як історико-літературний феномен.
В одній зі своїх статей Ігор Бондар-Терещенко
кинув фразу про специфічну «слобідську духовність». Цього ж разу темою
його розмірковувань стали «слобідська ментальність», «національний
характер слобожан» і їх вияв в українській літературі. Але чи не
виглядає штучною запропонована критиком конструкція? Чи не є вона
виявом помітної останнім часом тенденції до силуваного моделювання
регіональних «національних характерів»?
Сподіваємося, що до пошуку відповідей на ці питання приєднаються й наші читачі та коментатори.
…Чи
знаєте ви, що таке Слобожанщина? Чи любите Ви її так, як любить гроші
галичанин і як ненавидить його за це волиняк? Якщо згадка про гроші
сяк-так переконала вас у щирості авторських зазіхань на природу його
рідного генотипу, то дозвольте зупинитися саме на цій
статистично-формальній ознаці національного характеру слобожан. Отже:
як, наприклад, богобоязному мешканцю Харкова дізнатися у начальства, а
чи в приятеля-позичальника, про його власні гроші? Гадаєте, спитатися
«в лоб»? Анітрохи! Автор сих рядків перевіряв свою крамольну гіпотезу
на трьох знакових респондентах – священику, лікарю та художнику – і
знаєте, як вони радили розв’язати цю життєву проблему? «Та якось», –
відповідали всі, ніяковіючи з того, що до них підступають із такими
«незручними» питаннями. Скажете, інфантилізм? Милосердя? Чи, не дай
Боже, аутизм? Навряд, бо насправді це лише вроджена, себто генетична
риса типової слобідської вдачі.
Здавалося б, слобожанський
Харків мандрує у своєму власному часі, і нажиті ним «національні»
скарби видаються на цьому шляху непотрібним баластом. Звичайно, можна
поступитися і вмістом кишень, і самою вдяганкою, не згадуючи про
культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але
розпухла торба його душі все одно залишиться монолітно-незрушною.
Назовні це завжди виходило намацаними в тій торбі прикметниками до
субстанціонального ейдосу «Харків»: «пролетарський», «залізничний»,
«бронетанковий», а також – «перша столиця Радянської України». У міста
постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє
обличчя?» – розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их Павло Тичина.
Тож не гріх буде й собі поцікавитися, як саме розвивався слобідський генотип упродовж історико-культурних епох. Принаймні вже на початку ХХ століття, коли пекельні глобально-світові, чи пак «революційно-демократичні», зміни торкнулися імперського айсберга, і він почав здригатися під ударами доморощених каменярів, у Слобожанщині, як знати, існувало два типи місцевого характерництва. Тип лагідного поета-лірника на зразок Гната Хоткевича і Бориса Грінченка — і тип ворохобника-радикала на кшталт Миколи Міхновського чи, хоч як дивно, бій-баби Христини Данилівни Алчевської. З часом, як знати, перший тип виродився в миролюбно-просвітянський «Плуг» під керівництвом Сергія Пилипенка, а другий розпався на два різновиди: зразковий і формальний. Зразковий радикалізм Міхновського спершу зашпортався в літературній демагогії Дмитра Донцова, потім спіткнувся об не менш партійну непримиренність Миколи Хвильового, і згодом розвіявся слобідськими степами, немов дим від спаленого більшовиками (живцем у клуні) поета Володимира Свідзінського.
Натомість формальний різновид слобідського «радикалізму» перетворився на таке, суто місцеве явище, як дармограйство. Чи пак, щира імітація патріотичного вимахування рушниками, хоругвами, а також закидання шапками місцевого виробництва будь-якої іноземної зарази. Власну «номінативну» (номенклатурну) формальність цей різновид слобідської вдачі завжди підтверджував, узгодивши чергову лінію з не менш черговим начальством. Так, 1926-го року до формально-столичного Харкова був запрошений з лекцією російський формаліст Б. Ейхенбаум, і місцева громада про всяк випадок виступила проти явища, не затвердженого московським начальниками, затіявши з цього приводу цілу «літературну дискусію». «Зовсім інакші методи треба використовувати для літературного аналізу, – переконував Ейхенбаум. – У цьому випадку форми та прийоми самоспостереження і оформлення душевного життя є безпосередньо-важливим матеріалом, від якого не варто відходити». З уваги на політику партії в мистецтві усе це виглядало крамолою. Яке «самоспостереження»? Яке «душевне життя»? Маркс – «вот наш исток»! «Формалізм – чудова зброя в руках наших класових ворогів для дезорганізації наших лав, для прориву фронту пролетарського мистецтва», – підсумував В. Коряк ставлення «харківської» науки до небезпечного методу.
