Марія Галіна «Саджальна брила» | Публікації | Litcentr
22 Листопада 2017, 06:41 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Марія Галіна «Саджальна брила»

Дата публікації: 27 Жовтня 2015 о 13:29 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 1321 | Коментарів: 0
Автор: Марія Галіна (Всі публікації автора)| Редактор: Тетяна Кохановська | Зображення: k2-magazine.ru


Марія Галіна  поетеса, письменниця-прозаїк і фантаст, критик, перекладач.
Народилася в 1958 у Калінині, жила в Києві, Одесі. Скінчила біологічний факультет Одеського університету, кандидат біологічних наук, займалася біологією моря. З 1995 року - професійний літератор. Як критик і літературний оглядач займається переважно сучасною фантастикою і поезією. Підготувала й протягом декількох років читала курс лекцій про сучасну поезію (РДГУ).

Перекладач прози (переважно англомовних авторів), віршів (українських, англійських сучасних поетів). Її власні вірші та проза публікувалися англійською, іспанською, італійською, польською, естонською (проза), англійською, словацькою, словенською, українською, угорською, латвійською (вірші).

Перша поетична публікація (в центральній пресі) - «Юність», 1990. Автор кількох книг віршів і прози, лауреат літературних премій.



Марія Галіна «Саджальна брила»
Переклад з російської - Ія Ківа. Редактор - Тетяна Кохановська.

Стулки турнікета зімкнулися просто перед нею, немов хотіли вкусити.
У неї був із собою жетончик, зберігся з минулої поїздки, вона навмисно заздалегідь поклала його до кишені пальта, щоб швидко. Виявляється, ні, потрібен квиток, картонний такий, і його треба кудись совати.
Хтось штовхнув її у спину. Вона позадкувала. Обернулася.
За цими новими квитками стояла довжелезна черга. Таких, як вона.
Приїжджих.
Гребінка ескалатора, ескалатор, чужі потилиці. Кільцева, перехід на радіальну.
Радіальна, кінцева, потяг далі не йде. Вихід, вихід, вихід.
Асфальт був сірий, і небо сіре, й яскраво-жовте листя немовби висіло на цьому сірому, світячись саме собою.
Зустрічні обминали її, немов вона була чимось на кшталт рекламного щита чи стовпа, ніким. Кросівки, чоботи, кросівки. Чоботи. Джинси. Шкіряна куртка. Чорне пальто. Твід. Чорне пальто. Шкіряна куртка. Вони інакше пов’язують шалики, ось що. Так, напевно, в цьому вся справа.
Вона вдихнула повні легені вогкого повітря, а видихнула хмаринку пари.
На бетонному піддашші під’їзду сиділа, розчепіривши ноги, рожева велика лялька.
Реґіна у бежевій блузці та спідниці-олівці вже приплясувала біля дверей. Раніше у Реґінки були буйні кучері, а тепер пряме волосся вилискувало у світлі коридорного світильника. Чи це Реґінка його тоді підкручувала?
Вона хотіла сказати, що так затрималася, бо до каси стояло багацько людей, цілий натовп, усі з потягу, і всі без квитків, але Реґіна перервала:
— Кава на плиті, йогурт у холодильнику. Сир, ковбаса, нарізка, все в холодильнику. Рушник я чистий почепила. Хліба там трохи є, потім я куплю. Або сама купиш. Ключ он висить запасний. Ти зателефонуй потім, так? Або я зателефоную.
Реґіна поспішала і через це гомоніла швидко та напорливо, немовби була не рада, а може, і справді не рада?
Коли Реґіна приїздила до неї, вона ж відпросилася з роботи. І накупила усіляких смаколиків, і потушкувала м’ясо з чорносливом.
Щоправда, потім вони посварилися. Але потім ніби помирилися.
До віконної шибки ззовні прилипло мокре листя, та й так і залишилося, немовби крихітне звірятко, самотнє, тремтяче, дружелюбне.
Насправді це добре, що її залишили саму, ніхто не заважатиме помитися, перевдягнутися і все таке. Після потягу людина вся якась липка. І ці місячні ще. Чому, як важливе щось або треба їхати, завжди місячні?
У животі стиснулося і розпукнулося.
Спочатку помиюся і перевдягнуся, а вже потім... ні, треба відразу. Відразу, поки не передумала.
Гудки, гудки, гудки.
Вона раптом усвідомила, що весь цей час не дихала, і, вже збираючись скинути дзвінок, видихнула — різко, так що ребрам і плоті, що на них наросла, стало просторо в затісному новому ліфчику з поролоновими прокладками.
—  Алло, — сказали там, далеко-далеко, вона не дуже знала, де. —  Алло?

