…тут солодкі птахи – ікебана холодних дротів.
Тут лавандове небо тече, мов морозиво – в душу.
І каштановий вітер, мов спокій, прозоро-рідкий,
загортає будинків червивих розсипані груші
у фольгу, що вирівнює тріщинки перших не-снів,
що заліплює видихи ящірок стишених сварок…

Залишаються сходи засмоктані – мертві ліси,
що вдивляються в очі вовків, наче в вимкнені фари.

Що врізаються у обережну подвійну ходу
їжачків, що вертаються з голково-нафтових фабрик –
готувати ікринок, затиснувши лампу-кету
двоєтінням на стінці, подібній на мирного мавра –
пересмаглій від цих двоєтінь…

А потому зійде
у засмаглі долоні стіни кипарисова тиша –
лоскотати, мов шию дракона – спітнілий сатин,
й відвертати драконів біди, щоб летіли у інші
потойбічні світи.

Бо у цьому – солодкі птахи
й теплі суміші шкір.
Й безтурботний лавандовий віддих
паперового місяця-змія на рани-дахи
випадає – й проходить наскрізно, мов зірвана квітка –
у діряву кишеньку…
Й морозивом вітер тече
на потріскані будні.
І це – найстрашніше, що може…
Це місцевий Дракон над драконами, з темних печер
й чорних голкових фабрик, на ранок від-цуплений схожих:

коли місто прокинеться – й зникне спокійна фольга,
і засмоктані сходи ковтатимуть ящірок-будні,
їжаки із заліза «пошлють» на якусь там Фігаль
свій каштановий вітер – кидатися серцем на груди
незнайомих залізних чужинських жорстоких звірят,
під єдиним на світ ларингитним замученим небом…
І птахи, мов смиренні дракони, примерзнуть до ґрат
зголоднілих дротів.

І людинки – холодні амеби –
загортатимуть душі в морозиво й кавний стрихнін.
Загортатимуть шкіру в тумани й лаковані голки,
й непотрібні парфуми, в яких імпотентовий джинн –
джинн гіркої лаванди тре синє запалене око,
наче плаче, нечутно й морозяно – повз згусток душ.
Наче прагне сховатись у пляшку вчорашнього світла
змія-місяця…
Щоб не дивитись у посмішки груш
зашкарублих будинків драконових,
спокоєм вмитих…