Тому назагал маємо генотип не страхополоха, але приреченого жити у звичному страху перед Системою заляканого слобідського аборигена. Вже нині він зрозумів, що, попри важливість національного коріння, рішучий крок назустріч майбутньому він робить тоді, коли в очах вищезгаданої «громади» залишається без будь-якого коріння. І коли подробиць у його біографії не більше, аніж у депутата районної ради. Колишня участь у національнім відродженні кінця 1980-х років – голодування, страйки, принципове спілкування українською – усе це виявилося непотрібним. Більше того, національно-свідома позиція змусила не одного мистця піти у внутрішню еміграцію. Адже в середині 1990-х «незалежна» хвиля зринула із слобідського узбережжя, лишивши на загальний огляд бунтарів-ворохобників та інших рачків-печерників, знову взятих на облік у КГБ-СБУ як суспільно-небезпечні елементи. Без жодного втручання ззовні, усе було зроблено руками самих «бунтарів», що нині виявилися винними у зубожінні свого народу.
У такий спосіб виокремимо ще одну деталь, яка разом із згаданою «внутрішньою еміграцією» сформувала слобідський генотип. Це страх перед майбутнім, але насамперед – перед теперішнім. Українському поетові, журналістові чи редакторові, який унаслідок необачної ідентифікації свого статусу в районнім відділку міліції матиме за певних обставин щонайменше кілька зламаних ребер, вже не треба казати, що в людини немає прав. Людина нині, як і вчора, – ніхто. Будь-хто, і то не лише в Харкові, може бути розчавлений і розмазаний підлогою якого-небудь Дзержинського РОВД, і слід його буде змитий, вкинутий у відро і заритий неподалік.
Тому відчуття страху – цілком ментальна хвороба. На неї хворів, як останній з «Нової Генерації» 1920-их років, так і його молодий правонаступник з «Червоної Фіри» 1990-х. Обидва страшенно раділи, коли до міліції викликали в якості свідків, а не як потенційних підслідчих. Таким чином, немов «червона» голограма, крізь усі «незалежні» нашарування сучасності проступає «столичний» харківський міф. Який вряди-годи збігається з реальністю, а колишні легенди – з повсякденним буттям. І відчути це енергетичне поле можна, лише живучи на цьому «незалюдненому острові» – поруч із кількома мільйонами його «незалежних» мешканців і якимсь десятком заляканих українських аборигенів. «Хуторянин», – підказує при цьому Євген Маланюк, – зовсім не образлива назва, а фактор національної культури».
Утім, наші закиди лягають на цілком зрозумілий інстинкт самозбереження. Не всі слобожани за своїм духовним складом є «культурними одиницями», готовими до самоспалення, внутрішньої еміграції тощо. Багато хто хотів би прожити довго й щасливо, не міняючи рожеві скельця окулярів на червоні, чорні, або жовто-блакитні. Не кажучи вже про помаранчеві. І в цьому є свій сенс. Адже з історії знати, як у всі часи нашої (зазвичай дисидентської) культури ми намагалися вчитися громадянської відваги, а виявилися чи то зарозумілими недоуками, а чи одіозними самоуками, які шукають на терені України державу з тією ж назвою. «Але не було в українському відродженні революційного професіоналізму, – з гіркотою значить Василь Рубан, – все якісь щирі здоровкання за руку».
І тому не безпритульна «революційна» муза Сергія Жадана творить обличчя споконвіку пролетарської столиці, а якраз сковородинівського закрою писання такого собі місцевого Петра Нештетера: про слобожан, макаронну фабрику і нескінченну подорож в Загірню комуну тутешніх романтиків-письмаків. Навіть у «перебудованих» харківських спілчан маємо вже більш бойову реакцію на «рідну» історію, а також «помаранчеве» сьогодення й «сіро-буро-малинове» майбутнє. Або зовсім несподіваний на другому десятку державної «незалежності» пафос боротьби як-от у донедавна смиренного харківського лірика Олексія Ковалевського: «Не здолає ніхто!.. Я в печери, / Я в УПА, я на роги чортам...», або його запізнено-спілчанська реакція на історичні пертурбації: «Возникни, Коновальцю, / І двосічним навсібіч рубай!».
