07 Квітня 2020, 22:44 | Реєстрація | Вхід
/ Новини / «Коли поети були дітьми». Ірина Шувалова - 15 Квітня 2013

 «Коли поети були дітьми». Ірина Шувалова

Категорія: «Новини»
Дата: 15 Квітня 2013 (Понеділок)
Час: 16:38
Рейтинг: 5.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1447


Сьогодні на питання рубрики «Коли поети були дітьми» відповідає авторка Літфесту Ірина Шувалова.


Трохи про неї саму - поетка, перекладач. Народилася й мешкає в Києві. Здобула дві вищі освіти – філософську та перекладацьку. Стипендіатка програми Фулбрайта в Україні (2013-2014). Дебютну збірку поезій Ірини «Ран» відзначено численними літературними преміями («Смолоскип» (2010), «Благовіст» (2010), міжнародною премія Олеся Гончара (2012) тощо). Її поезії перекладено шістьма мовами. Вірші, переклади та есеї Ірини широко друкувалися у вітчизняній та зарубіжній періодиці (зокрема, у виданнях «Всесвіт», «Критика», «Четвер», «ШО», «Radar», «International Poetry Review»). Вона брала участь у програмах Summer Literary Seminars (Литва, 2012), Ventspils Writers’ and Translators’ House (Латвія, 2013), Ionion Center for the Arts and Culture (Греція, 2013). За перекладацьку діяльність поетку нагороджено преміями «Метафора» (2012) та міжнародною премією Стівена Спендера та Йосипа Бродського (2012).



1. Коли та при яких обставинах ти познайомилася із поезією? З яким віршем пов'язані перші спогади. Який вірш першим вивчила напам'ять. Який був найулюбленішим, а який найнеприємнішим?

Поезію я почала читати досить рано. Хоча мама ніколи не була затятою «поетоманкою», однак удома ми мали чималу поетичну бібліотечку – хай і обмежену тими виданнями, які можна було знайти на книжкових полицях у більшості радянських осель. Ну й, звісно ж, я змалечку була записана до бібліотеки, звідки й притягла додому дві перші поетичні книги, які мене найбільше вразили, - вибрані вірші Гарсіа-Лорки і величезний том поезій Марини Цвєтаєвої. Мені тоді було років дев’ять. 

Зараз уже зовсім не пригадаю, чому саме Цвєтаєва і чому саме Лорка, - але пам’ятаю, як днями поспіль сиділа як заворожена над тими книжками, ковтаючи сторінку за сторінкою. З-поміж улюблених була «Прелюдія» Лорки в перекладі Гелескула:

И тополя уходят -
но след их озерный светел.
И тополя уходят -
но нам оставляют ветер.
И ветер умолкнет ночью,
обряженный черным крепом.
Но ветер оставит эхо,
плывущее вниз по рекам.
А мир светляков нахлынет -
и прошлое в нем потонет.
И крохотное сердечко
раскроется на ладони.

2. Чи змінилося ставлення до поезії під впливом шкільної програми? 

Мушу констатувати, що всі мої дитячі поетичні захоплення не мали жодного стосунку до шкільної програми. Те, що змушували читати в класі й позакласно, видавалося безбарвним і нудним. Певно, передовсім тому, що презентувалися твори зі шкільної програми в обрамленні одноманітних кліше («ярмо неволі», «туга на чужині», «верба-калина-соловейко»). Продертися ж у ніжному віці через цей темний ліс до власне текстів, зрозуміти їх окремо від того плаского тла, що його витворювали, самі того не відаючи, сумлінні вчителі, мені забракло сил і бажання. 

Пам’ятаю, що років з дванадцяти, а то й раніше, припинила сподіватися (почасти хибно), що шкільна програма може наштовхнути мене на нові відкриття в поезії. Пізніше, між іншим, моя університетська альма матер так само не збагатила мене ані на йоту – просто тому, що на філософському факультеті мого вузу викладання літератури не було передбачено – і досі не передбачено – в жодному вигляді: ані півсеместра, ані спецкурса на вибір. Досі вважаю це жахливим нонсенсом. Тож я завжди шукала і відкривала «своє» в поезії самотужки – часто навпомацки, адже я виросла в простій родині, де ніхто не знав, що таке «ОБЭРИУ», чим вільний вірш відрізняється від білого, хто такі лейкісти. Я досі багато в чому невіглас, справді, - але ж як добре робити для себе щоразу нові й нові відкриття… 

3. Коли ти вперше декламувала (чужу, свою поезію). Як виглядали справи з декламуванням віршів загалом? 

Декламувала я змалечку – всім, усюди, за першої-ліпшої нагоди, із власної ініціативи чи на прохання рідних або вчителів. Завжди брала участь у декламаторських конкурсах. Тривалий час моїм «коронним номером» був "Contre spem spero" Лесі Українки (досі пам’ятаю його).  Декламація ця, звісно, була дуже «школярською» - себто шаблонною, з усіма тими видресируваними інтонаціями й однаковими відпрацьованими жестами, що їх навіщось втовкмачують у голови тисяч школярів ось уже бозна-скільки десятиліть. Інакше як прищеплюванням несмаку я це назвати не можу. Хоч і безглуздо було би вимагати негайної перекваліфікації армії педагогів та радикальної зміни в мізках легіону освітян і батьків, між тим, я все ж наважуюся про це мріяти…

Ну а коли мені було років десять, я грала в шкільній п’єсі маленьку Лесю Українку. Пам’ятаю, наприкінці на мене мали надягати терновий вінець, а перед тим я повинна була сховатися за декорацією дуба і помастити собі лоба червоною фарбою, що її під тим дубом заздалегідь заховали, - щоби виглядало, наче кров. 

