***

---

І коли вона каже, що хоче йому народити,
що в печінкáх їй ця кухня з мухами,
він відчуває страхи її та кредити
і серце, зроблене в Мюнхені.

Він знає усі проколи її і старти,
пізні чаї і ранкові втечі,
йому не хочеться відпускати
полохливо-медові плечі.

А коли вона видихає: «Їдь, і
я тебе не тримаю, мені недовго…»
він перетворює присмак міді
на покаяльний допінг

і слуха, як там, у грудях, стука нерівно
те, що знайшлося в суцвітті клінік.
О, моя пташко, маленька моя царівно,
схоже, це просто клімат.

О, світла моя тривого, моя оскомо,
скільки нам царства такого іще у спадку?
Дай же вирватись, вийти, ну хочби спомином,
чи скорпіоном на теплу твою лопатку.

І вони довго сидять, обіпершись спинами,
смокчуть лассі,  наспівують щось зі Ская.
І вона в’яже своєму синові…
І розпускає.

---