Олександр Авербух «Loveград»
Дата: 02 Червня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2381 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олександр Авербух (Всі публікації)| Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: litcentr.in.ua
Олександр Авербух – поет, перекладач. Народився в 1985 р. в Луганську. З 2001 року жив в Ізраїлі, з 2015 – докторант кафедри слов'янскьких мов та літератур Торонтського Університету. Публікувався у журналах «Двоеточие», «Воздух», «Октябрь», «TextOnly», «Зеркало». Автор поетичної збірки «Встречный свет» (2009).
+++
нібито не про себе
коли нарешті засинаєш
у радіаційному тумані
через дві-три години
проступають не дуже знайомі силуети
вони повільно пересуваються
від нашого будинку до сусіднього
та я нібито чую їхню поривчасту мову
це мукання на якому кожне звертання
до себе відлітає від стін панельних будинків
майже неіснуючого міста
посередині якого ми вкупі чекаємо
на якесь прозріння
у нас є хвилина чи дві
потім до нашого кола хтось підходить
та каже: не треба, не треба
+++
коли повертаюся
до того міста
червоними сполохами
разгортаються килими
далекого сходу неукраїни
у біло-рожевих вогнях
десь поруч
вузликами болю
мерехтять плями дитинства
я шукаю його
на дотик за пазухою
мій камінь
кидаюся до ліжка-окопу
в очикуванні обстрілу відкинутого тіла
мій бій триває ніч
мій ворог схожий на мене
та я плутаюся
коли він робить знаки рукою – браток підповзи
на наші спини падає сніг
червоні килими нарешті
по прожилках пам’яті
заливають мій голий стіл
+++
далі за змістом
у льосі пам’яті
думки не сходяться
на босу ногу
трава не росте
все це неправда
стеля жаху здіймається
твоя мова щемлива вирує
я до речі не з ваших
мої очі блакитні й блищать
+++
відступаємо по пам'яті
твоя неповороткість
веде нас понад річкою
розбагненими дорогами
дивись вони залишили свою техніку
та ти жадібно вдихаєш
провоняне бензиновим смородом
січневе повітря
до того краю
де ти послизнешся
п’ять-шість кроків
прорубаного отвору
чорної води
яка кожною бульбашкою
нагадує що нарешті ти вдома
на підступах до вашого міста
з під криги замерзлої водойми
застиглі на півслові обличчя
+++
коли тобі нарешті щастить
до радиологічної суміші дрібних
твердих частинок
приходить пам’ять
знищеного міста
сад першого травня
жінка у платті в горошок
загубила тебе посеред часу
важкої знемоги
та простору
дитячого забуття
здається, від панельного дому
відлущується останній
різкий голос
та ти робиш мимовільні рухи
щоб ніжно й сумовито
привернути хоча б чиєсь співчуття
+++
не знаю
мови сійської
їнської мови не знаю
недоладно відмовчуюся
і не пригадується
нічого не стелится
на виворіт ось цієї пам'яті
на язик не навертається
стисло не втискується не
в'яжеться розмовонька з ними
хороводік не
водиться у вас там на заході
ніхто не бере
нас за ручку
не розмовляє ніхто
не прострілює літерки
в роті місиво
не шамкає
ось-ось розговоримося
виговоримося
дніпро зашиємо
бачите наша рана впадає
тепер в вашу
рану
виття водоспадне
слів не знаходимо
сійською
їнською
крутиться
на кінчику язика
крапелька отрути
+++
ігор з нами не заводили
правильні пацани
не заводили за ріг –
а ми їх не піздили
вони нас не піздили
не відливали вікопомні кулі
під сусідськими вікнами
не відливали
блюючи
не відводили соняшникові очі
не дивилися палаючими на крадене сонце
на крові не запиналися
заспокойтеся, сестро
чи не вистачило
вам губитися у цій ополонці
порожнього страху сполохи
не затьмарять граюче
полум'я сорому
у горлі зав'ється
війни розійдеться живіт
виродка голова
скотиться на білого снігу
підгірок