15 Грудня 2019, 11:49 | Реєстрація | Вхід

Ярослава Стріха: Порядок і допамін

Додав_ла: vakhovska 24 Листопада 2019 о 20:43 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 2267
Матеріал підготував_ла: Неля Ваховська | Фото: з архівів Ярослави Стріхи


Серію «Переклад. Емоційні ландшафти» продовжує розмова Нелі Ваховської і Ярослави Стріхи про агентність перекладачки, переклад як місце екзистенційного Heim та ще купу всього розумного. І, може, трішечки про любов.



Ярослава Стріха (Київ) – перекладачка і літературознавиця, отримала PhD Гарвардського університету, 2017, авторка понад 30 перекладів з англійської, польської та їдишу, серед яких твори Кейт Аткінсон, Алана Мура, Синтії Озік, Амоса Оза, Анджея Сулими-Камінського та ін.


 
> Ясю, ти захистила літературознавчу дисертацію у Гарварді, повернулася в Україну і пішла в перекладацтво. Чому?

Це від любові до текстів. Переклад – це можливість розібрати текст на запчастини і зрозуміти, як усе працює. Більшого наближення до тексту, в принципі, не існує. Я й літературознавством займалася приблизно таким самим, націленим не на теорію, а на дрібні деталі того, як це працює – умовно, наратологія, а не високі матерії. Я дуже люблю тексти, дуже люблю читати, тому переклад – ідеальна робота. Мені пощастило, що ми з цим ремеслом знайшлися.

> Як ти ставишся до професії перекладачки? Які емоції першими спадають на думку, коли згадуєш про переклад?

Переклад – найбільш заспокійливе з відомих мені занять, тому що воно передовсім про норми і структури. Всі ми чули афоризм: «Важливо добре знати не ту мову, з якої перекладаєш, а ту, на яку перекладаєш». Для мене він правдивий лише почасти: так, для того, щоб сконструювати читабельний текст, справді важливіше знати цільову мову. Але для того, щоб той читабельний текст відповідав оригіналові (не поринаймо тут у нескінченну дискусію про те, чи адекватний переклад узагалі можливий), мені треба дуже чітко уявляти мовні норми оригіналу. Уявлення про те, що є нормальним для мови оригіналу, а що ні, визначає, що саме потрібно відтворити у перекладі. Умовно кажучи, «between the devil and the deep blue sea» – це така оригінальна авторська метафора, яку потрібно передати дослівно, чи усталена ідіома, якій потрібно шукати функціональний відповідник ? Якщо автор пропускає в реченні підмет – це стандартна синтаксична конструкція тієї мови (як у польській чи японській), і тому перекладати треба стандартними синтаксичними конструкціями цільової мови, чи свідома стратегія, яку треба відтворювати? А якщо свідома, то які засоби створять подібний ефект в українській? Адже, скажімо, відхилення від фіксованого порядку частин речення в англійській – це значно сильніший засіб, ніж такі само синтаксичні перетасування в українській, тож ефект зазвичай потрібно чимось підкреслювати. 

Отже, що гірше я відчуваю мовні норми оригіналу, то більша ймовірність, що штампуватиму синтаксичні чи лексичні кальки, плутаючи загальні правила з індивідуальними стратегіями. Наприклад, зробити притомний переклад з англійської, якою володію вільно, мені значно легше, ніж з польської, якою володію гірше.

> То спокій - твоя основна емоція від перекладу? На кого чи що вона «націлена»: автор*ку, текст, мову?

Напевно, таки на мову як інтерфейс між собою і світом, а не на текст чи його автора/ку. Це можливість поділити світ і цілісність досвіду на шматочки, які підпадають під те чи те слово, щоб упорядкувати, зрозуміти й переказати своїми словами (вже іншої мови). Загалом, найбезпечніша комунікативна ситуація, яка дає відчуття засадничної впорядкованості й контрольованості світу.

Тож ставлення до професії перекладача художньої літератури десь таке: «як, за це ще й гроші платять»? Навіть коли в мене погано з тайм-менеджментом, нічого не встигається, все валиться з рук, загалом, суцільний плач і скрегіт зубовний (а з тайм-менеджментом умене погано приблизно завжди), сам переклад – це все одно заняття, яке дарує багато радощів.

