Слинить купчасті патли,

                               заниткує теревенце.
Світлом плямкає, бавиться.
 
                               Наче й не вкраля,
                   так собі – бабця.
 
Зпідлоба ба,
                 як підковують дятли
                      вороновану липу,
   та хита головой:
                          Ой, лишенько!
                          ой…
Струсять, іроди, листячко.
Опаде, проросте
             в павутиння-осіннячко…
 
Вже й не вкусиш оте,
                              від самого стебла соковите…
 
Пружний залишок життємиті
                                 не змотаєш на теревенце.
 
Як не вистачить – доведеться
                                до буття доплітать сивину,
                                                 натщесонце –
                                порожній час,
                                білу тугу,
                                        нудьгу без сну.
 
Знов стара головой хитає:
                                 щось чорніє на небокраї.
Стисла зморшками сліпі очі…
                                 Ой, недобре…
Ціле стадо хмарин тупоче,
                                 страшно навіть дивиться!
 
Швидконіч треба змотувать!
Бо дурні ті
               губаті ссавиці,
               диха фирчасто, ривчасто,
                                           обірвуть всі березові
                                           посмішки,
               злізуть липку облизувать;
з хизуватих тополь
   позрізають сліпучую гордість
                                        і гудзики.
 
Метушиться, клекоче-клопочеться,
                       відгризає життєві хвилиночки,
                       плаче бабця:
                       «ой, горе, не встигну!»,
так же хочеться милій дитиночці –
                             світу любому,
на весь рік і на виріст
                           сплести
                           найщасливішу диво-сорочечку!
Щоб у ній народилася...