Микола Антощак (МА): Наразі я перебуваю в Івано-Франківській області. Не знаю, чи безпечно розповідати, чим саме займаюсь. Про родину можу сказати більше. На даний момент моя мама, а також її батьки, мої дід і баба, перебувають у Бердянську, який повністю окуповано військами рф. Вони не можуть виїхати з міста, не наражаючись на ризик бути атакованими російськими військовими, що контролюють блокпости та виїзди з міста. Попри це все моя сім'я перебуває у відносній безпеці, поки що вистачає продуктів, навіть є можливість купити їх у місті, хоча не без труднощів. Є проблема нестачі ліків, які не так просто дістати й поповнити запаси. Моя мама є інсулінозалежною. З міркувань безпеки не писатиму її ім'я та рід діяльності. Мій тато помер від інсульту в липні 2021 року, не доживши пів року до теперішніх подій.

Я сам нині в безпеці, але не маю змоги забрати без ризиків свою сім'ю до себе. Телефонний зв'язок з мамою зараз майже завжди відсутній. Раз на декілька днів досі вдавалося прорватись із дзвінком. У маминій квартирі немає газу від початку березня, немає опалення, періодично вибиває світло. Їжу доводиться готувати на маленькій електричній плиті з однією конфоркою. Мама доглядає за літніми батьками, при тому, що бабуся потребує постійного догляду й контролю. На щастя, сусіди і знайомі регулярно допомагають: підвозять продукти, які вдалося роздобути, дещо з ліків, питну воду тощо. 

Я виїхав з Бердянська влітку 2013 року до Вінниці, незадовго до Революції гідності в Києві, в якій брав участь взимку 2013-2014 років. Наприкінці 2016 року переїхав до Києва, де займався літературною діяльністю, працював літературним редактором у декількох видавництвах («Discursus», «Дух і Літера», «Ярославів Вал», «Фабула»), працював журналістом у Міністерстві оборони України в 2019 році й багато іншого. Я є лауреатом міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара в галузі поезії (2016 р.), лауреатом гран-прі Молодої Республіки Поетів (2016 р.), одним із авторів Антології молодої української поезії ІІІ тисячоліття («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2018 рік), лауреатом літературного конкурсу легендарного видавництва «Смолоскип» (2020 рік), в якому в мене має вийти друком поетична книжка, сподіваюсь на це після війни. Я також є багаторічним учасником подій і читань у межах провідних українських літературних фестивалів, зокрема «Book Forum Lviv» та «Книжковий Арсенал». У вересні 2021 року в межах «Book Forum» брав участь у проєкті «Оприсутнення», присвяченому популяризації творчості українських поетів так званого «Витісненого покоління» (В. Голобородько, О. Лишега, В. Рубан, М. Воробйов, Т. Мельничук, В. Отрощенко, Т. Ілля, Н. Кир'ян, І. Семененко, Г. Чубай та інші). Влітку 2019 року я переїхав до Івано-Франківська, де одружився наступного року і продовжив літературну діяльність. 

МА: В історії створення циклу «Міфи про ножі» немає нічого надзвичайного, але системність є, ви маєте рацію. Вона тут на поверхні, на відміну від деяких інших циклів, де системність не така формотворча, а швидше змістозорієнтована. Річ у тім, що цикл задумувався саме циклом. Пишучи перший вірш, я одразу знав, що їх буде декілька, і відразу вибрав назву «Міфи про ножі», адже відчував, що в ній є достатній заряд. 

Усе інше доволі просто. У той час я хотів говорити про історію сім'ї, роду, своє походження, своє Я, яке, зрештою невіддільне від цього всього. Якось, читаючи різні матеріали в мережі, я натрапив на технічну статтю «Міфи про ножі», присвячену зброї, зокрема різновидам диверсантських ножів. Стаття не мала нічого спільного з поетичною творчістю. Але мене привабив цей образ, саме формулювання фрази. Я зрозумів, що такий образ може допомогти мені з оприсутненням, з акумулюванням, зрештою, допомогти опредметнити, зробити тактильними метафори, звузити їх. Адже часом важко відшукати вихідний образ, ще важче підібрати образ, який може стати наскрізним і водночас достатньо гнучким. І нарешті, значно важче не повторити наскрізний образ, який десь уже був і його неможливо «переобрати». Мені тоді здалося, що образ двобічного ножа може стати для мене таким відправним, наскрізним і гнучким. 

