Олег Коцарев «Цивілізація» | Публікації | Litcentr
28 Квітня 2024, 23:05 | Реєстрація | Вхід

Олег Коцарев «Цивілізація»

Дата: 26 Січня 2020 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 6616 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олег Коцарев (Всі публікації) | Зображення: Олег Коцарев


Олег Коцарев
Народився 1981 року в Харкові.
Автор поетичних книжок: «Коротке і довге» (2003), «ЦІЛОДОБОВО!» (2007, спільно з Б.-О.Горобчуком і П.Коробчуком), «Мій перший ніж» (2009), «Збіг обставин під Яготином» (2009, з російськими перекладами Д.Кузьміна та А.Афанасьєвої), «Котра година» (2013), «Цирк» (2015), «Плавні річки» (2015, у спільному виданні з Т.Прохаськом), «Чорний хліб, білий кит» (2015, у чеських перекладах О.Севрука та К.Газукіної) «Площа Чарлі Чапліна» (2018, з чеськими перекладами М.Томека), «Синкопа» (2019, у російських перекладах С.Бєльського). Автор роману «Люди в гніздах» (2017) та збірки оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» (2009). Співупорядник (спільно з Ю.Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)». Упорядник альманаху «Знак». Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного, часопису «Кур’єр Кривбасу», фестивалю «Київські лаври», конкурсу хайку від Польського Інституту. Член журі літературного конкурсу «Смолоскип» (2012-2019).



ЦИВІЛІЗАЦІЯ

РЕАЛІЗМ ІІ

фестиваль у вантажному аеропорті –
вірші на стінах товарних вагонів і контейнерів
документацію дослідження людожерського кейсу
в безглуздому містечку
наклеєно на правила безпеки
хепенінг у кабіні з заблокованими кнопками
штурвалами й важелями
вантажники у формі нквд
пузо літака відчиняється і зачиняється
трохи обганяючи повільний ритм повільної музики
вистава на пружинках під дахом
величезного і повньопорожного як китай ангару
сміх велика пляшка бехерівки
стилізована під макет літака
ряботиння бодіарт неопалюваних приміщень
презентація неба презентація землі
дискусія рейок мовчання злітної смуги
у тренді розпатланий парашут
що плентається по землі за спиною
і ти між небою і землем
сидиш на вантажному крані
радісно втримуючи обома ногами
гак від падіння униз
не бажаючи знати як мало лишилося
до падіння у реалізм


РОМАНТИЗМ

коли краєвид стане стіною
впадеш
і падаючи
хапайся за сосни за щіточки їхні
м’які археологічні
на шляху в невідоме
на страху розбитись об дійсність

така романтика –
знову в повітрі протиставлення
ілюзій і реалій
знову плата за ілюзії –
зустріч з реаліями

а втім дехто каже:
що більше таких зустрічей
то швидше скінчаться реалії
не шкода такої валюти

а ще дехто каже
можна казати не
«ілюзії і реалії»
а «релюзії»
це коли вони так швидко
перемикаються
що нарешті зливаються

мені ж більше подобається
«ілялії»

хоч насправді
обоє рябоє


---

крізь ніздрі лебедя
побачив
сонце

це все ще осінь
все ще озеро
росте


ТИМЧАСОВІСТЬ

Скільки целофанових церков!
Скільки дерев’яних замків!
Скільки знаків тимчасовості
У моїй країні!

Паперові квіти,
Двері з вати,
Будинки з сірого туману,
Будинки з туману кольору рудої цегли,
Десятивагонні кибитки
З розрахунку на тлум повітря,
Минущі календарі,
Безстрашні їжаки,
Озера в контрнаступі,
Крик назви вулиці,
Колесо, поцуплене з ромського прапора –
Все танцює фокстрот тимчасовості.

Ми з країною
Дивимось у майбутнє,
Сповнені
Впевненості.
Бо всі знають:
Немає нічого тривалішого
За тимчасове.


---

Я грав білими,
але правила диктувала вона,
моя ще не трирічна дочка,
чітко визначивши:
білі фігури стоять на білих клітинах,
чорні на чорних.

При цьому чорним дозволено
бути вдвох на одній клітині,
що вони повсякчас і робили.

Коли ми, згідно з цими правилами,
все розставили,
у повітрі зависла мовчальна мить,
а потім, на очах
у приголомшеної армії білих фігур,
дочка іграшковим коником,
звичайним, не шаховим,
розметала геть з дошки
своїх чорних,
і вже лише після цього
добила паралізованих білих.