> Тобто, переклад – це відчуття екзистенційної безпеки у якомусь Віттґенштайнівському сенсі? Світ, який набуває сенсу через можливість (чи доступ до) його лінгвістичного впорядкування?

Ага, щось на кшталт того. Своє висловлювання несе цілу купу позалінгвістичних гризот і хаосу (а раптом не зрозуміють або, що гірше, зрозуміють і не оцінять і т.і.), а ось переклад – це суто про засадничу впорядкованість (чи бодай можливість упорядкувати) оце-от усе навколо. 

> Якщо розгорнути цей образ у просторові координати: чи не буде перебільшенням сказати, що переклад створює певне місце – точку, острівець, поле? – твоєї присутності у бутті, місце суб’єктності?

Насправді так, я це відчуваю якось так, хоча, здавалося б, твоя агентність як мовця при перекладі обмежена текстом оригіналу. Але, з іншого боку, твоя агентність як мовця завжди обмежена тим, що ти перформуєш роль особи певного соціального прошарку, певної статі, певного віку і т.і. (тут треба подумати, як це «перформуєш» перекладається – або змиритися з цим, що це теж перформативно маркує належність до певних груп–людей–які–граються–в–англомовний–навколоакадемічний–дискурс), параметри нашого мовлення все одно обмежені якимись конвенціями, скриптами і структурами, просто некодифікованими і тому стомливими для використання. На тлі того більша визначеність у перекладі – це, звісно, певна втрата в агентності, але суто прагматично легше в користуванні. Тому так, місце суб'єктності і присутності.


> Цей потяг до упорядкування світу реалізується в тебе лише через тексти чи має й якийсь побутовий вимір? Умовно кажучи, тобі потрібно навести лад на письмовому столі, щоб почати перекладати? 

Ні, в побуті я цілком хаотична людина. Простір навколо одразу обростає книжками у такій кількості, якої явно не встигну прочитати за життя, дорогим моєму серцю мотлохом на згадку тощо. Працювати це не заважає, я взагалі можу працювати хоч посеред людного кафе, хоч посеред аеропорту – не примхлива.

> Як відбувається твоя перша зустріч із новим текстом? Чи є передчуття – радість, напруга, страх, іще щось? 

Я з тієї когорти, яка не читає книжки заздалегідь, перш ніж братися перекладати: мені треба, щоб самій було цікаво. Легше переписати перші сторінки перекладу постфактум, з висоти цілого тексту, й виправити зумовлені незнанням помилки на етапі редагування, ніж продиратися крізь уже знайомий і передбачуваний текст. Тому радісні очікування й інтерес вмонтовані у процес.

Зазвичай я створюю файл з новим перекладом одразу після того, як відправляю попередній у папку зробленої роботи, а отже, на новий текст припадає вся ця допамінова радість від виконаного завдання і віри в свої сили. Тому кожен новий переклад – це як Новий рік з усіма обов’язковими новорічними обіцянками собі, не конче здійсненними, але від того не менш утішними. На цьому етапі фіксую, за скільки перекладаю сторінку цього нового тексту, щоб знати, скільки приблизно годин займе ціла книжка: це теж посилює враження, що все під контролем.

> А якщо між двома перекладами виникає перерва? 

У мене поки що не виникає – на щастя, графік розписаний на певний час наперед.

> Чи варіюється твоє загалом позитивне ставлення-передчуття перекладу залежно від авторки чи твору? 

Звичайно, не кожен текст створений для кожного перекладачка(чки): є певні тексти й автори, перед якими сидиш у жасі й думаєш: господи, це ж інопланетяни, як це працює, як це відтворити? Просто геть інакше в них структуровано все, ніж у тебе. Для мене таким випробуванням став Генрі Девід Торо, автор значно довшої думки, ніж у мене – в мене зазвичай подиху не вистачає додумувати його речення до кінця, а при цьому я знаю людей, які переклали б його ідеально.

