21 Жовтня 2019, 13:24 | Реєстрація | Вхід

Наталка Іваничук: Нірвана

Додав: pole_55 29 Вересня 2019 о 17:40 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 3528
Матеріал підготував/ла: Неля Ваховська | Фото: Катя Акварельна, blog.yakaboo.ua


Серію бесід «Переклад. Емоційні ландшафти» відкриває розмова Нелі Ваховської і перекладачки Наталки Іваничук про переклад як guilty pleasure і його емоційні складові — радість, занурення, ейфорію, а часом і втому та страх.

«З Наталкою ми познайомилися майже не знати, коли. Мабуть, на одному з моїх перших Форумів видавців у 2010-х: я була дезорієнтована, заплуталался у вузьких вуличках старого міста і ледь вибрела до її заходу – хотіла почути перекладачку "Венери у хутрі”. Вона виявилася розумною, земною і дуже теплою. Здається, відтоді ми й подружилися тією тихою близькістю, про витоки якої легко забуваєш і думаєш, що вона існувала завжди. Мені давно хотілося дізнатися, як ця дивовижна жінка вибудовує свої стосунки з перекладом, і вона люб'язно поділилася зі мною кількома секретами»,  — Неля Ваховська, перекладачка.



Наталка Іваничук — перекладачка з норвезької, шведської, данської та німецької мов, кавалер-дама Королівського Норвезького ордену Заслуг, авторка перекладів понад 90 книжок, серед яких  Захер-Мазох, Кнут Гамсун, Том Еґеланн, Туве Янссон та ін.



Як ти ставишся до професії перекладачки художньої літератури? Які емоції першими спадають на думку, коли згадуєш про переклад? 

Співпережиття, хвилювання, інколи нірвана — все залежить від книжки. Якщо не відчуваю замилування, збудження й приємного хвилювання за 20 чи 30 сторінок, це починає мене турбувати, бо може означати лише одне: я обманулася, коли здалося, що книжка "моя", а значить переклад може й не вдатися. Я кайфую, коли "пишу" переклад, а не добираю слова, складаючи їх у речення. Відразу покидаю роботу, якщо кожний абзац витягаю з себе кліщами. Бо ж бувають усілякі дні, а часу чекати великого натхнення переважно немає — треба працювати щодня.  

Зараз я перекладаю таку собі милу, зворушливу мелодрамку. Прочитавши книжку наперед, відразу погодилася з нею працювати. Такі зворушливі речі теж потрібні, не лише літературні "амаркорди". Та перше враження від роботи було роздратуванням, іноземний текст читався примітивно, а нема нічого  гіршого й складнішого, як добре перекласти примітив. Потім ритм і настрій трохи вирівнялися, але я все ще шпорталася. І ось нарешті, майже наприкінці, я полюбила не просто книжку (її я полюбила ще раніше, коли читала), а сам перекладний текст і процес. Коли іноді встаєш вранці, а тобі зле й хижо і фізично, і на душі, та подумавши, що ось зараз сядеш до компа й абстрагуєшся від усього світу, залишишся сам на сам із долями героїв, з їхнім світом, оживаєш і поринаєш у нірвану. Оце головне в моєму житті перекладача.

> Але ж втома і роздратування трапляються?

Коли почну думати про переклад як про втому й важку рутинну роботу, треба буде закривати цю лавочку. Для мене це без перебільшення наркотик, без якого я не можу жити. Я відчуваю втому, навіть перевтому і боюся її, боюся, що не зможу працювати.

> Яка твоя стратегія боротьби з утомою?

Я або дозую роботу, мацаю: йде — не йде. Або роблю перерву. Махнути кудись світ за очі тепер трохи важче. Влаштовую кулінарні дні, щось готую наперед і заморожую, варю варення і роздаю.

> Що ти відчуваєш, коли сідаєш за першу сторінку?  

