Дерева намотують ранок на пальці промерзлого гілля.
Так довго чекали зими. І ось – наче все не збулось.
Лишилися марлеві сни з акцентом тяжкого похмілля
і втечі від сонцевороту у мощеній пам’яті площ.
Тікай у хвилинні нірвани, зникай у чужих муракамі,
збирай раритетні слова і просто ховайсь від снігів.
Дороги «тепер в нікуди» бредуть навісними містами,
в чітких квасолинах слідів своїх впізнають пішаків.
І ось – вже не кінні, й не піші, забуті оденки відречень,
на скалочки биті слова, розкидана рінь і ряска… 
Не треба питати про час. Вже палить базальтові печі
в оновленім серці землі чиясь войовнича рука.