*

— Куди підеш? — Реґіна здійняла брови; що вона з ними робить, треба буде спитати. — Васич має прийти, їм із Льохою треба щось порахувати, гадала, посидимо потім, я м’яса потушкувала з чорносливом, ти ж любиш. Ну, ти ж пам’ятаєш Васича.
Вона не пам’ятала ніякого Васича.
— Комп’ютерний маніяк абсолютний. Якщо не погодувати, взагалі поїсти забуває. А годувати нема кому.
Ага.
А сам Васич у курсі, навіщо його насправді покликали?
Вона ж не просила Реґінку. А тепер виходить, що все зіпсувала, і собі, і їм.
Варто їй було зібратися у поїздку, давно задуману, і смакувати наперед, і тішитися з одного вже цього передсмаку, як одразу ж підверталася інша поїздка, в сто разів цікавіша, і перегравати було запізно, і радість оберталася невтамованим сумом, тому що на маленьку радість, яка справдилася, падала тінь тієї, що не справдилася. Варто врешті-решт зважитися і змінити осоружну роботу, ну не на бозна-що, але вже кращу за попередню, і тут же ось воно, і краще не буває, тільки треба погоджуватися швидко, дуже швидко, а вона тільки-но влаштувалась — і що?
Виграє той, хто жертвує малим заради великого, довгі кидки поверх зобов’язань, поверх осоружного почуття провини, акуратних планів, маленьких послідовних перспектив. Ще б знати, де велике, де маленьке. Чим і заради чого знехтувати? Чим пожертвувати?
Реґінці щастило, в неї усе виходило само собою, ніби випливало одне з іншого — люблячі батьки — зв’язки — інститут — чоловік-однокурсник — квартира — дитина — робота — зв’язки — кар’єра.
Абрикосовий кухонний світильник, дощаний кухонний стіл, волосся Реґінки відлискувало теплим, рожевим, волосся Льохи теплим, бронзовим. У рудих дуже ніжна шкіра, подумала ні з сього ні з того, біла, трохи сірувата, як сільське молоко, і ластовиння, усюди, напевно, ластовиння, і ось, коли він роздягається, зовсім-зовсім, то...
Вона набрала у легені повітря, видихнула. Пояснила, чому не може ввечері.
— Що? — Реґінчини брови  задерлися ще вище. — Ти це всерйоз?

*

Вона нафарбувала очі, потім змила. Потім знову нафарбувала. Повіки  під пухли, вийшло ще гірше. Гаразд, і так піде. Причесалася спочатку так, а потім так. Вдягла светр-поло та чорні штани.
Реґіна сказала:
— Зніми ось це і одягни ось це. Це наче ошатніше.
А Льоха сказав:
— А як на мене, і так добре, ні?
А Гризун сказав:
— Стопудово маніяк. Спочатку буде добрим-добрим. Розуміючим таким. І скаже, що самотній і давно мріяв і що одружиться і все таке. А потім зазве до себе додому і там примусить робити всілякі мерзенні штуки, а потім зв’яже або прикує до батареї і почне повільно різати, по шматочку, і спочатку відріже язика, щоб не кричала, а потім відріже самі знаєте що. Давно ось так знайомиться, і його ловлять, але спіймати не можуть, тому що він різними іменами підписується і урли змінює весь час, хитрий. Усі маніяки хитрі.
А Реґіна сказала:
— Господи, Гризуне, що ж ти за дурню таку дивишся? Але взагалі, Адко, гм, треба бути обережнішою, ти ж його і справді зовсім не знаєш, він може просто тобі клофелін до шампанського чи що там крапнути, всі гроші забрати та піти. Чого головою хитаєш, ну не гроші, я не знаю, приведе тебе додому, а у нього підпільний притон, і він тебе не випустить, а продасть чеченам. Або не чеченам. Або ні, примусить переписати на себе квартиру, а вже потім вб’є. У нього змова з дільничним, ціла банда там, нещодавно викрили таку. Вони тіла скидали до каналізаційного люка.
— Він пристойна людина, — вона проштовхувала слова крізь гортань, що стислася, слова виходили кострубатими і дряпали горло, — начитаний.
— Пристойна людина, — твердо сказала Реґінка, — не ходить на сайт знайомств. Знаєш, яка черга за пристойними, буквально давкотня. Та за пристойного дівки одна одній очі повидряпують.
Подумала і додала.
— І за непристойного теж. Мужиків мало.
— Ну ось Васич же цей ваш?
— Васич аутист, — твердо сказала Реґінка, — йому ніби все по фігу. Тобто насправді він без баби пропадає, але думає, що по фігу. — Навіщо мені аутист, — промурмотіла вона, скоріше до себе, ніж до Реґінки, — я не хочу аутиста.
— Ох, ну, — вони всі стояли у вітальні, і Реґінка, і Льоха, й Гризун, вона тільки тут помітила, що Гризун в окулярах, начебто раніше не носив... І блищав цими своїми окулярами, і Реґінка виблискувала очима, і так вони стояли якийсь час, і їй зробилося гаряче, особливо внизу, вона подумала, що доки не пішла, треба б заскочити до туалету і замінити прокладку, але було незручно через Гризуна та Льоху.
— Гаразд, — сказала нарешті Реґінка, — я теж піду. Піду з тобою. Подивлюся на цього твого.
— Ти чого? — шпичак у горлі застряг і не хотів більше забиратися. — З глузду з’їхала? Навіщо?
— А якщо він і справді маніяк? Та годі, я просто сяду за сусідній столик, зроблю вигляд, що ми не знайомі.
Не треба було їй нічого розповідати, Реґінці.
— А Васич?
— Васича я перенесла на завтра, — Реґінка застібала чобіт, кривлячись, тому що зіпер прихопив шкіру. — Якщо є вибір, це ж краще, справді? Ви на де з ним домовилися? Ага. Знаю. Безпонтове місце, якщо чесно. Отже, заходиш, потім я...
— А там дорого? Взагалі?
— Ні, я ж кажу, безпонтове. Але народу багато буває. Треба ще столика знайти. Як пощастить.
— Він замовив.
— Але ж я не замовляла. А як його звуть, до речі?
— Андрій, — сказала вона і прикрила очі. — Андрій.

