Юліана Ле «Lullabyrinth» | Публікації | Litcentr
22 Червня 2018, 10:14 | Реєстрація | Вхід

Юліана Ле «Lullabyrinth»

Дата публікації: 05 Червня 2018 о 14:06 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 179 | Коментарів: 0
Автор: Юліана Ле (Всі публікації автора)| Редактор: Ніна Паламарчук | Зображення: Юліана Ле


Юліана Ле (Лесняк) - поет, літературознавець, перекладач. Народилася і живе у Львові, навчається в аспірантурі ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «теорія літератури». Експериментує з прозою і драмою. Лауреат ІІ премії Гайвороння-2018.



Абеляр

Спершу хтось випустив із кліток всіх птахів
і вони метушилися по кімнаті під стелею лоскочучи повітря
лампа крутячись вивергала з себе рештки світла заскочена
зненацька надміром людського в тих птахах; кажуть що ті 
хто мешкали тут до нас мали крила мали дзьоби на обличчях 
масивні гострі дзьоби чиє клацання додавало нових звуків усім словам
якщо ті люди мовили "sic" чулось "язик" якщо мовили "non" чулось "вино"
і кажуть що врешті дзьоби виросли й нагострилися так
що могли виклацувати окремі речення й короткі монологи – 
тоді люди стали для них німим тягарем і їх
замкнули в клітках до кращих часів

Потім хтось вистрелив у повітря куля
загрузла глибоко в стелі птахи наштовхувалися одне на 
одного ранячи гублячи пір'я крила лапи очі голови
світло бовталося в лампі наче осад на дні зеленої пляшки
і в напівмороці ледь помітні були
горбаті тіні дзьобів що скрадалися попід стінами
силкуючись заскочити на спину якого-небудь птаха
і разом з ним вилетіти у вікно туди де
кожна порошинка принесена в дзьобі – на вагу золота
туди де у крижаній синяві 
бродять блискучі мідні боги


Lullabyrinth

Море було десь за стіною, яку ми ніяк не могли обійти –
Така вона була довга. Промені падали нам
На плечі і руки, стікали у бронзові тягарці
На пучках і скрапували додолу.
Кістяк риби-міста лежав перед нами, ми плуталися
Між його ребрами – тупцяння з перешкодами,
Й наші кроки просякнуті власним відлунням.
У тиші тріщить коріння, за стіною важко сопе
Лазуритова фольга, навколо порожньо,
Навіть тіні – й ті вимерли; пекуче солоне повітря 
Набивається в ніздрі, в легенях перекочується-шліфується галька. 
Море тисне на нас з-за стіни, його присутності забагато
Для цього куцого простору: так цикада, залетівши вночі до тебе,
Перетрушує всю кімнату згущеним і терпким тертям своїх крил,
Тріскучим, мов постріли звіддалік; ти прокидаєшся, зводишся, 
Роззираєшся, здушуєш віддих, вичікуєш – і нічого. Отак стоячи
Здогадуєшся: десь поруч повинна бути якась невідома тобі стіна
Перед якою ти – мов незужите ядро обіч розхитаної балісти;
Місто тримає тебе на долоні і не наважується
Простягнути її до моря.


Трієст

дорога якою вже не ходять
жовта поросла штрихами-травинками – 
потріскана зависла в невагомості долоня
й розпечені піщини захлинаються тінню яструба
мов спраглі руді роти
долоня яка ніколи не вросте в краєвид:
жилаві пальці перемелюють кору проміння
вона осідає на камінні і травах
брунастою плівкою 
в очодолах сухої грози
у виїмках ліній життя
долоні якою давно вже ніхто не проходив
довкола якої спека не прохромлена жодним деревом
і бахкання променів що подвоює серця подорожніх
що зважує кожен подих на шальках
що пропікає русла для човників стіп
все повторюється і повторюється
долоня репається в невагомості
слідів стає усе менше – а спека
спека полюватиме вічно


Сієтл

ось вежа
у ній обличчя 
виліплене з силуетів птахів
воно викресало із себе нитка по нитці
канат по якому пнеться голодне світло
зауваж цей наскрізний блиск
зауваж
вежу підточує опале листя
іржавий смоґ вдирається в дихання
лягає на вигострене чоло
ніби каже забери цих птахів
цей дим і цю осінь забери
ці пропалені вітром мости і завислі над ними
орбіти забери нікому але й не собі забери
але не на згадку ні ніби каже 
зауваж це невтамовне вигорання
зауваж
немов повільний 
здушений в оці сон
про коридори які можна
безперешкодно пройти
не спішачи один за одним


***

Я кричатиму, кричатиму.
Дереворити
дерево рити
дерево рити дерево ранити
дерево зранити дерево з ранами
дерево вже суцільна рана
з ран тих лиця ніздрі вістря
постаті скорчені геть нікчемні
постаті геть без глибокого змислу
в дерево вгрузлі во́рані
гнути дряпати рити ранити
різати дерти гризти
дерево безкровна мушля
деревограти ґрати
дерево гризти їсти
дерево рити ранити
деревозрити
дереворизи
дереворани
помисли 
неогранені.
Я кричатиму,
Кричатиму.



0 коментів

Залишити коментар

avatar