какие занимательные комментаторы, постят цитатки из сталина и экзюпери у себя (да, карл, рядышком иосиф виссарионович и антуан де сент), а приходят в гости - говорят от своего родненого незапятнанного лица и в один коммент умудряются впихнуть весь джентельменский набор: и литературное невежество, и ксенофобию.
случайные мысли, которые могут прийти в утреннем бреду, и находятся на плаву - это смелая заготовка-определение для статьи на тему "чем хорош автор". конечно интенция у комментатора была другая (типа, это всё не поэзия, слышали, знаем, тысячи таких), но в другом контексте (для тех, кто таки желает копаться и разбираться и искать такую страшную сущность, как бесконечный смысл) - это находка. можно всё, Ирина, можно всё. важно, чтобы адресат был. адресат есть.
(оля мальченко, вибачте, але якщо вам тут некомфортно, що ви ще тут робите, он - олексій шматов зрозумів, що подальший діалог неможливий, і відкланявся, а ви все дописуєте і дописуєте)
"і... і... і..." - це слабка конструкція, яка послаблює вірша у вашому випадку. намагайтесь уникати таких, інакше вірш виглядає необов'язковим.
там де "досхочу" - "полечу" - збивається ритм. або по інерції читається "досхОчу". Ви ж читко задаєте ритм з перших рядків, особливо обираючи такий нечітко визначенний жанр як медитативна лірика, який у простому розумінні передбачає хоча б прискіпливе ставлення до ритму та фонетики. Якщо ж про фонетику - то "й ми молитимемось..." - просто жахливий звук виходить. наче щось жмакають. форма починає розбігатися зі змістом.
розлітнена - рідкісний епітет, дуже гарний
в цілому - вірш, наче написаний десь років 50-80 назад (це не комплімент, не зауваження, просто констатація факту).
якщо казати суб'єктивно - вірш слабкий. єдина спроба сказати щось є лише в останніх рядках. і то - просто як форма, візерунок, не більше.
1