*

Вона крадькома дістала пудреницю, упіймала в напівтемряві своє віддзеркалення. Жах. Але очі начебто вже не червоні. Поправила волосся.
Я вас геть інакше уявляв, скаже він. Або ні, я вас саме так і уявляв. Авжеж, так краще. Я вас саме так і уявляв. А потім спитає, як вона доїхала і де зупинилася, і піде її проводжати, а завтра вона віднесе папери в управління, це наче не повинно взяти багато часу, і можна буде погуляти, ну, скажімо, в Сокольниках, осінь — гарний час насправді... За тиждень можна стільки всього встигнути, тиждень суцільного свята, і добре, що вона зметикувала заздалегідь подбати за ці квитки. Треба щось особливе. Щось, щоб запам’яталося. Назавжди. Він і вона, і його плече...
Стоп, сказала вона собі, завжди виходить не так, як уявляєш, і якщо науявляєш собі усілякого гарного, буде гірше. Зовсім молодий офіціант, майже хлопчик, мабуть, студент, приніс меню, вона розкрила, погортала, але сказала, що чекає на знайомого. Напевно, офіціанти дратуються, коли відвідувачі просто ось так сидять...
Реґінка за сусіднім столиком підморгнула їй. Вона підсіла до якоїсь компанії, але вони начебто не заперечували. Чому так виходить? Незрозуміло. А вона б посоромилася, побоялася б завадити. Але Реґінка, здається, їм зовсім не заважає.
Їй раптом стало лячно, і через те живіт почав подавати усілякі сигнали. Щоб відволіктися, вона стала роздивлятися меню, пироги якісь, салат «Цезар», ну, стерпно. Питво тільки дороге. Але, напевно, на першому побаченні краще багато не пити.
Він точно прихований алкоголік. Або не неприхований. Вони знайомляться, він чуйний і щиросердий, але алкоголік, і тільки вона може його врятувати... І вона ніби й намагається, а потім, ну, щось іде не так, і кінець завжди поганий. Вона сміялася над такими фільмами.
А якщо хтось це затіяв, щоб позбиткуватися? Хтось з управління, наприклад. Хтось, хто її не любить. Або хтось геть сторонній, тому що просто, ну, нудно. Добре все ж таки, що з нею пішла Реґінка.
— Ви дозволите?
Відсунув стільця, сів, трохи посовався, влаштовуючись. А якщо це не той? Просто підсів, бо вона сидить сама. Сказати — перепрошую, зайнято? І цей піде, а той прийде, і виявиться, що насправді він псих чи потвора. Ну так, вона бачила його фотографію, але що таке в наш час фотографія?
За сусіднім столиком Реґінка сміялася з якогось жарту, відкидаючи за плечі рожеве, блискуче, геть пряме волосся.
Ні, точно він. Як на світлинах. Просто вона не відразу впізнала. Ракурс інший.
— Ви нічого не замовили?
Вона похитала головою, тому що кілка людська мова остаточно замкнула їй горло.
— Дозвольте я.
Він показав їй якийсь рядок у меню, вона не розгледіла, але про всяк випадок кивнула.
— Ви Андрій, — вона, нарешті, відкашлялася.
— А ви — Ада.
А якщо і справді божевільний? Не маніяк, справжній тихий божевільний, із ремісіями та загостреннями, через те живе самотньо, зараз у нього ремісія. А потім буде загострення.
— Ви даремно так нервуєте, — він усміхнувся. — Я абсолютно безпечний. Просто самотній.
З чого б це? Реґінка права, тут повно самотніх жінок. Самотніх жінок завжди більше, ніж чоловіків. Навмисно шукав провінціалку? Щоб тиха і без претензій?
— Чому ви... — вона затнулася.
— Пішов на сайт знайомств? — він одразу зрозумів. — По-дурному, так. А треба було вештатися по музеях? Жінки ходять до музеїв, тому що їм здається, що там можна зустріти гарну людину. Інтелігентну. Але я не вмію знайомитися в музеї. Це якось нісенітно. Стоїть ось така перед Рембрандтом уся надхненна, а ти підійшов і знайомишся. А тут усе по-чесному. Ось ви. Ось я. Для вас же не ганебно. Ходити на сайт знайомств, у сенсі. Тобто вони для того і придумані. Сайти знайомств.
Принесли їжу. Вона колупнула свою виделкою, не відчувши смаку. Даремно вона посоромилася вдома сходити до туалету. А зараз вже й зовсім незручно.
— У мене немає переваг, — сказав він, — і упереджень немає. Ну тобто, як на мене, якщо жінка до тридцяти не вийшла заміж... то вона просто жінка, яка до тридцяти не вийшла заміж.
— А ви?
— Чому не одружився? У мене повільно й тяжко помирала мама. Не міг нікого покликати додому. Жінка була, так. Якийсь час.
Жінка, скоріше за все, не витримала, пішла, а мама померла. Сказати, що вона співчуває? Але ж вона не знала його мами? Й потім, для мами це, напевно, велике полегшення. І для нього теж.
— Ні-ні, не треба співчувати. Для неї це було велике полегшення. І для мене, чесно кажучи, теж. На початках я... просто спав та читав, коли приходив додому, спав та читав, і все. А потім, ну знаєте, як це буває, стало порожньо. Тихо та порожньо. Звісно, я не вам одній писав. Але не витанцьовувалося, чи що. Знаєте, як на мене, все ж таки щось не те з цими сайтами знайомств. Не дуже поки що виходить. Хоча здавалося б.
Дивне слово, витанцьовувалося, подумала вона.
— А в них виходить, — шпичак пішов, і говорити слова стало трохи полегше, — blind date, здається, так це називається? Був такий фільм. Чи blind date це не те...
