Нечемні історії для блямби

---

...чемні дєвки вміють римувати
і творити дітям колискові.
Я - нечемна.
Тож дзеркальній блямбі
вранці, коли каві навіть - зимно,
різні бла-бла-бла казати буду,
як впаду із ліжечка - в дитинство
Маразме (але без паркінсона,
бо - не гарно....)

Отже,
бла-бла-бла:

ранок - це муравлик. Він до Фудзі
марно прагне оченьки задерти
(краще - очі, правда, - чоловіку,
але то - порода дуже давня
й вимерла, мов мамонти та феї,
і в них вірять тільки божевільні,
сині, фіолетові й малі).

Ранок - це муравлик.
День - мурена.
Вечір - маніяк, що плащ із хмарок
хоче защепити на всі клеми,
гудзики та інші перешкоди,
щоб самотні не знайшли самотніх
і себе любили, мов нарциси -
в озері із власних сліз дзеркальних,
або просто - з печивом товстим.

Будні - це замучені фламінго,
що їх довго мили ацетоном,
ще й привчили збудливо стояти -
наче прими, втомлені артритом,
на паркеті, де нестерпно слизько,
ще й півсонні мухи у лорнети
прагнуть роздивитись панталони
чи відсутність... чи якусь дурню.

Вихідні - це сни очеретяні,
що наїлись ніжками фламінгів
й хочуть м'яса й трохи насолоди,
але в супермаркет не привозять
жодних див заморських. І потому
сни сидять на снах та на дієті
й думають, чи скоро - понеділок,
бо принаймні в будень - не так кепсько,
й можна дочекатися суботи,
вірячи у світлий "комунізм".

Світлий - це істота.
Звісно, мертва.
Тож чекати - можна. Далі буде.
"Далі" завжди є, коли немає
вже нічого.
Крім тебе - й тебе,

у воді розчиненій - мов луска
місяця, зірок і колискових
вітру ,й срібних рибин для бажання,
а не їжі,
й золотих фламінго,
що їх бачать тільки божевільні,
ніжні та закохані у всесвіт
та у когось поряд, хто їм чемно
(чи нечемно - як воно там вийде)
вішає вінок історій дивних
і цілує нишком, перш ніж вкрасти
у планети на один пухнастий
равлик ночі, що прямує в вічність -
недосяжну.
І у цьому - щастя,
про яке вони розкажуть потім
дзеркалу чи друзям, чи світлинам...

(я б їм навіть трохи підказала,
але - дзьоб та клятий зоопарк...)

---