Наступного разу (це вже був клас дев’ятий), коли ми ставили «Бояриню», за тією ж Лесею Українкою, я мала грати головну роль – але захворіла і пропустила першу репетицію. Прийшовши після кількох днів хвороби, дізналася, що роль перманентно віддали моїй дублерці – дівчинці з сумнівним акторським обдаруванням, однак симпатичнішій за мене і популярній у класі. Досі пам’ятаю, як, не розуміючи, що відбувається, кілька разів підходила то до викладачки, то до нової «зірки», намагаючись з’ясувати, що ж сталося – адже роль моя… Звісно ж, ці поневіряння вже нічого не змінили. Між іншим, я й зараз не дуже-то розумію такі речі: можливо, реагую спокійніше, але таки щоразу в глибині душі наївно сподіваюсь якоїсь вищої справедливості.

4. Коли ти написала свій перший вірш?

Залежить, що вважати віршем. Якщо ідеться про римовані рядочки – то я «писала» їх іще до того, як навчилася писати. В маминих записниках збереглися нотатки віршиків, які я складала, коли мені було два з половиною, три роки. Маю в родинному архіві зворушливий альбомний аркуш, на якому гігантськими друкованими літерами, половина з яких дивиться не в той бік, я записала свій вірш наступного змісту: «Чайки над морем летают – и небо закатом горит. Корабль паруса подымает – и мачтою в море глядит». Писала я, до речі, як російською, так і українською, адже читала однаково багато обома мовами (хоча родина моя була переважно україномовна).

Отож від дуже раннього віку писала постійно – багато. Друкувалася в газетах як «юне обдарування». Років у дванадцять почала намацувати свій власний голос, складати есхатологічні опуси про «третю сурму чорного янгола, що весело ридає по загублених душах», чим викликала нарікання своєї класної керівнички (викладача української мови та літератури) щодо надмірної похмурості й депресивності своїх текстів. До речі, досі не розумію, чому дорослі так панічно реагують на те, що діти рано починають обмислювати – зокрема й у своїй творчості – тему страждань, болю, смерті. Мені це видається чимось надзвичайно природним – на відміну від схильності розпускати рожеві слині… Моя дев’ятирічна донька нещодавно написала вірш, де є рядок «Чому ми народжуємося, щоб померти?» - і я цілковито розумію, що спонукає її ставити це питання.

5. Як реагували батьки на твою дитячу творчість? 

Я вважаю, що моя мама (батьки розлучені) заслуговує на пам’ятник завдяки тому часу й зусиллям, які вона вклала в намагання підтримати в мені те, що їй самій ніколи не було близьким і зрозумілим. В нашій родині ніхто ніколи не писав. Та й читали – особливо старші покоління – не так багато. Щоправда, про бабусиного батька збереглися страшенно цікаві спогади. 

Попри кілька класів освіти, він був людиною дуже допитливою – і, вочевидь, мав неабиякі здібності й до лічби, й до письма. Сільська громада довірила йому вносити записи в книгу реєстрації, як би то зараз сказали, актів громадського стану. Пізніше, після колективізації, він займався в колгоспі веденням бухгалтерського обліку. Маючи дванадцятьох дітей (більшість із яких, щоправда, не дожили до дорослого віку) та неабияке господарство (за радянської влади його, звісно, було розкуркулено), прадід, тишком ховаючися від сусідів знаходив час, аби читати, - адже читання на селі тоді більшість вважали за марнування часу. Моя бабця згадує, як потім її батько переповідав їм, малим, дивовижні історії – скажімо, про чоловіка, який розбився на кораблі, потім довго жив на безлюдному острові, посадив там город… Зайве казати, що моя бабця в житті не читала «Робінзона Крузо». 

Хай там як, але коли я почала писати, мама ретельно збирала всі клаптики й аркуші з моїми нотатками. Після закінчення робочого дня вона залишалася на роботі, набираючи на примітивному комп’ютері мої тексти. Вона ніколи не штовхала мене вперед, не перетворювалася на мого «літературного агента», однак її незрима присутність завжди відчувалася поруч. Озираючися назад, я розумію, що це означало для мене дуже багато.

6. Чи потрібно залучати дітей до поезії?

Я думаю, що «долучення» дітей до поезії відбувається найефективніше тоді, коли вони бачать книги поезії в руках своїх батьків. Тоді для них абсолютно природно здійснити цей неймовірно важливий крок – штовхнути двері, за якими приховано світ живих слів і смислів.

Я вірю, що коли дитина починає читати – або й писати поезію – вона переходить на цілковито новий рівень розвитку. Адже поезія – це абсолютно інший вимір мови – досвід мови в її не-утилітарному стані, не призначеної для досягнення будь-якої мети, крім бути мовою: а отже звучати, а отже значити.



Якщо бажаєте розповісти про своє дитинство, 
або хочете прочитати про дитячий світ якоїсь конкретної літ.особистості – 
не соромтеся, надсилайте свої пропозиції за адресою polka_kniznaja@mail.ru

Хай щастить і не дорослішайте докінця!


Попередні матеріали:



0 коментарів

Залишити коментар

avatar