У молодшого покоління слобідських поетів «смертельний» модус більш виправданий, але теж невідворотній. Наприклад, маємо «революційний» список рецептів з виготовлення вибухівки в романі Жадана, і тут-таки – як логічний висновок – перелік його улюблених пісень, які слід виконати на могилі. Словом, пролонгація мортального дискурсу а ля «як умру, то поховайте». І це з голосу, зважте, «лідера покоління 90-х», як називають Сергія Жадана. Не краще, до речі, з ранніми двотисячниками на зразок Олега Коцарєва чи Сашка Ушкалова. У першого маємо характерну ліричну замальовку, сповнена неусвідомлено-утробним страхом: «Поглянь на СБУ / Вечірнє й млосне: / всі фіранки жовті / А одна – / Зелена», де генетична пам’ять зворохоблена, либонь, спогадами про тисячу в’язнів, спалених живцем перед приходом до Харкова німців у 1941-му році. У романі другого заляканий батько-викладач дає копняка під сраку власному синові, щойно визволеному ним з відділку міліції. Мовляв, це ж проблеми на службі будуть, якщо про сина-хулігана дізнаються. А таки дізнаються, бо сигнали з РОВД за місцем роботи ще ніхто не відміняв.
І лише пізні двотисячники на кшталт поетки Марії Козиренко – навіть попри атавістичну назву її збірки «Сонячна бомба» (привіт Міхновському з його підриванням пам’ятника Пушкіну в Харкові) несамохіть повертають обличчю Харкова лагідний вираз, закам’янілий від автентичної слобідської епохи імені Грицька Сковороди. Не колоніально-дурнуватий, як за часу Квітки-Основ’яненка, і не знавісніло-блазенський, як за недовгого, але автентичного щодо характеру регіональної вдачі, панування у Харкові ранньої футуристичної епохи Вітюши Хлєбнікова. При цьому щоразу ризикуєш наразитися на звинувачення у певній містечковості «образу Харкова», змальованого на прикладі персональної міфології слобідських персонажів. Насправді ж, саме приватний формат спілкування завжди визначав і визначає характер будь-яких історико-культурних зрушень у цьому славному місті. Якщо деінде може зарадити патріотизм місцевої влади (як у Львові), чи адміністративна потреба відповідати «народним» чаянням (як у Києві), то в Харкові завжди уповають на рятівну владу архетипів: «радянських», а чи «національних». З архетипами ж легше – вони незрушні, ви зауважили?
Скажімо, Харкову незрушність виявилася більш до лиця, ніж плебейське пожвавлення сусідніх столиць. Звичайно, до його естетики «першої столиці» нічого не додалося, крім незначних косметичних моментів на кшталт нової станції метро імені маршала Жукова, чи пам’ятника замордованим кобзарям, натомість він утратив те, чого йому не пасувало: деяких малоросійських культурників, які перенеслися ближче до більш столичних місць. Достоту існують міста-герої, які в домовині виглядають набагато краще!
Утім, це краса тимчасова, за нею криється дезурбанізація Харкова. І суть не в зникненні архітектурних дрібниць на кшталт філармонії чи відомого «масонського» будинку, переробленого на офіс. І не в тім печаль, що розпад торкнувся колись потужного економічного вузла усього Сходу. Давно вже з’ясувалося, що заводи і фабрики в Харкові не працюють не тому, що немає грошей, а тому, що ці монстри всесоюзної індустрії виявилися непотрібні селянській за своєю природою Слобожанщині. Усе це було треба для процвітання СРСР, і аж не для місцевого аборигена, який, втративши роботу на танковому заводі, з легкістю повернувся на город у рідному селі. У повітрі знову запахло землею, окраїнний люд збадьорився, припавши до ріллі, й не звертає уваги на парламентську чехарду.
Гірше з тим, що «нові люди», замість «незалежного» дива, спромоглися лише на відкриття кафе. Існування виявилося для них лише можливістю на хвилину зблиснути в бурхливому потоці «харківського» сьогодення. Решта «живого» життя продовжується під владою архетипів.