— У нас дуже розвинуто почуття сорому, — сказав він, — я б навіть сказав, перерозвинуто. Самотнім бути непристойно. Шукати собі пару теж непристойно. Пара має начебто як знайтися сама. Ніби випадково. Але, звісно, насправді все одно все підлаштовано. Скажімо, друзі, сімейна пара, запрошують у гості. Начебто просто так, посидимо, вип’ємо. А там подруга дружини. Не надто вродлива — подруга дружини зазвичай не дуже вродлива, — але це не важливо насправді, важливо, що чомусь не виходить. Може, тому, що вона весь час пам’ятає, що вона не надто вродлива і що подруга дружини.
— Я гадаю, ви письменник, який вивчає життя, — сказала вона несподівано. — Ви навмисно ходите на ці сайти знайомств, назбируєте матеріал для роману. Ні?
— Ах так, — сказав він, — був такий фільм. Для цього треба бути такою наволоччю, які бувають лише в книгах або в кіно. Знаєте, чому ви? Через саджальну брилу.
— Саджальну брилу?
— Ну так. Ви якось написали, зараз, мовляв, лише присуну свою саджальну брилу... Ніби як пароль. Є такі книги, вони спеціально написані, щоб свої впізнавали своїх.
— Саджальна брила, — повторила вона, — так.
— Я колись «Заповідник гоблінів» ледь не до дірок зачитав. Світ, в якому хочеться оселитися. От були ж усілякі утопії, «Туманність Андромеди» яка-небудь, а жити хотілося саме в «Заповіднику гоблінів».
— Щоби ельфи і дух Шекспіра, — сказала вона, — так.
— І інші світи, і неандертальці, й інопланетяни, й університетські професори. Я ось теж університетський професор, ну гаразд, не професор, та й що?
За столиком поряд Реґінка посунула стілець так, щоб бачити їх обох, — для цього їй довелося потіснити свого сусіду, тепер вони сиділи дуже поруч. Занадто поруч.
Рука Реґінчиного сусіди лежала на її коліні.
Реґінка знайомиться легко. Реґінка завжди знайомиться легко. А раптом загуляє, не прийде ночувати додому, і взагалі піде, зовсім піде, і Льоха розгублено тинятиметься кімнатами, і нема кому буде його розрадити? Ах, так, є ж Гризун. Але Гризун Реґінці не пробачить ніколи, і Льоха не пробачить ніколи, і вони так мужньо житимуть удвох, і готуватимуть собі яєчню, як в цьому фільмі, і вона буде підтримувати та допомагати, і носитиме продукти, доведеться, щоправда, взяти відпустку, спочатку так, потім за власний рахунок, ось одного разу...
— Ви, напевно, понауявляли собі усілякого? Ну так, звісно. Раз читали про саджальну брилу. Взагалі фантастику любите. Ось вигадали, що я письменник. Напевно, ще щось вигадали. Що я маніяк? Ні?
— Так, — сказала вона і відпила з келиха. Її пальці залишили сліди на скляному черевці, і вона повернула келих брудним боком до себе. — А ще що ви божевільний. Ви божевільний?
— А ви? Якась симетрія має ж бути. Якщо я можу виявитися психом, то чому ви не можете? Адже я теж ризикую. Ні-ні, я знаю. З жінками тут усе по-іншому. Це я щоб вас заспокоїти. Коли ми з вами листувалися, ми розуміли один одного, ні? Ви знаходили якісь правильні слова.
— Мені легше на відстані, — сказала вона несподівано для себе.
— Це я зрозумів. Тому що ви любите фантастику. В інших світах, простіше, еге ж? Я думаю насправді, що той, хто ходить на ці сайти знайомств, насправді зовсім не хоче ніякого сімейного життя, — він тихо зітхнув, — просто потрібно якесь підтвердження, що ось, намагались, і знову не вийшло. Ну, щоб не докоряти собі за те, що нічого не робили. Робили ж. Адже ви насправді боїтеся змін, так? Начебто хочеться все змінити, кинути, поїхати, а як до того ряд дійде...
— Якщо б воно виходило само собою, — компанія за сусіднім столиком гомоніла вже зовсім нестерпно, — само собою...
— У кіно все стається само собою, — сказав він, — ну й у пригодницьких романах. У житті рідко. 
— Якщо не письменник, — учений? Психолог? Пишете дисертацію? Сайти знайомств і поведінка тих, хто ними користується?
— Та ні ж. Просто самотня людина. Без шкідливих звичок.
Вона нарешті наважилася.
— Мені треба вимити руки.
— Так, — сказав він, — так, авжеж.
Вона підвелася, поглянула крадькома, ні, все в порядку, ніякої плями. Але все ж таки добре, що стільці з дерев’яними темними сидіннями. І що темні штани. В неї завжди були дуже рясні місячні.
— Я розрахувався, не турбуйтеся, — сказав він.
Їй дуже хотілося, щоб все це скінчилося якомога скоріше, але тут їй стало сумно, тому що він, виявляється, теж хотів, щоб усе це скінчилося якнайшвидше. Реґінка, стоячи біля свого столика, квапливо обсмикувала спідницю, волосся блищало теплим рожевим.
— Дякую, — її тарілка була порожньою, але під грудьми нудило немов від голоду, напевно, і справді від голоду, коли їси несвідомо, у напрузі, організм цього просто не помічає, — але я б і сама...
Листування в асьці не буде. Нічого не буде. Темні довгі вечори. Й картопляні чіпси, немов іржаве ламке листя, що осипається на подушку, на простирадла, на сторінки знайомих книжок, тому що незнайомі вже не хочеться читати. Саджальна брила... 
— Як щодо завтра? — спитав він.
Вона здригнулася.
— Завтра? Завтра я не можу. Я вже обіцяла, адже я у них зупинилася, і вона спеціально влаштовує обід, розумієте?
— Буде друг чоловіка, — він теж підвівся з-за столу, і вона побачила, що він лише на півголови вищий за неї. — Самотній невлаштований друг чоловіка.
— Ні-ні, просто сімейний обід. Але я зателефоную.
— Як знаєте. Давайте я вас проведу.
— До метро, — сказала вона, — давайте до метро.

