Микола Антощак «перші покритонасінні»
Дата: 20 Квітня 2016 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Микола Антощак (Всі публікації)
Редактор_ка: Іван Кулінський | Зображення: David Berry | Перегляди: 2555
Микола Антощак – поет. Учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких фестивалів «Шевченко-Фест», «Віршень», «Підкова Пегаса», «Малахитовий носоріг», «Поетичний травень». Публікувався в часописах «Перевал», «Хортиця», «Махаон» та ін. Автор книги поезій «Воістину люблю» (2012).
Учасник Наради молодих письменників в Ірпені (2011), власник гранту президента для молодих письменників (2012). Лауреат молодіжної 3 премії видавництва «Смолоскип» за «Поезію» (2016) та Міжнародної Україно-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за рукопис книги поезій «Тисяча степових років» (2016). Член Національної спілки письменників України (з 2013 р.).
перші покритонасінні
це такий прекрасний час кохана
так зазвичай говорять про дитинство
чи роки навчання
чи той час коли робиш щось уперше
а я кажу так
про цей день
в котрому між мрією і справдженням
невеличкий інтервал
як між спалахом і громом
в котрому я спостерігаю
як із-за обрію твого пробудження
сходить твій погляд
це такий прекрасний час
коли наші з тобою перші дні
вже можна побачити збоку –
картинки в які конденсувалися голоси
спершу маленькі несміливі
вони так прагнуть хилитись від вітру
й вилазити на скелі й насипи
аби дивитись на нас згори
й махати руками
конденсувались
а скоро вода цих картинок затече
в стебла квіток
тоді їх обличчя уподібняться
до галактик у телескопі Хаббл
такий прекрасний час
коли з’явилося відчуття
ніби то були не ми
якихось три роки тому
ніби то були не ми
а ті померли –
й так мало статись –
мов перші квіткові рослини мезозою
щоб бути для нас теперішніх
дорогоцінними галактиками
щоб стати для нас засушеними
першими покритонасінними
будинок серед снігу
я не пам’ятаю
коли ти почала любити гори
любов ця прийшла раптово
як приходить вірш
колись не розуміла мене –
що ти знайшов у тих горах?
скільки можна про них говорити
мало мене
хочеш від мене у гори?
колись
тобі ще не була відома ця таємниця
замислююсь над тим
що там за межею Всесвіту
і приходить змалку знайоме відчуття –
ніби сонний параліч уяви
тільки в горах не відчував цього –
коли довкіл нема меж
не можеш їх уявити забуваєш які вони
не можна уявити те чого не бачив
була важка хвилина
темна хвилина
коли після ми вирішили що попри все –
разом тільки разом
запитала – хочеш у гори?
хочеш в будинок серед снігу?
не пам’ятаю
коли ти почала любити гори
але тієї миті в тобі говорила
ця любов
земля
коли народився Сірко
їх привела сюди
червона восьмикутна зірка
брали до рук і місили вогнища
доливали воду свого дихання
підкидали стовбури з тисячею річних кілець
все для них тут було любо
ніхто окрім них
що вправно підвішували обжинкові
брязкальцями
над обличчям землі
не міг утриматись на такій на ногах
це якраз та
над якою віками
питається вітер смерти
кому вмерти
це той степ
що обернувся горами
перекинувшись
через пасок Збруча¹
¹ - Згідно давніх переказів та повір’я, козацькі воїни-характерники володіли здатністю обертатись на звірів, набувати вовчої подоби з метою вступати в бій в такому вигляді. Щоб зробити це, вони розстилали перед собою на землі свій пасок і робили перекид через нього вперед
поля
цими полями
я ходив не криючись
між людьми простоволосий
я клав свої серця
до маленьких глибоких ямок
багато маленьких сердець –
вони наперед знали
для чого вони тут
нині ніхто з людей
вже не покаже де я проходив
тепер я навряд покажу
де точно лежать мої серця
але час від часу
люди подекуди зупиняються
проходячи цими полями
і їм раптом починає хотітися співати
вони не знають що то серця
які ніколи не сплять
змушують їх завмирати
пробивають знизу голками
в які протягнуто нитки життів
нитки голосів
їхні незашкарублі
ступні
не підходять
я зараз у тому віці
у тому часі у тому просторі
коли ніхто вже мені не скаже – агов хлопче –
а я ж знав твого діда Михайла – ото був чоловік
і щоб це була людина з його вулиці
з його рідних Шишоровичів а може з його Сибіру
той хто проводжав на Маньжчурські фронти
той хто йому заборгував або кому він
той кому дав у пику
той у кого просив прощення
а ще щоб це був хтось
хто його не любив а просто знав
той хто б може і не згадав про нього
але зустрів мене і зупинивши погляд на моїх рисах
пригадав його
але я в тому часі просторі віці
коли є ще дрібка тих хто його любив –
тому вони не підходять
а колись по них залишаться ті що не любитимуть
але вже й не пригадуватимуть його
поглянувши на мене –
і тому вони
зовсім
не підходять
портрет невідомої циганки який приносить щастя
я не пам’ятаю
коли вона з'явилась
прийшла і якось непомітно видряпалась
на жовті старі шпалери
певно була не примхливою
не ганялася за розкішшю
інші цигани як ворони полюбляли золото
а ця вмостилась собі й повисла
як альпініст у гамаку над урвищем
певно батьки нічого мені не казали про неї
не вважали за потрібне
так чи інакше вже не пригадаю як вона з’явилась
достеменно скажу одне –
моє дитинство проходило під її знаком
одним з-поміж багатьох знаків
під якими воно проходило
я настільки звик до неї що мабуть не знітився б
коли б навіть виявилось
що вона тут щоб звабити мене звести з розуму
просто все відбувається дуже повільно
певно я перестав її помічати
імовірно батьки також перестали
помічати щастя
яке вона за переказами мусила приносити
про що я дізнався значно пізніше
я не пам’ятаю коли вона злізла зі шпалер
старої батьківської квартири
може зірвалась і впала
з гамаку в урвище
справдження
колись давно
я жив великими мріями
ходив протоптаною
дідом Миколою
в степу стежкою
пізнавав на смак
рожеве сонце
і синій вітер
сили степу
тільки ставали
моїми силами
у тій незнаній тобою Україні
жив
мріями про світи
мріями про шалені
мріями де є ти
й коси твої черлені
аж тепер осягаю поволі
нікуди не подівся час
великих мрій
але прийшов ще й час
великих справджень
адже тут
за тисячу
степових років звідти
я дізнався як пахне твоя щока
побачив як заходить сонце
Тиверців і Уличів
я вдихнув трохи великих мрій
якими живеш ти
й волосини твої полічив
а вночі
коли зачудовано літаю
над Бугом
твій сон стереже степ
із моїх віршів