Ніна Паламарчук «Гра у хмари»
Дата: 08 Липня 2022 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 4173 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ніна Паламарчук (Всі публікації) | Зображення: Євгеній Півень
***
Ми лагодили з тобою човен
на узбережжі у сильний вітер
Це весло завелике для тебе ти не втримаєш його
у тендітних пальчиках
сказав ти мені
ми вийшли коли вітер ущух
і місяць викотив доріжки обабіч човна так
ніби торкався і нас своїми віями
і виявилось
що весла наші рівновеликі
і човен несе нас
над пусткою
***
я тримала в кулаці море
і воно разюче відрізнялося від того
яким я його пам'ятаю
в загравах і відблисках
схоже на ковдру синього вогню
навшпиньки у ньому через плескіт
і я вже морська лисиця
сама в мерехтінні солоного полум’я
море в кулаці виявилось
легке мов дихання дитини
І таке ж прозоре
я колихала його і кохала:
засни моє море
а воно горнулося пінною головою
сонними блакитними очима
мов дитя якого я
не народжувала
***
Зо тиждень ношу половинку яблука
перерізаного поперек
прикладала зрізом до шкіри над лівим соском
там прорізалась бліда рожева зірочка
шкіра до шкіри ми торкалися одне одного
залишали одне на одному сліди
переливали одне в одне колір
я вкривалась пересвітанковим рум’янцем щоб
воно іржавіло
у що відродиться яблучне дорікання
кожною кісточкою крізь мене
величезною дірою зірчастої форми
що у неї увійде
горіховий отесанек з-під
каменя у воріт
що закрив собою кровлю
і впав вже сухий
і ще лишиться місце для пари чорних лелек
з обпеченими клювами
і для мене
і тебе
***
Цей звук підходить і тиче тебе пальцем у плече
Так в’їдливо, що місце торку ще хвилину ниє
І на завтра опівдні теж ниє
Весна, перший дощ барабанить по вікнах та стінах та коморах
Перший град
Ти пестиш мої тріщини вздовж хребта
Ніби намагаєшся втримати вогонь, що сочиться крізь них
Дивись, кажеш, хмари
Давай грати у хмари
Хмара-ластівка
Хмара-їжак
А це що?
Дим.
***
Круглий годинник відстрілює хвилини
Під поглядом кошеняти
Руде, уважне, воно притихло слідкує
На якій стороні проростуть соняхи
Кошеня-сонце беркицнеться через спинку
Торкатиме соняхи шелестінням
Зростатиме в них вологими вусами
Допоки їх голови не нахиляться долу
Ми візьмемо по запеченій чорній голівці
Та підемо на край степу
Там кожна хвилинка лускає переможним пилом
Й глина під ногами обіймає наші сліди так
Ніби ми ще сюди повернемось
***
На дереві намальований прямокутник
Нерівними дитячими лініями
Ще трохи залишилось – домалювати ручку
Наснути на неї
Там, всередині, мама консервує огірки
Та аджику
Я поруч, відірвана від книжок та малиннику
Чищу помідові шкірки
Пальці терпнуть солоним начинням
Ввечері будуть зірки та повітря
Віддалені потяги та перевертні з давніх казок
Мамо, мамо, мені насняться жахіття
Я прокинусь тримаючи тебе за руку
Вже тридцять років потому
І, навіжена
Тисну намальовану ручку
В намальований простір
Де тихі розмови про літературу
Палкі розмови про культуру
Дитячий конструктор дядька
Читацький щоденник
І вітер у верхівках дерев.