*

— Я думав, ви з ним романтично блукаєте мокрими нічними вулицями, чавите безжальними підошвами осіннє листя, — сказав Льоха, — а Реґінка де?
— Вичікує для конспірації, — сказала вона, — ми так вирішили. Він міг за мною піти. І вона, щоб перевірити...
Внизу живота скимліло вже не так сильно, і напружені м’язи поступово розслаблялись. А ось тепер добре б поїсти. Гарячого чогось.
— Сподіваюся, вона не пішла потім вистежувати його. Невидима тінь у мороці, що крадеться за іншою зловісної тінню... Може, мені вийти до метра, як ти гадаєш?
А ось із Льохою їй легко. Напевно, через те, що він уже чийсь. Не треба намагатися сподобатися.
— Та годі, — сказала вона, — постав краще чаю.

*

— Вистежила? — діловито спитав Льоха.
— Пішов.
— Ех ти, дилетантка, — сказав Льоха з явним полегшенням.
— Шкода, на телефон неможна сфоткати, я б удала, що телефоную, і...
— Вони от-от будуть, такі моделі. Буквально от-от. Куплю тобі й шпигуй на здоров’я.
— Навіщо? — сказала вона. — В мене є його фотографії. Він сам надіслав.
— Отже, так, — Реґіна рвучко стягнула чобіт, і тепер стояла, балансуючи на одній нозі, доки Льоха стягував із неї другий, — цей нам не підходить. Цей бракований.
— Маніяк? — діловито спитав Гризун, протираючи окуляри краєм розтягнутої футболки з розчепіреною Людиною-Павуком.
— Йди спати, Гризуне. Комп вимикай і йди спати. Ні, не маніяк, просто шукач пригод. Пікапер. От варто тобі було, Адко, відійти до туалету, він мені тут же дав свій телефон. Я просто підійшла і кажу — телефончик не дасте? І він тут же... Не віриш? Ось.
— Так, — вона зіщулилася, вдивляючись у чорні цифри, — так. Це... так, його.
— От бачиш!
— Ну нічого, Адко, не сумуй. — Льоха поплескав її по плечу. Рука в нього була гаряча, це відчувалося навіть крізь щільну тканину водолазки. — Познайомимо тебе з Васичем. Він знаєш який класний, Васич.
Її млоїло. І хотілося їсти. Й хотілося до туалету. І щоб дали спокій. Навіщо вона взагалі все це затіяла.
— Я не сумую, — сказала вона, — зовсім я не сумую.

