Хлопчик завжди хотів, щоб вигаданий друг став реальністю.

Перед сном хлопчина побажав другу на добраніч та занурився в сни.

Вигаданий друг довго не міг заснути та пішов гуляти полем.

Він зайшов у степ всіяний жовтими віями кульбаб.

Вигаданий згадав, як хлопчик розповідав йому, що сестра з кульбаб плела віночок.

Він вирішив також спробувати.

Перша квітка, друга…шоста, восьма.

Вигаданий складав їх, навхрест, перемотував травичкою,

але все одно нічого не виходило.

І в цю саму мить злість змусила його всі кульбаби позривати і затоптати,

що і зробив Вигаданий.

Стебла були розчавлені, квіт полетів до неба,

яке кліпало жовтими віями та усміхалося білим дощем.

Хлопчик прокинувся, побачив, що Вигаданого немає,

його рука була розрізана поперек і з неї витікала біла кров.

Вигаданий стояв серед поля, дивився на горизонт на,

якому кублилися дрібні горбики будинків.

Хлопчик встав з ліжка і згадав, на що схожа ця кров,

коли бабуся доїла корову, у відрі було повно цього соку.

Він побіг наляканий у сад, щоб прикласти до рани подорожник, але той не допоміг.

Вигаданий побачив, що вітер на своєму хвості,

до кожної хати у вікно заніс по крихті хліба, та йому закортіло повернутися до друга,

але зненацька він уже був тим стеблом, з якого витікала біла кров.