Які ж ознаки цієї вічної влади? Насамперед це вищезгадане, невмируще «дармограйство» слобідського люду, в основі якого лежить зв’язок з вільнолюбними ідеями, а не з предметним світом як давно впорядкованою парадигмою офіційних найменувань. Натомість цнотливий світ ідей у рахманній Слобожанщині – це світ «неіснуючий», і засоби його «оприлюднення», якщо можна говорити про це за аналогією зі світом предметним, «існуючим», споконвіку колоніальним, значно відрізняються від загальноприйнятих. Зазвичай це наївні ліричні збочення посттоталітарного кшталту, наче в збірці «Ходить Хо» згаданого Ковалевського, лауреата «примирливих» премій ім. Н.Островського та В.Сосюри.
Також у слобідській естетиці «дармограйства» постійно «оприлюднюються» приховані ресурси свідомості, що так чи інакше перебуває у харківському підсонні, сприймаючи себе лише у безперервному акті відтворення самосвідомості. "Як було урочисто і чисто – / Комуняка вручав партквитка, – згадує автор збірки «Ходить Хо». – І беру я квиток яснолицьо / З кігтежмень куцосерцих шулік”. Бадьоро згадуючи мало не всіх національних героїв – від Мазепи до Бандери – сам Ковалевський з його статично-спілчанською вдачею несамохіть залишається заручником класичної школи слобідського «дармограйства» в поезії. Зрозуміло, коли «незалежний» час розганяється, і дозволених дат, імен та ювілеїв стає все більше, – вони поспішають, товпляться і наступають на п’яти. Звідси бажання надати усім їм топонімічної єдності в межах однієї, окремо взятої збірки поезій. Тому не дивно, що Сергій Жадан, презентуючи збірку новітньої харківської поезії «Харків forever» і радіючи з відсутності в ній засилля «національного», значить: «Тут загалом дуже мало української літератури – це, як на мене, найбільш вигідні моменти пропонованої антології».
Може, спитаймося, у такий спосіб молоді харківські поети позбавляються накинутого історією архетипу слобожанина? Адже «дармограйство» передбачає називання не лише якихось «ментальних світів» якогось комуністичного минулого та його мешканців. Тут здебільшого вибудовуються принципи естетичного дискурсу, що є центральним мотивом «дармограйства». У такий «патріотичний» спосіб у Харкові відроджується ідіосинкразія словотворчості галюциногенного типу, орієнтованої перш за все не на якусь там естетику, а на те, щоби утримати самовільно утворену «реальність» на зручній для «творця» відстані.
Отже, якщо існує таке явище як «філософська поетика», то якраз «дармограйство» акцентує у цьому словосполученні «поетичне», підкреслено «неіснуюче» – те, що спочатку потребує нічим не підкріпленої довіри до себе, а вже потім розуміння. Дидактичність такого явища зрозуміла, літературно-мистецька вартість – не дуже. Адже сама культура виглядає лише певним «доповненням» до слобідського світу – причому таким, що його «дармограйство» цей світ зовсім не потребує. Втім, саме у тамтешній культурі кожен з авторів може задавати такий регістр зависання між собою і публікою, що видається для нього найдоречнішим. В результаті виникають самодостатні літературні тексти, звернені до свого власного естетичного болота. Себто в нікуди.
Спитаєте, що ж тоді робить у «нікудишньому» Харкові автор сих рядків? По-перше, живе він тут, оскільки батьківщина – це не лише там, де завжди добре, але, на жаль, також там, де перманентно погано. По-друге, треба ж комусь піднімати повіки Києву-Вію на проблеми регіонів! Можливо, бодай через приїзд чергового Ревізора-цензора вираз слобідського обличчя зміниться з «бронетанкового» на більш природніший, рахманний? Власне, вже міняється, з чим його щиро вітаємо!
Источник: http://litakcent.com
Коментар Сергія Негоди:
ІТБ перейшовдо аналізу творчих груп загалом. ..