Що частіше граєш
у шахи з малою дитиною,
то краще розумієш
механізми історії,
війни та політики,
мовби граєш із
непохитно-смішливою Долею,
ніби граєш із
Богом,
якого ще не пускають
навіть в дитячий садок.


КОЛЕКТИВ

куди все листя опале
від вітру побігло –
туди й я
побіг


РИМОВАНА ПОЕЗІЯ КРАЩЕ ЗАПАМ'ЯТОВУЄТЬСЯ

Му-му-му-му-му,
Мі-мі-мі-мі-мі,
Ну-ну-ну-ну-ну,
Ні-ні-ні-ні-ні.

А ще кажуть,
що римовану силабо-тоніку
важко
перекладати.


ДІАХРОМНІСТЬ

Цих наївних, прямих, негнучких і сильних
людей, книжки, дні та думки
називають чорно-білими.

Що, звісно, дурня.

Краще назвати їх
чорно-рудими,
як чорно-руде – все і всі, що при світлі вогнища,
між загрозливих крил лісу,
під наперстком зоряним,
у покорі імперії водяних запахів.

Так, чорно-руде все при світлі вогнища
й всі,
а навколо вогнища всі завжди ж –
герої високі,
жертви, розчавлені до грибного розміру,
спокусники і потвори,
з чорно-рудими обличчями,
Духа сповненими;
немає між ними літеплих,
а як і трапиться спостерігач завмерлий –
то неодмінно святий чи мудрець.

Пам’ятаєш, як воно
в чорно-рудих світах біля вогнища?

«Пам’ятаю, звичайно.
Будь ласка, дістань своє чорне серце
й загорни у руде
волосся моє».


---

як хмара у сонячний день
рекламує
лісок на пагорбі

так і комар
порекламував
твій маленький на нозі пальчик
майже непомітний
до сьогодні


ОЛЕКСАНДРІЯ. ПАРК РОЗМІРІВ

Тепла зима і холодний парк.
У заглибині на вапняку
В розмерзлім льоді
Дівча варить тичкою чорний борщ.

Звуків потяги повільні
Замріяно у колонаді йдуть,
Сосни розправили крила совині,
Не дають позрізати колон своїх верх.

Ось структура води,
Ризома галявин,
Щасть і нещасть чергування –
Вони грають у бадмінтон

Через річку, через живопліт –
Чи є сенс вболівати?
Підносити воланчик?
Вічні вагання тих, хто не в грі.

Тихий жорстви океан. Запахів книжка нова.
Дівча варить тичкою чорний борщ.
Може, буде пелікану на колоні
Чим годувати дітей.

Від китайського мосту
В безвість летить кільце долі.
Над мінливими ритмами клавіатури в самшитах,
Над парком розмірів, над парком ритмів.


---

Цивілізація –
вагіна амфітеатру,
де зараз поки що не ллється кров,
не падають пісні,
де сил не напуваються
близькі, мов північ, духи.

Тут зараз інше,
тут зараз пауза,
і в ній, почеплена до тиші ночі,
гойдається у клітці свічка.

Гойдається і вогник.
Поглянь, як мило він
ледь обганяє амплітуду клітки.

Ти дивишся, і свічка
теж дивиться на тебе,
ти сумніваєшся, що запитати, і втрачаєш чергу,
а вона –

вона чомусь запитує,
коли і як
лякати починають рокіровки,
пропорцій зміни,
зміни кольорів.

Чому страшить четверте око
на підборідді?
Рот на потилиці?
Над синім полем чорне небо?
Не кажучи про мізки, звільнені від черепної клітки.

Ти знову пропускаєш хід,
тебе від свічки відділяє
тільки клітка, що маятникує,
схожа на свідомість.

Що ж, і свідомість відкидає
сітчасту гарну тінь,
не гіршу за тінь клітки
й свічки
на схилах все ще тихої
вагіни амфітеатру.


---

жовтий чобіт
мій жовтий чобіт
і раніше звісно був життєдайним символом
світовим яйцем взутим на ногу

але тепер
прийшли посівальники-декламатори
накидали пшеницю
дві зернини впали на
жовтий чобіт
і за ніч почали проростати
прямо на носку

і тепер
взагалі
тепер я ходячий
культ плодючості а
жовтий чобіт
світить навіть крізь густий туман
коли на землю Божа дорога падає
ховаючи в левітації крапель
лики звіринцю

світить чобіт
світить жовте поле на нозі

забув зазначити
вірш має назву
«Жовтий Чобіт»


РОЗМОВА ПІД ЧАС ПРИБИРАННЯ

про що задумався?

я ж поет
точно не про яблуко під диваном

так ти поет
і саме тому маєш думати
про яблуко під диваном



0 коментів

Залишити коментар

avatar