Юлія Стахівська «ЗЕМЛЕМІР та інші вірші»
Дата: 20 Лютого 2020 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 5571 | Коментарів: 0
Автор_ка: Юлія Стахівська (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Костянтин Стахівський
Юлія Стахівська (1985). Авторка поетичних книжок «Червоні чоловічки» та «Verde». Співупорядниця антології «Українська авангардна поезія (1910-1930 роки)» і «Український поетичний авангард» для Болгарської академії наук. Стипендіатка літературної резиденції Ventspilshouse (Латвія, 2010).
З найновіших публікацій: книжка «Wszystkie możliwe rzeczy» у перекладах Анети Камінської (Познань, 2019), вірші в «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018), вірші у перекладі Анатолія Кудрявицького в антології «The Frontier: 28 Contemporary Ukrainian Poets» (Лондон, 2018).
ІСКРИ
Вечір розспівався пташками,
їхні голоси зависають у повітрі трояндовими пелюстками, мов у сиропі,
який я учора зварила, уперше, уперше.
Знаю-знаю, мої слова нагадують кольорову гладь на чорній подушці паперу,
нічого, кожен по-своєму заповнює цю пустку.
Місяць вилітає розжареною іскрою із паровоза ночі,
швидше-швидше, підкидаймо вугілля розмов у топки, наливаймо питва, говорім і мовчім, вимазуймося у сажі, бо де тепер, її, сажу, зустрінеш.
Хіба тут, у цьому вірші, бачите.
Склодуви, сажотруси, мельники – експедитори, маркетологи, консультанти. Відкриваю свій старий буфет, зганяю з печива гнома, і не знаходжу ніякого трояндового сиропу – тільки маленьку чорну галактику.
ЗЕМЛЕМІР
А так, як завжди: у голку дороги засилено нитку пейзажу,
та лісу сіряк, притрушений снігу серпанком,
і яблуко глибше застібнуте в кунтуш червоний.
І сходять на пси всі язики, всі мови, ми знов онімілі
у сухотрав’ї своїм, й слухняно тримаємось в’язі землі,
і оком ніхто не веде – землемір розставляє кілочки і межі.
На стелі, по синьці, розквітли білі зірки, на скринях горіхів
запеклися замки, мов кров на губі, коли дуже болить.
Все глибше в пейзаж входить холоду нить.
І той чоловік, із щоденників, йде, чорнильного голосу грядку тче,
і кожен рядок – я за ним загрузаю. А кажеш – було, і забудь – не минає.
Ось циркуль його, і окреслено коло, і небо в сузір'ях, і засіяне поле,
століття – найкращий епіграф, земля – вогка повість.
ДУМАТИ БЕЗ СЛІВ
Знаєш, котику, слова допомагають втриматися тут.
А що ще? Одягнені в казенне сукно новини, електронні
заголовки, трухляві соти архівів.
Спробуй-но подумати без слів: жовтою грушкою
на подвір’ї Софіївського собору,
сіро-зеленим каменем на Великій Житомирскій.
Нє, або краще знаєш як: а, давай ти будиш кимось,
хто збирає уламки смальти чи мозаїки від Михайлівського
у маленьку коробочку? Як там у ній шурхотять ці давні кольори:
теракота, лазур, червінь, житній, зозулястий? Мохітовий, кажеш?
Можливо. Цілую. Обіймаю. Дивись.
СНІДАНОК
Що це за жінка дивилась на мене з овалу рами?
Музейна проява? Задумані очі та усміх занишк, як передгрозовий звір.
Що це за дім тут, з якими кахлями? На столі сніданкова баталія і три апельсинові шкірки: білий прапор серветки
і квітка жасмину, зависла в зеленому чаї.
Ніж блискучий коня скаче масляними преріями, багет без голови.
Чого ж ти мовчиш зелений горошку?
Згадуєш як набоями лежав у пістолеті стручка?
Що це за чоловік у дзеркалі, ні на полотні, ні десь там?
Сидить радісно. Будує вежу із курячої кістки.
СВЯЩЕННЕ ПРАВО
Чуєте, відступіть від вогненного кола, і не кажіть нічого.
Ані тій, чия дитина заснула під колисанку заграв – не розбудиш.
Ані тій, що в ранковій тисняві садить малюка у дитсадкову галеру.
Ані тій, що розмовляє із ненародженим.
Ані тій, що ні з ким не хоче говорити.
Чуєте, не обплітайте їх лозою своїх слів:
Як і скільки любити, коли відлучати, чи годувати взагалі.
Не перевіряйте поглядами їхні талії – вони такі самі –
вони завжди такі, як були, бо тіло тут не має значення.
Тільки довга-довга золотиста нить від одного живота до іншого.
МАЛЕНЬКИЙ МІЙ СКЛОДУВЕ
Усе було так просто: пасмо сонця на стіні й високі ноти.
Й ілюмінатор дзеркала у карій рамі: кімнати море хлюпотить,
піниться пил, вируючи на світлі.
Це ранок. Точно. Іще не проминула свіжість від води.
Ще все можливо, навіть ти. Усе іще зі мною може статись.
Бо поки ролі тут не роздали, а дійові особи сплять.
Але я чую, все найцікавіше, не тут, не в цьому кадрі сніданку на траві.
Воно пливе й переливається лиш мить. А далі загусає і мовчить.
Це тільки спогад, маленький мій склодуве.
Озирнись, в дзеркальне вічко хтось зорить.
От! Знову! Лише плече його майнуло – й кружалець пустки.
І радіо жучок гудить про п’ять поранених і двоє вбитих.
***
Слідкуй, охоронцю, дивись, як тіні співають
на уцілілій стіні останній свій кант –
протяжні їх голоси, найтоншої гілки дискант.
І усміх – із яких глибин – серпиком угорі повис.
Слідкуй, на уцілілій іще стіні розповзаються тріщини, як вужі, мов тракти, як схеми метро. Парсуни у рамах намацують дно, і водними знаками проступають їх імена, на мить, а далі пригубить пітьма.
З кімнати в кімнату, із камери в камеру, ці люди, що йдуть караванами, загублені, знайдені, чинні – веселі й жаскі безпричинно –
в них дому й на камінь нема.
І поки зима грає білими, у мулі згорнулося зерня,
що виросте лілією. І ти прочитаєш її ім’я.
Як анаграму, з початком, але без кінця.