> Що ти робиш, коли виникає відчуття безпорадності перед текстом? Припускаю, в такі моменти вже/ще не йдеться про переживання власної присутності, а радше дезорієнтації, втрати ґрунту?

Насправді певна кількість сумнівів щодо інтерпретації оригіналу мусить бути завжди, це не зайве, але, якщо брати найекстремальніші ситуації, коли я ані з другого погляду, ані з третього геть не розумію, навіщо автор пише те, що пише, і саме так, як пише (відповідно, не розумію, якими засобами це відтворювати), то це дуже фруструє. 

Для мене переклад – це історія про порядок і структури, а в таких випадках, коли структури мені глибоко незрозумілі, складається враження, наче або я, або оригінал робимо щось не так (імовірно, я, раз текст, скажімо, класика). Серджуся на себе і на цього чужинця бідолашного, і так мені нас обох шкода – себе і цей текст безборонний, розводжу сама собі плач і скрегіт зубовний. Тут треба душити це прескриптивне ставлення і спокійно розбиратися, як то все ж працює, тому йду шукати прецедентний текст – щось зі своєї мовної/культурної традиції, що ставить подібні завдання і/чи звучить приблизно так, як, мені здається, має звучати переклад. (У випадку, скажімо, Торо такий камертон – це Лишега). 

Це навіть не для того, аби зрозуміти, як відтворювати стиль, а радше для намацування якоїсь суб’єктної позиції, з якої можна говорити про таке/у такий спосіб. Але такі екстремальні ситуації бували дуже нечасто.

> Тобто більшість текстів вдається перекладати без камертона? Усе вирішується в тому ж таки процесі інтуїтивно-раціонального впорядкування світу через мову?

Так, зазвичай усе вирішується через ті самі уявлення про структури і норми. Ти приблизно уявляєш, куди текст відхиляється від нейтрального стилю: ця конструкція – просторіччя, це слово – високий книжний стиль, от і шукаєш паралелі у відповідних пластах цільової мови. Тут потрібно не забувати і про речі, які не мають відповідників. Скажімо, багатьох засобів, які варто використовувати в українській при перекладі, може не існувати в англійській, де той чи той ефект створено іншими засобами, яких, своєю чергою, може не бути в нас (мова про дієслівні префікси штибу «порозсідалися», пестливі суфікси, синтаксичні інверсії – важливо не передати з цим куті меду, але якщо цього не використовувати взагалі, переклад звучатиме трохи штучно; а ще ж одвічна дилема з доконаним і недоконаним видом: в англійській цієї категорії немає, що дозволяє створювати таку собі темпоральну непевність – це герой, скажімо, завжди ходить у бар і щоразу бачить там якусь особу чи зайшов один раз і раптом побачив? В українській щоразу, як уживаєш дієслово, доводиться робити цей вибір: зазвичай автоматично, але бувають підступні ситуації. 

Також проблема постає, коли якійсь конструкції в оригіналі немає прямого відповідника в цільовій мові. Скажімо, англійська мова розвивалася при дуже ієрархізованому суспільстві, тому певні ідіолекти класово марковані, одразу ясно, хто говорить: вищі класи, парвеню, які імітують той стиль, абощо. Це – виклик для перекладача на дуже егалітарну українську: в силу колоніальної специфіки всі ці соціальні ієрархії викарбувалися в мовах метрополії, а не колонізованих. Відповідно, в українській історично є великий пласт для розмов із рівними – і для розмов з, умовно кажучи, Богом (біблійні переклади, старослов’янізми, оце-от усе), а посередині між цими полюсами лишається простір для перекладацької творчості. Відповідно, ти цю англійську соціальну стратифікацію, закарбовану у функціональних стилях, якось відтвориш – додаси підкресленої люб’язності абощо – але це авторський, а не історичний конструкт, за ним не стоїть реального вжитку. (Наскільки я розумію, десь така сама проблема існує в івриті, де через історичну специфіку є, з одного боку, давньогебрейські пласти священних текстів, а з іншого боку, супернеформальні сучасні пласти – і прогалина посередині).