Але все це сталося значно швидше, ніж я щойно описав. Насправді я просто написав першого вірша, зробивши це доволі швидко. Відтак прийшло відчуття, що це добрий початок роботи, і азарт тільки підвищився. Мені захотілося дописати цей цикл. Якщо не помиляюсь, це зайняло приблизно трохи більше місяця, поки всі вірші було написано. Образ ножа в кожному вірші мені хотілося виписати заново, адже здавалося, що його семантика достатньо широка й водночас влучна, якщо тільки правильно взятися за руків'я щоразу, якщо застосувати ножа щоразу по-різному. Це така предметність метафори, коли текст стає самодостатнім і сам промовляє до себе, коли точність поєднується з багатошаровістю, що дуже приваблює мене в метамодернізмі. Наприклад, у творчості Райнера Кунце або Вільяма Карлоса Вільямса, у текстах яких особисто я вбачаю ознаки метамодерну. 

Порядок розташування текстів у циклі не можна назвати випадковим, хоча й тут нічого немає надзвичайного. Це, по перше, дослідження сторін «Я» ліричного героя, дедалі глибше проникнення в його самість, у те, про що він не може говорити відкрито, можливо, те що хоче приховати, те, що оберігає й ненавидить у собі, те, що його болить і те, без чого він не зможе бути собою, те, що сталося, і те, чого краще б не сталося, те, чого так хотілось і те, що, на щастя, не справдилось. 

Що таке ніж?

його

ніхто не бачив

бо він приходить

швидше ніж кров до серця

Ніж – це те, чого не бачив сам ліричний герой. І саме тому це міф про ніж, а не сам ніж. Тому що саме життя не може бути нічим іншим, ніж міф, якщо воно має цінність і якщо воно справді чимось визначне.

Примітно, що один із читачів вірша, композитор Вадим Смогитель відзначив образ ножа. На його думку, мені вдалося «фахово розкрити тему». Йому також пригадався образ ножа у вірші Ігоря Римарука, де є такі слова: «Відтинаєш час, але не муку словом, що розкладене, як ніж, на колодку смислу й лезо звуку».

Деякі вірші писалися дуже довго, точніше, правилися, переписувались. Від вірша залишалося лише декілька рядків, дві чи три метафори або й одна. Спочатку вірш міг бути вдвічі чи втричі довшим, і тільки згодом від нього відсікалася більша частина й залишалось ядро, яке й ставало цим віршем. А, можливо, було ним від самого початку, а поет мусив забрати з нього все зайве. 

Буває й по-іншому: вірш одразу пишеться цілісним і таким залишається. У мене це, наприклад, «На східній стороні», «Тривкість», «Ісус у полі», «Небесні кургани», «Стара сила». У них цілісний кумулятивний заряд, який одразу вдалося оприсутнити максимально позбавленим лушпиння. Ці вірші поруч з іншими склали рукопис «Лики бізонів», який переміг у конкурсі від видавництва «Смолоскип».

Я розумію, що вірш дописано, коли більше не хочу його перечитувати, а хочу, щоб його прочитав уже хтось інший, хочу, щоб його хтось прочитав, не знаючи авторства. Деякі вірші пишуться роками, і врешті решт приходить відчуття, що більше немає нічого зайвого, більше нічого не забереш. 

Я дуже ціную відгуки, люблю, коли людям щось дає мій текст, коли залишається з ними, коли промовляє до них про щось те, що відомо тільки їм самим, а не мені. Це значить, мені вдалося сказати саме те, що хотів. Така діалектика. 

Є окремі вірші, тексти яких мені повністю наснились, саме тексти, майже дослівно. І я не бачу в цьому нічого надприродного. Це, мабуть, таємниця, але нічого страшного.

МА: Натхнення – це більше про початкові етапи творчості, коли автор активно шукає себе, коли співвідносить і асоціює себе з улюбленими поетами, обираючи їх за взірець. Як найкраще мотивувати себе писати? Читати багато доброї літератури, що більше, то краще. 

Водночас я не заперечую ролі «натхнення» та його важливості для зберігання активного творчого стану упродовж довгого часу. Натхнення це – бажання досягти мети, прагнення скоротити розрив між тим, що ти хочеш сказати і як ти хочеш це сказати, скоротити розрив між тим, що всередині і тим, що вдалося оформити у слово.

Разом з цим літературна творчість для мене – це зведення «натхнення» у константу. Натхнення мусить бути присутнє завжди, поет повинен бути готовим до роботи без відпочинку, але тільки тоді, коли йому справді є що сказати. Відчуваєте, що є? Тоді беріться до роботи й будьте готові пожертвувати ніччю чи декількома ночами задля написання кількох рядків чи шліфування кількох метафор. Але це тільки мій особистий метод. Комусь він підійде, комусь ні. 