*

Вона так собі його й уявляла, Васича. Васич неохайно їв, у нього були товсті, заяложені пальцями скельця окулярів, і довге, забране у хвіст волосся. Звісно, немите.
Вона поклала собі ще м’яса з чорносливом.
— У нас проблема, — сказав Льоха, — Адку тут один тип переслідує. Буквально проходу не дає. Погрожує. Ти б, Васичу, зустрів її завтра на Дев’ятсот П’ятого... Коли ти звільняєшся, Адко?
— До шостої, — вона квапливо ковтнула, м’ясо з чорносливом, повільно й важко проштовхнулося крізь стравохід, і вона одідхнула, і повторила: — До шостої. Не треба мене зустрічати.
— Чому ж, — сказав Васич і блимнув очима, які здавалися дуже маленькими, тому що окуляри були надто сильними.
Васичі добрі. Вони не кадрять баб за сусіднім столиком. Вони тихі. Вони невибагливі у їжі. Вони прості у вжитку. Ненавиджу Васичів.
— Чим ви зараз займаєтеся? — спитала вона, тому що від неї цього не очікували.
В якій руці правильно тримати виделку? Вона раптом забула. Переклала, потім переклала знову. Завжди тримала в лівій, тому що так зручніше. Так, здається, і треба. В лівій. Зронила на тарілку шматок печені, переварений чорнослив розпластався волокнуватою ганчірочкою. Їй раптом захотілося їсти, просто страшенно захотілося. Але ж вона вже їсть! Звідки тоді це пекуче ось тут...
— Віндовий клієнт на Delphi на розподілений СУБД на основі ді-бі-ту...
Вона вже забула, що питала Васича, чим він зараз займається.
— Дібіту?
— Ну так. Ді-бі-ту — крута база, крутіша за усілякі Оракли, але всім вінди подавай, доводиться клієнтську частину для зручного доступу ліпити...
Тут Васич здригнувся і схибив виделкою повз рота, залишивши розвареним чорносливом слід на погано виголеній щоці. Напевно, Льоха штурхнув його під столом ногою.
— Ще я веду спостереження за янголами, — сказав Васич.
Вони підсунули їй божевільного. Казали, не знайомся з тим, той маніяк, а самі підсунули їй божевільного.
— Але це так, для себе. Домашня розробка. Розумієте, янголи... — Він пожвавішав, почав махати руками, і стало видно, що рукави сорочки в нього бруднуваті та обшарпані.
— У мене така теорія, тобто не в мене, ну гаразд. Що люди, ну, людство взагалі, ось воно... ну, вже були сотні разів шанси ратиці повідкидати, а раз воно не відкинуло, то йому допомагають. Але непомітно, розумієте? Тихцем. Тому що якщо б помітно, то ми б виродилися, чекали б увесь час на допомогу, а так ростемо все ж таки, і, можливо, коли-небудь,сь доростемо...
— Роман такий був, — сказала вона, — я читала. Про прибульців.
Може, не зовсім божевільний? Просто дивний.
— Не читав, — Васич похитав вухатою головою, — я взагалі фантастику не люблю. Але так, хтось ще повинен був здогадатися. Тільки це скоріше янголи. А якщо прибульці, то все одно що янголи. Просунуті дуже. І вони посеред нас, невпізнані, розумієте? Їх можна вирахувати.
Льоха голосно кашлянув. Реґінка запропоновувала Васичу добавки. Васич на добавку погодився, але зупинитися вже не міг.
— Їх, певна річ, не відрізнити від людей, у них усе людське. Але я добрав алгоритм. По-перше, вони там, де потрібні більше за все. З тими, хто нещасний.
— Ми всі нещасні, — сказала вона несподівано для себе.
— Ні-ні, хтось нещасний особливо. І вони ніби випадково... силою обставин... опиняються поряд. І живуть і підтримують. Часто беруть за себе жінок із дітьми. Своїх у них не буває. І ще є одна познака, дуже достовірна. Їх завжди декілька. Один, інший. У зв’язці. Й вони ніби... збирають разом тих, хто один одному потрібен. І люди довкола стають менш нещасними, розумієте?
— Ви бодай одного знайшли?
— Гадаю, що знайшов, — зніяковіло сказав Васич, — але ще треба перевірити, розумієте?
— А як ви перевірите? В них що, кров зелена?
— Я ж кажу, не відрізнити. Але є припущення. Там, де дуже погано або от-от станеться щось погане, ну в масштабі країни, я не знаю... їх має бути особливо багато. Там би заскочити.
— Ти тільки, Васичу, в голову собі не клади нічого такого, — суворо сказав Льоха, — досліди в голову собі не клади ставити. А то ще «Титанік» який-небудь притопиш, я тебе знаю.
— Якщо є янголи, — вона дивилася на Реґінку, на шиї у неї був синець, і Реґінка його прикривала стоячим комірцем блузки, але інколи синець було видно, — мають бути і демони? Ну, ті, хто прагне лихого? Ненавидить. Штовхає під руку.
— Про це я не думав, — сказав розгублений Васич, — янголи я розумію навіщо є, але ж демони навіщо?
— Та просто для рівноваги.
Чи «Титанік» притопили не демони, а саме такі, як Васич? Щоб подивитися, що буде? Де янголи? Хто штовхатиметься? Хто, жертвуючи собою, садитиме до шлюпок лементуючих жінок і дітей?
Подруга дружини, подруга дружини... Вона крутила в голові ці слова, доки вони не не втратили будь-який зміст. 
— А ці знають, що вони янголи? Чи гадають, що люди? 
— Не знаю, — Васич поблимав зменшеними очима, — але є версія, що в них відбирають пам’ять про себе, коли, ну, посилають до нас. Щоб не так прикро. Вони чують, що щось тут не так, але не розуміють, що. Через те їм тут, ну, погано, і життя, як правило, не лагодиться. Вони, ну, не кар’єрні, янголи. Не мотивовані.
Недоїдена печеня лежала на тарілці млявою купкою.
Тепер вона думала — саджальна брила, саджальна брила. Саджальна. Брила. Теж нічого не означає, насправді.
— Ти чого, Адко? — у Льохи були золоті очі. Брунатно-золоті. Майже як його волосся. Навіть світліші.
— Щось кепсько почуваюся. Піду полежу. Ви сидіть, сидіть. Я потім прийду. Можливо.
Васич закивав, як їй здалося, з полегшенням, і налив собі ще пива.