Я завжди просто фізично відчуваю холодну чужість тексту. Але вже навчилася давати собі з цим раду. Перший день — автор, приблизна назва, перший абзац. Другий день — 1–2 сторінки. Перші 10 сторінок розтягуються на тиждень. А потім поволі, намагаюся не нервуватися, спокійно виходжу на свою норму (якщо текст — не складно-сурядно-підрядне жахіття): 10 сторінок на день. Ось нинішня книжка не важка технічно, але 10 сторінок майже жодного разу не вродила. Пояснюю втомою, нервовим вигоранням, стресами. Спекою.

> Тобто перший контакт із текстом — це відчуття холоду й чужості?  І переклад ти відчуваєш як процес навіть не долання цієї чужості, а примирення, приручення її? З текстом треба подружитися, щоб перекласти? Чи це як коли заходиш у воду: спершу інакше і холодно, але потім починаєш рухатися, і стає комфортно й кайфово?

Це так, з різними текстами по-різному. Це і приручення тексту (примирення рідше, коли книжка таки не "моя", а треба), і як заходити в воду. Дуже гарно ти пояснила стан.

Фото: Катя Акварельна, blog.yakaboo.ua

> Наталко, а як ти розумієш, що вода чужого тексту потепліла і вже можна починати ловити кайф? І що воно таке взагалі, цей кайф перекладу?

Ой, важко... зрозумілість, намацальність, я відчуваю його ніби фактурну поверхню під пучками пальців, ніжність і любов до нього, любов до відчуття поринання у текст і лоскітливе передчуття цього поринання, коли я вже не можу дочекатися, коли сяду до столу, коли думаю про переклад, ходячи, прямуючи кудись вулицею чи просто гуляючи доріжками нашого Королівства (садово-дачного кооперативу, де мешкає Наталка — тут і далі прим. Нелі).

> Як довго може тривати такий стан? Вистачає на цілу книжку, чи настає момент перенасичення?

Гостра ейфорія може протривати й недовго. Це ж як настрій: ось є, а ось уже й не дуже. А може бути перманентний тривалий стан, хоч і дуже нечасто. Я взагалі пам'ятаю перманентну нірвану на п'ять місяців лише від однієї книжки — "Брехня батьків" Тома Еґеланна. Це така собі сучасна норвезька родинна сага. Не всім вона зайшла, мій тато її зовсім не прийняв, а мені пішла неймовірно.

Перенасичення буває, коли я вже читала книжку наперед. Я знаю, що там і про що і чим закінчиться. Особливо в детективах таке часто буває. Тому, якщо я вже знаю автора і маю залізне замовлення, детектив наперед не читаю, а перекладаю відразу.

> Ейфорія — це коли ти пишеш, а не сидиш над кожним словом чи реченням, так? У такому стані не страшно вимикати комп'ютер до ранку  раптом потік не поновиться? Чи є якась інтуїція, яка каже, що завтра все буде?

Ні, наступного дня все може піти чорту під хвіст. Та я мужньо сідаю працювати. Здебільшого розкочегарююся, але іноді змушена відкласти роботу, бо коли не йде, то голова стає квадратова, і я страшенно втомлююся.

А іноді дуже в кайф сидіти над кожним словом і реченням, особливо, коли відчуваєш, що в голові ясно, там купа варіантів і таке всяке різне.

> Маєш прийоми, щоб розкочегарити себе? Чи це спонтанний процес?

Ні, все спонтанно. Сідаю, беруся до роботи. Переважно за сторінку або оживаю, або відкладаю. Якщо я за час перекладання однієї сторінки п'ять разів встала ще налити кави, вийти на веранду, посмажити грінку, то толку, скоріш за все, не буде.

> Ти зазвичай працюєш лише над однією книжкою, чи робиш дві паралельно?

Пробувала дорослу й дитячу — ні, не вмію. Відчуття, наче розпорошуюся. Хіба дитяча якась маленька, та й то перекладаю таку на вихідні, а сама тим часом відпочиваю від "дорослої".

