Розарії не квітнуть
Дата: 26 Травня 2014 | Категорія: «Потік свідомості» | Перегляди: 991 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
… розарії не квітнуть для чужих.
Ми – рідні, та розарії не квітнуть.
Від вітру осипаються ножі
з далеких невідомих черемшин
на темні губи смутків оковитих,
закутих одне в одне – як дірки –
в пропалини на смужці оксамиту,
надрізаному на гілки гіркі,
на говіркі струмки й чагарники
між дві руки, якими не схопити
мелодії підпалин і тертя
вогню об нашорошені купини
тканини, – й не спинити вороття
до тих воріт, де камінь відридав
і став поперек. Не пуска до спини,
що, наче кулька, витіка, втіка
із рук, що, наче квітка норовлива,
скляна, розбита, - клею патика
встромляє в горло, скаче гопака
крихтинками-пелюстками – у зливу
небесних слив – на голови дурних,
яким не квітне, але ж хочуть пити
отого квіту, що ним обгорни
серця та горла, голод сарани
та спрагу рік – і будеш вічним літом. –
в розарії. Раз-по-раз. Раз у раз.
Не знаючи ні виразок поразок,
ні страху засух, прісних плісняв… Лаз
для зла і зламу зшито – просто з нас,
наштрикнутих, як сніг – на сніжних барсів, -
на стебла. Та не стелено стеблин
під «падати», не наздогнавши лету…
Як виринання джмелика – з малин,
як видих неба – голубим сліпим,
розп’ятим на промінні та балеті
міжхмарних списів-шибениць «дано»,
ти вислизаєш – аж землі судини
тріщать до магми… Й бородатий гном
лікує землю вицвілим рядном
морозу, але панцир той не спинить
її зникання – в оксамиті неб,
чужих, нерідних, що не квітнуть… З гарпій,
горгон, єхид і всіх, хто проковтне,
земля збудує ніч, що стане днем,
який не вірить в землю і розарій.
Який не пахне – голодом, шипом
шипшин, що їм, заніженим, у росах
танцюють сни…
О, Ладо за щитом
бур`ян-секвой, раз-по-раз вищих! – то
не я, а хворе літо квітку просить…