*

— Ну й дурепа.
Реґінка фарбувала губи перед дзеркалом і через те говорила нерозбірливо. Випнула нижню, втягнула.
Сіре вранішнє світло було як сіре вечірнє світло. Ніякої різниці. Через те тут увесь час палять електрику.
— Не хочеш брати Васича, інша візьме. З таких, як Васич, виходять гарні чоловіки. Ти гадаєш, ти така особлива, так? На принца з блакитними горішками чекаєш?
— Послухай, — слова зробилися зовсім-зовсім кілкими, — годі.
— А чого годі? Знаєш, хто його візьме, Васича? Вродлива розумна дівка, ось їй він буде саме враз, він і дитину її підніме, від першого шлюбу, і ще одну зробить, і всіх прогодує, і гарувати буде як віл. Відмиє, причепурить... Вийдуть рука до руки, всі услід обертатимуться. Лікті кусатимеш, дурепо. Лікті. Знаєш, яким був Льоха, коли я на нього оком накинула? Таким от і був. Васичем таким і був. Я подивилася і відразу подумала: цей мій. 
— Де це ти вчора так затрималася, Реґінко? — тихо спитала вона, — ти ж вийшла відразу за мною. Відразу за мною.
Демони, подумала вона, почварні злобні демони, які руйнують людські долі просто так, заради задоволення, і тому що має ж бути якась рівновага.
— Іди до дупи, ідіотко, дурепо перебірлива, святеннице, єхидно, стара діво, — сказала Реґінка на одному диханні, кинула помаду до сумочки і грюкнула за собою дверима.
Вона не хотіла телефонувати, але телефон у сумочці заворушився сам.
— Ви не зателефонували, — сказав Андрій десь там, дуже далеко, — я подумав... Ну, так, я розумію, але перше побачення завжди... зніяковіння якесь є. Може, ввечері куди-небудь сходимо? До Сокольників, наприклад? Там восени гарно. Грибами пахне, листям. Там танцмайданчик є, знаєте?
— Для тих, кому за сорок? — горло їй знову стиснуло, через те голос вийшов різким і верескливим.
— Яка різниця? 
Вона акуратно обійшла калюжу, в якій віддзеркалювався ріг будинку і шматочок сірого неба.
— Ні, — сказала вона, — ні, дякую. Але ніяк не вийде. Я їду ввечері.
— Ви ж начебто казали, що будете ще два дні...
— Терміново викликали, — сказала вона, — начальник телефонував. Каже, терміново. Щоб кидала всі справи і виїжджала. Терміново. Шкода, звісно. Сокольники — це здорово, напевно. Сокольники.
З метра вирвався клуб теплої пари. На  ґратни́ці, згорнувшись, спав кудлатий собака. Інший недалечко, примостившись у купі жовтого листя, почісував задньою лапою вухо.
— Я давно там не був насправді, — сказав він, — якийсь привід потрібен, щоб ось так, байдикувато. А коли його немає, краще вдома посиджу, попрацюю. Я вам не дуже сподобався, так?
— Ні, — сказала вона, — що ви. Що ви. А скажіть, от коли в кафе цьому, коли я вийшла... ви комусь ще давали свій телефон?
— Звідки ви знаєте? Так, давав. Якась дивна жінка. Мені здалося, вона трохи пришелепувата. З компанією якоюсь сиділа, до неї причепився там один. Вона просила їй зателефонувати трохи пізніше, перевірити, чи все в порядку.
А все ж таки дивно, що можна говорити ось так, у русі. Немовби хтось дотягнувся до тебе здалеку і тепер йде поряд і гладить теплими пальцями.
— Ви зателефонували?
— Так, авжеж. Вона сказала, все в порядку і скинула дзвінок. Мені все ж таки здається, що ви злякалися. Даремно. Вас же це ні до чого не зобов’язує. Втім, як хочете.
Голос у нього ставав дедалі холоднішим, немов би він відходив усе далі, й невдовзі його не буде зовсім. Сказати йому, щоб взяв ці квитки, пішов із ким-небудь ще? Але їй доведеться з ним зустрічатися, а вона не може себе змусити. Залишити квитки у Реґінки? Але тоді він зайде, побачить Реґінку і все про неї зрозуміє. А, гаразд.
— Я напишу вам, коли приїду, — сказала вона, — відразу постукаю в аську.
— Авжеж, — чемно погодився він.