***
Найбільше найпалкіше серце у горіха
В павутинних гілках заблукали синиці
Спогади та кулі
Тримай горіховий човен напоготові
Маленький, викладений шматком поролону
З вітрилом на прутику
Здається, то він і є – любов
З твердим малим зерням
Такий, що засипає наші голови падолистом
Такий, що рипить навесні, зустрічаючи проміння тепла
Поліруй донце човника, співай моряцьких пісень
У крихітці-шкаралупі визбирані твої спогади
Маленьке серце годинника із зозулею
Найбільше – горіха
Серце зі сталі
Серце із крові
Серце із автоматної черги й окрику
І любові
***
Ми пошепки перебирали намистини
З розірваного ланцюжка
Дивись ще ця ціла
Її можна ще
Вони так само пошепки падали на землю
Як мишачі лапки, що перебирають доріжку
До круп’яного сховку
Мова у наших язиках обернулась
Та знаходила прихисток
Така ж тендітна як звук мишачих кроків
Як втрачена намистинка
Яку знайдеш наступної весни
Дивись, ми можемо їх зібрати
Всі намистини одним словом
Спробуй сама:
паляниця
ластівка
кохаю
***
Картоні
Паперові руки мої ноги
Вдягати їх тоненькими витинанками
Триматися зростати руками і ногами із
Хороводом інших паперових людинок
Коли під місяцем сяємо мереживні
Вітер співає нашими обрисами пісень
І крутить з нас листопадові завірюхи
Рими в наших безоких обличчях
Рими в бездимних наших розмовах
Римуємось складені у гармонію вітру
Стосом останнього листя
Нехань тобі провалитись крізь дно світу
Нехань тобі вітре мерзти чужими краями
Не притулитися не знайти одвірка
Не закрутитись в осінню пісню
Тримаю за руки вас міцно
Паперові мої браття
Паперові сестри мої
***
Вона знає всі назви трав та квітів
Тримає двома пальцями за край
Щоб за нагоди вкласти мені до рота але
Я не можу згадати їх за годину
Вона повторює їх із терплячістю годинника
Що відкорковує години по колу
Моя спраглість до дивних співзвуч та старих анекдотів
Робить нас ідеальними: він пам’ятає те що зі мною було
І переповідає мені коридори минулого ніби
То було вчора за сніданком після вранішнього сонця
А не десять років тому
Колода минулого набуває зайвих тузів та мастей
Замилюється від сонцю та соленого вітру
На витертих поверхнях не розібрати ймень
Без пам’яті я шукаю вирізьблених на тобі мого імені
Мого обличчя
Як декорацій нездійсненої вистави
Охоплених полум’ям
Я хотіла написати вірш із власним іменем в ньому
Але забула
***
Уві сні народжується гул
Звук що набуває обертів і втілюється в обриси літака
Порівняй крик лелеки із ним
Криві кігті що ковзають металом
Але навіть гуркіт мотору заслоняє шурхіт квіту
Що торкається землі
Пелюстки на землі, на огорожі навіть
У мисці в ванній кімнаті
Зранку, протерши обличчя від гуркоту
Я чую тільки м'які дотики пелюсток
До твого волосся
***
Страх то тупий олівець що шкрябає папір
У намаганні відтворити обриси коханих
Складається удвоє утроє і вміщується в найменшу кишеню
Де вже ховається те саме дивне кошеня зі смішною мордочкою
Якому не встиг дати ймення
Уздовж дороги перебираєш губами імена
Щоб їхні звуки стали твоїми намистинами
Вслухаєшся в голоси в трубці
В картоні фігурки що ледь ворушать губами у віконці зв'язку
Сам безсмертний ступаєш обережно
Щоб не струсити імена з себе
Ламкими олівцями пальці тримають їх у повітрі
Скільки могтимеш унести
***
Родимки на лікті бога
як особливий різновид письма
новенький манікюр, нігті червоні як околиці безодні
це не статуя, це бог завмер у всіх позах
ледь спрямував тонкий палець угору
інші його пальці стиснуті та перев’язані зап’ястки
чи бачив ти такий синій колір
тільки раннього світанку коли холод
ще достатній щоб зайти всередину
на горизонтальній площині неба
і ти стоїш з першою чи останньою цигаркою
за годину до сонця
це бог ніби заснув на узбіччі
впав з велосипеда і
в дитинстві матуся журливо дула на коліно
а зараз немає кому
і він лежить серед картоплі поряд з велосипедом
вдивляється в бік батька
щиро відкриває очі
щоб зустріти його погляд
нігті чорні як порожнеча
за якою єдиний подрібнюється на мільйони відлунь
що повторюють імена бога як літери
власного імені
чи слів зібрати для
можна чи
***
я мовби всередині величезного дракона
і мова моя розколюється об його луску на окремі склади
він ковтає себе і не може ковтнути ці
спазми і чутно зсередини вибухи
він все ковтає і не може виплюнуть власні нутрощі
він заходить в болото і я в ньому теж заходжу
він ковтає себе і не може мене знайти всередині
він скребе себе і не може здерти десяту шкіру
він роздирає на собі чір’ї та чосотку
дивишся в небо чи то хмари чи то
кігті наскрізь протикають шкіру продертями
і не можуть дістати аж поки з роздертого горла його
з’явиться світло
і місяць