Роксоляна Свято «Мій перекладацький Київ. Палімпсест чи tabula rasa?»
Дода_ла: pole_55 05 Липня 2021 о 20:50 | Категорія: «Спецпроекти» | Перегляди: 4971
Матеріал підготува_ла: Неля Ваховська | Зображення: Міла Григоренко, Діна Артеменко
Розмова про Київ і переклад має для мене щонайменше кілька вимірів.
Перший і найочевидніший із них — суто біографічний. Мій перший перекладацький спогад прив’язаний до конкретного місця, а саме до будинку вчительки французької мови недалеко від моєї школи в районі «Академмістечко». Ще на початку ХХ ст. ця місцевість уважалася курортним передмістям, що буквально потопало в соснових лісах, і, до речі, було улюбленим місцем відпочинку багатьох письменників. А вже з кінця 1960-х тут звели новий житловий масив із науковими інститутами і будинками для працівників, і мої батьки отримали тут однокімнатну квартиру, в якій наша родина з чотирьох осіб прожила аж до 1994 року. Якраз на тих додаткових заняттях після школи я зрозуміла, що вивчення іноземних мов і банальна можливість говорити «те саме», але «по-іншому», приносить мені насолоду.
Фото (с) Міла Григоренко
Подальші локації на моїй мапі — район Липки у центрі міста, де я вчилася в гуманітарному ліцеї і де вперше спробувала перекладати письмово. Цю поему Персі Біші Шеллі «Озимандія» навіть опублікували у ліцейному збірнику (який, дуже сподіваюся, мало хто прочитав). А ще Поділ. Тут я навчалася в університеті, а потім працювала в редакціях часописів «Критика» і «Кіно-Театр» — і часом перекладала за редакційними комп’ютерами. На Подолі у кінотеатрі «Жовтень» пережила й перший стресовий досвід усного перекладу на публіку.
І нарешті на думку спадають університетська бібліотека, редакції кількох київських видавництв, три-чотири книгарні та кафе, куди в останні роки перед пандемією я часом тікала з дому, щоб переключитися і попрацювати не за своїм столом. Треба сказати, що всі ті затишні заклади або небагатолюдні редакції, які давали змогу «анонімного» усамітнення, містяться в старих районах Києва, добиратися до яких мені доводилося транспортом; утім, це створювало і необхідне додаткове дистанціювання. А крім того, після роботи завжди можна було прогулятися улюбленими маршрутами, а в теплу пору року посидіти на набережній Дніпра.
Фото (с) Міла Григоренко
Але, звісно, вже кілька років головне (а більшу частину 2020-го також єдине) моє перекладацьке місце в Києві — це квартира, кімната і, власне, робочий стіл. Із початком пандемії раптом виявилося, що та відносна свобода, яку дарує фрілансерство і яку я загалом дуже ціную, отримала додатковий негативний вимір (окрім давно очевидної прекарності й неможливості чітко розділити робочий і приватний час). Коли твій життєвий простір примусово стискають до тих-таки чотирьох стін, де ти раніше почувалася доволі затишно, свобода зникає, а натомість з’являється відчуття замкненого кола, з якого не знаєш, як вирватися. Бажання усамітнитися, нерідке в останні активні роки, обернулося відчуттям болісної самотності, коли бракувало не лише деяких близьких людей, а й місць ( міст), до яких зник доступ. Саме тому кілька місяців навесні — початку літа 2020-го були для мене одним із найнепродуктивніших періодів у житті, а ще часом особливої розгубленості, яку не певна, що й зараз остаточно подолала.
Звісно, такий суто автобіографічний вимір цікавий насамперед мені. Та думаю, що робочі маршрути багатьох перекладач_ок — і ширше, людей літературної сфери — в Києві нерідко перетинаються. Усі ми час від часу бачимося в одних і тих самих точках. Власне, десь так я сприймаю і свій Київ — не як цілісний простір, а радше як сукупність розрізнених місць і множину по-різному важливих людей, які часом збираються разом.