У процесі багаторічного творчого спілкування талановитих із групи
україномовних сучасників у мене визріла ідея творчої самоіндентифікації
не в Україні, а в міському мистецькому подільському середовищі. Цьому
ще посприяв вихід у світ мого сайту, що є свідченням про інтер-рольовий
діалог у мистецтві, кожен талант володіє саме плюральним, а не
тотальним, баченням власного творчого доробку, тому інтелектуальний
клімат такої соціальної групи - завжди креативний. Проте неформальний
статус в психо-аналізах ІТБ сучасної соціальної групи мистців у нашій
державі не сприяє тільки моїй наївній довірі до масового типажу
українця. Він в усьому і завжди різний.
Як на мене творча мережа
соціальної групи - це засіб обміну інформацією у формі фестивалів,
дебатів, дискусій, семінарів, творчих ігор. Будь-яка сучасна творча
особа - не типажна, проте може бути ментально присутньою в соціальній
групі з ІТБ, і будь-хто з сучасних митців оцінюється мовчки, тобто
власними внутрішніми досягненнями, а не тими соціальними, про які не
вміє чи не хоче сказати ІТБ, - ось це надихає на крик не тільки
духовних українців, а веде до змагального виду діяльності у творчому
середовищі, ось це полегшує здобуття власного оригінального продукту в
сучасній загалом віртуальній літературній Україні. Без консервативної
та ідеологічної опіки митців в Україні склалася соціальна група мистців
типу "TRANSCENDENTA", в якій будь-хто може сподіватися на самобутність
виходу за межу дозволеної творчості, ось тут і потрібно шукати
кмітливих та самодіяльних героїв-типажів нашого часу.
Типаж
трансцендентного напряму, тобто з феноменом "неявленого" у апріорній
сфері творчого мислення, але позначеного в творчому стані та творчому
середовищі через символіку мережі, можна вважати засновниками доби
TRANSCENDENTA в мистецькому середовищі України. Зазначу, що активний
діяльнісний підхід до глобальної творчої мережі яскраво виявляє феномен
"творчих комплексів" насамперед у проблемних ситуаціях між учасниками
соціальної групи, котрі не завжди можна подолати самотужки, а через
творчу ретроспекцію у групі це добре вдається. Добре, що ІТБ через
проблемний діалог у творчій мережі виниклав потенційні напруги у
свідомостях мистців, це сприяє вияву унікальних станів творчого та
духовного осягнення, які осмислюються лише згодом у творчості майбутніх
поколінь. Цікаві форми творчої свідомості визначають літературну
технологію його витвору на рівні лінгвістичних можливостей
універсальних знакових систем.
Сама енергетика талановитих
спричиняє в глобальній мережі трансцендентне надпізнання, а як апріорна
достовірність невиявлених знань потребує не суто розумових, а
досвідно-інтуїтивних осяянень в колі протиріч та проблем. ІТБ відшукав
естетичну гармонію у ментальних типах Слобожанщини, не цураючись
формальних протиріч, конструюючи своєрідні та експеримантальні версії
сердечно-ліричного, де факт "істиності-хибності" в межах потрійних сфер
людських субстанцій тіла-психіки-духу виходить за межі парадигми
художньої та критичної літератури. У тексті ІТБ відбувається своєрідна
кодифікація однієї з багатьох версій ментальної "правди життя."
Звертаю вашу особливу увагу, що для групи сучасних
мистців-трансцендентів переважними є саме короткі художні твори, що
реалізовані у нейтральній що до моралі формі авторського викладу та
твори з психічними метаморфозами образів. В цих творах зосереджені
найактуальніше питання само-творчості, отже, "самість" тексту спонукає
ІТБ до відчуття "невиявленого", тобто його текст відкриває межі
проблемної "правди життя", на підступах до якої талант ІТБ відчуває
себе, як риба у воді, - ось так акумулюються його пізнавальні
відношення до образу історичного, сучасного та фантастичного світогляду
українця.
Дякую ІТБ за правду нашого світовідношення, яка є проблемною, тобто вічною на шляху до самих себе...
------------------------------------------------------------------------------------------
На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка
2009 року було подано 69 творів та робіт.
До третього туру допущено 19 творів та робіт.
На заключному засіданні 16 лютого 2009 року Комітет
прийняв рішення про присудження премії п'ятьом номінантам.
Ними стали:
поет Павло Гірник,
художник Віктор Гонтаров,
актриса Лариса Кадирова,
публіцист Володимир Мельниченко
і майстер народного малярства Віктор Наконечний.