> Ти багато говориш про мовні структури, стилістичні особливості, конкретні місця у текстах – але ж існує й загальне ціле твору, його, так би мовити, поетичне тіло зі свою плинністю, опуклостями, жорсткістю чи м’якістю. Звісно, зараз я проговорюю власну метафору, яка чомусь дуже тактильна. Чи формуєш ти для себе якесь уявлення про ціле тексту, те, що поза знаками і структурами?  

Я зазвичай не схильна довіряти своїм емоційним оцінкам, тому намагаюся раціоналізувати такі враження: текст виглядає мені різким і нервовим, бо це рвані речення, неповні синтаксичні структури, знижена лексика; текст виглядає ліричним і плинним, бо це довгі складносурядні речення ритмізованої, майже поетичної прози – абощо. Чи є якісь із цих раціоналізацій притягнутими постфактум поясненнями інтуїтивного відчуття? Так, звісно.

> Ти працюєш з багатьма жанрами від наукпопу до коміксу: чи доводиться часом «візуалізувати» або «озвучувати» у голові того чи іншого персонажа – яким голосом він говорить, які вигуки може використовувати, які нюанси його мовлення?  

Я частіше йду від зворотнього й вираховую не те, що герой може сказати, а радше те, чого говорити не мусить. Умовно, в тебе є певний запас лексичних і культурних компетенцій. Завжди є спокуса використати його повністю і втулити в переклад кожну химерну ідіому, кожен любовно ексгумований лінгвістичний труп: усі ми знаємо історію цієї літератури, тож залишається якийсь підсвідомий страх, що потім нагоди може й не бути, треба вжити всі слова зараз. 

Насправді ж більшість персонажів (на відміну від живої людини, яка може собі дозволити еклектичність) має більш-менш окреслений лексичний портрет, тож мусиш від свого арсеналу відкидати все непотрібне. Веселий для перекладу був комікс «Вартові» Алана Мура, де один персонаж поволі віддаляється від людства, тому в нього випадає фатична функція мови - та частина спілкування, яка націлена не на обмін інформацією, а на, умовно кажучи, зав’язання і підтримання контакту. Та в українській мові фатична функція – це не лише ритуальні формули ввічливості, а й маса часток штибу «ну», «ж», «а» тощо, нібито невидимих, але насправді з дуже конкретною комунікативною функцією. При перекладі ж вони важливі для створення ілюзії живого/життєподібного діалогу, тому дуже боляче було відмовлятися від цих засобів. І  подекуди я таки не стрималася, хоча взагалі правильніше було б їх не вживати взагалі у випадку цього персонажа.

Загалом же в коміксах  бувають так само різні й непередбачувані виклики, як і в літературі без візуальної складової. Так, у другому томі «Казок» Білла Віллінґема, який обігрує «Animal Farm» Орвелла довелося згадувати поняття з радянського жаргону, всі ці політінформації і ревкоми, аби звучало автентично. Але в коміксах, скажімо, питомо більша частка ономатопеї, ніж у більшості літературних творів, і тут доводиться вигадувати, умовно кажучи, з яким звуком куля рикошетить від бетону українською.

> Буває, що входиш із текстом у певні особисті взаємини? Любов, ніжність, страх?

Ні, настільки, мабуть, ні.

> Ти працюєш у дуже високому темпі – скільки маєш публікацій за рік, близько десяти? Напевне, невпинний переклад викликає втому, можливо, навіть бажання покинути все і зробити паузу чи взагалі зайнятися чимось іншим. Як ти з цим справляєшся?

­­­­­­Так, легенькі стадії вигорання – постійний супутник багатьох фрілансерів, я – не виняток. Попри всі мої проблеми з тайм-менеджментом, трошки рятує те, що (1) у мене самооцінка й ідентичність ґрунтуються саме на тому, що я багато працюю, – напевно, це можна міняти з терапевтом, але це, припускаю, займе ще більше часу, ніж робота, тож навіщо? (2) Я справді дуже люблю цю роботу, й немає жодної справи, яку я любила би більше.

Розмовляла: Неля Ваховська, перекладачка, членкиня Ініціативної групи «Перекладачі в Дії»

Серія розмов «Переклад. Емоційні ландшафти»

0 коментарів

Залишити коментар

avatar