Фото (с) Міла Григоренко
Готуючись до однієї з розмов у проекті «City of Translators», я усвідомила, що в моєму місті майже немає слідів життя і роботи інших перекладачів і перекладачок. Власне, навіть тих, які були тут іще зовсім недавно — наприклад, у пізньорадянський період. І це тим парадоксальніше, що в літературознавчому — та й загалом гуманітарному — дискурсі цим перекладач_кам (хоча найчастіше таки чоловікам) відводять одне з центральних місць в українській культурі ХХ століття — як людям, які в умовах переважної і часто вимушеної, російськомовності розвивали українську мову, засвоюючи і «перетравлюючи» чужі літературні досвіди. По суті, перекладацька практика другої половини ХХ століття нерідко виконувала функції оригінальної літератури, яка часто зазнавала більшої цензури.
Нині, звісно, можна знайти кілька меморіальних дошок на будинках, де жили чи працювали, скажімо, Микола Лукаш чи Григорій Кочур (двоє, мабуть, найвідоміших перекладачів на українську другої половини ХХ століття, які перекладали з десятків мов); але слідів їхнього перебування майже не лишилося. Так само, як і слідів Ольги Сенюк і Євгена Поповича — подружжя, яке працювало зі скандинавськими і німецькою мовами і переклало десятки класичних і сучасних творів. Чи, наприклад, Ірини Стешенко чи Анатоля Перепаді. Більше пощастило тільки письменникам, які в тому числі й перекладали: наприклад, у музеях-квартирах Миколи Бажана і Максима Рильського (авторів, які починали ще в експериментальні 1920-ті, дивом не зазнали репресій і навіть набули статусу радянських класиків), побіжно можна почути і про їхню перекладацьку спадщину і навіть помацати окремі рукописи.
І водночас у міському просторі майже не лишилося перекладацьких легенд. Про них іще можна дізнатися з мемуарів або іншої документальної літератури; але тих, хто міг би про них розповісти, а тим паче, провести маршрутами, майже не лишилося.
Фото (с) Міла Григоренко
Метафора міста як палімпсесту, що її також нерідко співвідносять із перекладацькою практикою, в Києві має ще один, і то доволі брутальний вимір: бурхливий міський розвиток з кінця 1990-х, а особливо в 2000-і призвів не лише до появи нових архітектурних нашарувань, а й до стирання багатьох попередніх: знищені історичні будівлі в центрі міста, знесені цілі райони роблять у принципі неможливим віднайдення багатьох слідів. Більшість киян — байдуже, нових чи старожилів — сприймають «новий» Київ як дедалі потворніший (адже багато дозволів на будівництво в історичному центрі отримують незаконним шляхом, а проекти розробляють люди з сумнівним смаком) і некомфортний для життя. Часом це місто більше нагадує вже не палімпсест, а tabula rasa. І, мабуть, лише від нас — людей, небайдужих до історії цього міста — залежить, чи стане цей процес справді тотальним.
Фото (с) Діна Артеменко
Авторка тексту — Роксоляна Свято
Cities of translators digital | Публікації
Cities of translators digital — проект програми Німецького перекладацького фонду TOLEDO за підтримки Міністерства закордонних справ ФРН. Ініціативу присвячено важливим культурним і літературним метрополіям світу, розглянутим як місця перекладу та простори перекладацького життя. Кураторки київського проєкту: Клаудія Дате і Неля Ваховська.
- «Київ. Антиекскурсія»
- Ія Ківа «Місто, переклад і переселенський досвід»
- Марк Белорусец «Дом на углу улиц Владимирской и Прорезной»
- Патриція Клобушицьки «Київська мозаїка»
- Роксоляна Свято «Мій перекладацький Київ. Палімпсест чи tabula rasa?»
- За письмовим столом
- Прогулянка з перекладачкою: Олена Шеремет