> Як співвідносяться твій настрій і переклад? Переклад може "зробити" настрій — покращити чи погіршити його?

Може покращити, якщо сіла до роботи незібрана. Але буває, що поліпшенню настрою переклад не допомагає. Якийсь час я ще намагаюся зловити його за хвіст. Якщо не вдається, встаю і йду, скажімо, пилососити, мити посуд, але найчастіше щось готувати або пекти.

Фото: Катя Акварельна, blog.yakaboo.ua

> Чи пам'ятаєш ти свої відчуття, коли бралася до першого в житті перекладу?

Добре пам'ятаю той переклад, то була якась новела Гайнріха Бьолля. Було цікаво, а що ж із цього вийде. Намірів публікації тоді не мала жодних, просто спроба пера. Потім були кілька норвезьких новел для "Всесвіту”, то якось їхнього настрою не пригадую. А от за новелами я замахнулася на роман, причому важкий психологічно й технічно, знань мови на нього бракувало, сиділа по вуха в словнику, і так мені тоскно було: яка ж нудьга це перекладацтво! А ще боялася дуже, що Ольга Сенюк*, яка погодилася вичитати, розбомбить його. Так воно й сталося згодом. Добре, що не підірвала моєї віри  моя амбітність перемогла.

*Ольга Сенюк - перекладачка з низки германських мов, авторка перших радянських перекладів Генріка Ібсена, Астрід Ліндґрен, Туве Янссон та багатьох інших. 

> А буває, що ти невдоволена перекладом? Він може викликати злість, роздратування?

Буває й роздратування. Дуже лютувала на себе, а ще більше на автора, коли перекладала "Таємницю пасьянсу" Ґордера. Це один з його ранніх романів, ще до "Світу Софії", але після шести перекладених книжок мене задовбала його мантра про "жити тут і тепер”, про походження Всесвіту, яка без кінця повторюється з роману в роман. А ще саме в цій книжці були, як, на мене, ідіотські діалоги з безкінечними "він кивнув”, "він знову кивнув”, "від ще раз кивнув”. Я так сердилася, бо ж маю якось стравно перекласти це для читача. Потім, коли вичитувала, погладила себе по голівці, що переклад цілком читабельний і навіть добрий.

> Оце роздратування чи навіть лють мають тенденцію виливатися у твій побут, життя поза перекладом?

Ні! Я їх зразу зливаю Андрієві (чоловіку), а в нього із психікою — дай Боже кожному. У гіршому випадку може запропонувати мені поїхати в ярок побити скляні банки або спалити книжку (уже коли робота завершена)Сміється.

> Часто таке доводиться робити?

Ні-ні! Дуже зрідка. Я ж здебільшого сама вибираю книжки для перекладу. А Ґордер був у мене весь замовний. Я його мало люблю. Лише два-три романи з семи. Ось восьмий відмовилася вже перекладати, переконала "Літопис” віддати його моїй учениці і колишній студентці.  

> Ти казала, що в першому перекладі фігурував страх. З досвідом він зник, трансформувався, залишився?..

Зник! Майже... Навесні доведеться братися до спогадів Лінн Ульманн про батька, Інґмара Берґмана. І хоч я сама ці спогади знайшла і переконала ВСЛ купити права, тексту, чесно кажучи, боюся. Не скажу, чого саме... місцями він легкий, а місцями дуже складний лексично, синтаксично, емоційно. А ще боюся відповідальності, бо авторка, як виявилося, дуже ретельно вивчала мій доробок і мене саму, перш ніж погодитися на мене як перекладачку. Моя душа сприйняла це як зазіхання на мою свободу, як приниження. Але вже пізно, мушу виконати цю роботу.

> Чи буває страх невдачі?

Оце ж він і є тут — страх невдачі. Зрештою, страшок невдачі буває якщо не завжди, то дуже часто. Це, я вважаю, нормально. Але він дуже скоро розвіюється, якщо книжка моя, і я її полюбила сторінок через 100.