Де шукати натхнення – це важче питання. Для мене його джерело – усе, що я люблю й усе, що є частиною моєї особистості й було її частиною у минулому. Точніше відповісти важко. Це просто ваша суть. Якщо ви пишете поезію чи якщо ви пишете прозу, то ви просто пишете, це визначає ваше «Я», незалежно від того, які можуть бути паузи в роботі: день, тиждень, кілька місяців чи років, це нормально.

У минулому, коли я жив у Києві в оточенні активної творчої «тусівки», вельми частими були зустрічі, обговорення, ми ділилися з колегами свіжими текстами. Це тільки сприяло бажанню працювати більше, працювати ніби на спільне благо, це давало відчуття роботи в команді. Я бачу в цьому позитив. Водночас певні періоди роботи над текстами вимагають ізоляції, перебування наодинці задля того, щоб виключити будь-які впливи на внутрішній діалог, особливо щодо технічної складової текстів і роботи над нею.

МА: Насправді тут раз на раз не припадає. 4 місяці – це може бути замало навіть для одного вірша, а можна й декілька циклів написати. Олег Лишега, приміром, писав кілька віршів на рік. Свою збірку «Снігові і вогню» він писав багато років, але вона напрочуд цілісна композиційно, продумана, викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Усе залежить від вашої манери письма, від цілей, якій ви перед собою ставите. Написання двох віршів чи десятьох, чи цілого рукопису – це передовсім довга й напружена внутрішня робота, а вже потім фіксування на папері. Перед початком роботи будьте готові покласти на це багато ночей і днів, писати в метро чи за обіднім столом, покидати вечірки чи відкладати прогулянки, щоб попрацювати. Якщо до вас «прийшла муза», краще не відкладати працю на потім. З іншого боку, ви не змусите себе сісти й написати щось спонтанно, якщо внутрішньо не готувались до цього, точніше, якщо ВЖЕ не «написали» вірш всередині себе. Це все можна звести до тези: зрозумій, що ти готовий, почуй поезію в собі, а після цього приготуйся не спати ніч і записати декілька рядків, які МОЖУТЬ стати віршем. 

Дуже важко давати такі поради. Вам слід почати з того, що визначити, про що ви хочете сказати, як ви хочете це робити, яка манера письма й методи роботи вам найприємніші і найближчі. 

Серед віршів, які довго й нелегко мені приходили, можна назвати такі: «Земля», «Відповідь матері», «Вулиця в рукаві», «Діонісії», «Життя», «Залежність», «Коли несеш квітку», «Лики бізонів» та інші. Не всі з них увійдуть до книжки, не всі є однаково вдалими, два останніх у цьому переліку навпаки важливі для композиційної цілісності. На початку навіть тобі самому не до кінця зрозуміло, як її досягти. Але з часом обриси проступають все чіткіше, ніби стародавня фреска на поверхні стіни упродовж реставрації. Саме так, реставрації. Ніби це все давно було, до тебе, а ти лише відновлюєш втрачене.

Намагався говорити про це в такій мініатюрі:

...коли несеш квітку

над собою –

стає темним обличчя

стаєш стертою фрескою

коли береш квітку до рук –

темнішаєш

як забутий святий...

Тут є алюзія до вірша Василя Голобородька «Першій найпершій квітці дали ім'я Таємниця»

МА: Так, книжка готується вже давно, можливо, була би й у цьому році або наступному. 

Після перемоги щось зміниться, а щось ні. Більшість речей у цьому житті я досі робив правильно, мені здається. Хіба що відтепер хочеться більше робити для своїх близьких, а також і для інших людей. Моя провина в тому, що я недостатньо робив для інших, хоча, мабуть, зараз багато в кого такі думки в Україні. І це значить, ми витримаємо. 

Планів на майбутнє дуже багато. Вони стосуються сім'ї, професійної діяльності, самореалізації. Ми з дружиною – обоє дуже активні люди і близькі за духом, різні творчі проєкти ми реалізовуємо спільно, розподіляємо обов'язки. Дружина викладає українську мову для іноземців. Це одна зі сфер її діяльності. Серед її учнів уже були й залишаються громадяни Німеччини, Марокко, Польщі, Нідерландів. Це люди різного віку, як молодь, так і дорослі. Після перемоги мені хочеться ще більше її підтримувати й допомагати, зміцнювати віру в себе і свою справу. 

Наостанок нашої розмови, користуючись нагодою, хочу запросити охочих допомогти Україні в її вирішальній боротьбі за незалежність, у боротьбі за свободу всього цивілізованого світу.

За цими посиланнями можна допомогти Збройним Силам України, або вимушеним переселенцям.

Для допомоги Збройним Силам:

armyinform.com.ua/2022/03/02/dopomoga-zsu-rekvizyty-dlya-pererahuvannya-koshtiv/

Для допомоги переселенцям:

https://www.epravda.com.ua/news/2022/03/1/683053/