*

Радіальна, перехід на кільцеву. Кільцева.
Цей із кимось спить. І ця. А ці, які обіймаються, сплять одне з одним. Або спатимуть одне з одним.
Турнікет випустив її безперешкодно.
Небо було сіре, і вокзал був сірий, і сірі тітки у сірих пуховиках і з картатими цератовими сумками обганяли і штовхали її, вона копирсалася у сумочці в пошуках квитка, до потягу ще був час, багато-багато часу, тому що їй не хотілося вертатися туди, і довелося сидіти на вокзалі, в залі очікування, куди пускають лише з квитками. Може, і справді треба було сходити до Сокольників? Погуляти, а потім він би її провів, а тоді вже їхати? Від шашличних мангалів тягне димком, і танцмайданчик цей... у її напівстулених очах вони вже танцювали, під гірляндами блідих лампочок, і ця картинка була чіткішою за брудну привокзальну площу, брудну сіру платформу.
Телефон під її пальцями здригнувся, заспівав, здригнувся.
Він передзвонив все ж таки. Скинути дзвінок?
— Ти чого, образилася, Адко? — голос у Реґінки був дуже-дуже бадьорий, і немовби контуром, що окреслює цю бадьорість, запобігливим, — я ж просто через те, що прикро бачити, як у тебе щастя прямо з рук спливає. Ну не хочеш Васича, не треба, іншого пошукаємо. Он, Льоха тут стоїть поряд, каже, чекаємо, і курку я вже на солі запекла.
Але ж Реґінка вчора могла потрапити під автівку, подумала вона. Ну ось, ніч, нічого не видно, Реґінка поспішає додому, вистрибує з метра, і прямо на тому переході... Ні-ні, неможна так думати. Хоча насправді ніколи не буває так, як собі уявляєш.
— Мене начальник викликав, — сказала вона, — терміново. Каже, міняй квиток і приїзди. Терміново. Слухай, тут така справа – в коридорі під дзеркалом...
Авжеж, так краще. Ну, тобто наче такий дружній жест з її боку, що вона зовсім не сердиться, і квитки не пропадуть, а то було б зовсім прикро.
— Нічого собі, — сказала Реґінка, — ми з Льохою вже рік збираємося, ніяк не зберемося. А кажуть, класна штука. Ще б пак, перший вітчизняний мюзикл. Вся Москва вже сходила, одні ми, як лохи. Шкода, квитків лише два. Дякую, Адко. А ти впевнена...
— Я ж їду, — повторила вона, — потім розповісте. Там справжній літак, кажуть, на мотузках спускають. І пісні гарні.
Ніч, думала вона, лише ніч, ну гаразд, горішня полиця, але всього ніч — і я вдома, на роботу я, звісно, не піду, місячні майже закінчилися, можна буде залізти у ванну і довго відмокати, уявляючи собі чужі ніжні доторки, поштовхи чужих пальців, потім забратися до ліжка, прихопивши пакет із картопляними чіпсами та пошарпану книжку, і все буде добре. Ну майже добре.
— Саджальна брила, — промурмотіла вона сама до себе, — саджальна брила.

Переклад з російської - Ія Ківа. Редактор - Тетяна Кохановська.


0 коментів

Залишити коментар

avatar