> А коли відправляєш текст редакторці чи отримуєш від неї файл?

Обов'язково! Від усіх редакторів вчуся, постійно, усе життя. Мені щастить на редакторів. З ким я не зійшлася, більше не працюю. Раніше завжди зустрічалася наживо, тепер такої можливості майже немає. Але є вичитка, суперечки в онлайні чи телефонному режимі. Щось відстоюю, багато з чим погоджуюся, знаючи, що редактори ліпше за мене володіють правилами мови.

> Чи може страх впливати на твою роботу? Може, не страх, а невпевненість?

Можливо, років двадцять тому і впливав. Зараз це не так, хоч я над цим не надто замислювалася. Та й нема зараз страху перед перекладом. Перекладання — радше мій порятунок від інших страхів.

> Скільки років ти вже перекладаєш?

Публікуватися в літжурналах почала у 80-х. Перша добірка новел норвежки Турборґ Недреос вийшла у "Всесвіті” 1980 р. З 1997 р. почався нормальний повноцінний процес перекладацтва з виданням книжок у видавництвах. Хочеш, я тобі скину CV, там весь список з датами.

> Ні-ні. Це я намагаюся зрозуміти, з якого часу, теоретично, можна буде перестати боятися. 

Ти ще зваж на те, що я дуже довго йшла в переклад через численні злобні, іноді жорстокі палиці в колеса. Дорослі дяді і тьоті не могли мені простити, що я донька знаного письменника, були переконані, що тато перекладає за мене і пхає доцю в літературу хоч через переклад: погорда, глузування, недовіра. Сама дивуюся, як не кинула то все до дідька!

> Ну, я прийшла з вулиці ніким, і досі такою частенько почуваюся...

Ось-ось, у кожного свої мухи, чи то скелети. Час тече. Тоді у 80-90-х я дивом зуміла перебороти свій страх перед головними редакторами журналів. Першого видавця вже не боялася.

> Якби ти могла описати два сни: кошмар і дуже гарний сон про переклад — що би це було?

Довго думала про радісні сни: одного чи двох замало, їх значно більше. Тому й розповідати не цікаво. Для мене переклад загалом радісна справа.

Кошмаром, певно, був отой перший роман Нільса Югана Рюда  "Криниця",  через моє постійне копирсання в одному-єдиному словнику.

А ще після того, як Сенюк повернула мені рукопис чорним від правки. Її вистачило на 50 сторінок. 

Був один кошмар, який запам'ятався навіки. Не негативний сам по собі. Це переклад "Голоду" Кнута Гамсуна. Перекладала ще доволі зеленою, хоча вже й дозрілою до текстів такого рівня. Оті кілька місяців роботи над книжкою були суцільним кошмаром, бо текст не відпускав ні вдень, ні вночі, ні за столом, ні на вулиці. Мовчу вже про муки голоду, які я відчувала. Я йшла на роботу містом, а в голові перефразовувала вже перекладене, або зринало щось нове й цікаве, а записати на ходу не було на чому. От ішла й повторювала, щоб не забути. Роман настільки вріс у мене, що в тексті почали оживати літери, самі собі складалися у слова й речення. І тоді я злякалася, що можу поїхати мізками. Якось доперекладала і навіть не вичитувала. Потім виявилося, що й вичитувати не було чого. Отакий кошмар.

> А якщо уявити собі життя без перекладу  чого б у ньому бракувало?

Життя без перекладу? У моєму випадку це нереально. Я б знудилася до смерті. Одна справа готувати плов час від часу (на плов ми переривалися під час розмови), а інша — постійно. У такому житті бракувало би праці за столом, тобто того ж перекладу.

Розмовляла: Неля Ваховська, перекладачка, членкиня Ініціативної групи «Перекладачі в Дії»

0 коментарів

Залишити коментар

avatar