Якщо говорити про перші спроби – то в класі дев’ятому, напевно, і це були саме поезії. Якщо ж ідеться про саме професійну діяльність – то в одинадцятому. Якось так вийшло (і навіть сам директор бюро перекладів дізнався про це не відразу), що на посаду позаштатного перекладача з французької взяли школярку. Звісно, за результатами тестового завдання. Ця робота дала величезний досвід, який потім почав закріплюватися профільною освітою.

Точно не пригадую, але пам’ятаю, що одними з перших, ще в школі, було два вірші Пабла Неруди — як не дивно, іспанською, хоча іспанську я знаю не на високому рівні. Хоча вона в мене в планах!

Конкретно на даний момент працюю над «Буремним перевалом» Емілі Бронте. Взагалі, поетичні тексти зараз майже не перекладаю, хіба що тексти українських молодих поетів французькою. Все-таки переклад — це і ремесло, і на даний момент я рада, що принаймні перейшла від перекладу етикеток для собачих шампунів (так, було і таке) до повноцінних книг — художніх, дитячих, non-fiction.

Інформації мало, бо й перекладів поки не так багато. Думаю, мало хто заперечить, що поетичний переклад в Україні на даний момент — радше хобі, ніж робота. Звісно, робити це необхідно, і я готова це робити заради самого мистецтва, а не гонорарів, проте хочеться, разом із тим, це кудись діти. Хочеться зробити цілу збірку, видати її. Щоб це була дійсно масштабніша робота. Після того як я почала перекладати книги, я дуже «зацінила» цей аспект роботи: коли текст, над яким ти працював певний час, який ти пропустив крізь себе і розглянув у найменших деталях, а тоді вивернув і виснував знову, виходить друком і ти береш до рук оцей фізичний результат твоєї праці. Тебе охоплює якесь казкове почуття — ось те, що я зробив, і це читатимуть інші люди, а отже, ти прямим чином звернувся до них.

Можливо, це була поема Венери Курі-Ґата «Кропива». Це дуже важка річ, емоційно, дуже болюча. Разом із тим, вона затягнула мене і не відпустила, доки я не завершила переклад. 

Займатися художнім перекладом я хотіла завжди, адже мені це близько, я, крім того, що перекладач, ще й частково літературознавець, ну, майбутній (сміється). Для мене «художка» іде простіше, ніж будь-які інші тексти; разом із тим, я знаю перекладачів, які обирають за спеціалізацію юридичні, наукові чи технічні тексти. Це теж потрібно (принаймні доки штучний інтелект не навчиться робити ідеальний переклад і не відбере у них, а то й у нас, роботу), це зовсім інша специфіка. У подібних текстах важить точність, дослівність, там є своя термінологія, там треба хоч трохи розумітися на галузі, до якої відноситься текст. 

Із художнім перекладом усе інакше: він припускає більше свободи, але й ставить суворіші вимоги до форми. Художній перекладач повинен ідеально знати не лише мову оригіналу, а й мову перекладу, у даному випадку українську. Повинен мати в голові багато слів, вміти підібрати влучне слово, на яке дивишся — і кажеш: «О, тут іншого слова і бути не могло. Це ідеально».

Якщо чесно, перекладання ніяк не втручається у мою поетичну творчість. Таке відчуття, що цим займаються різні частини мозку, які між собою не взаємодіють. Коли пишеш, то про таке не думаєш. А от на читанні перекладних текстів моя робота конкретно позначилась: я ніколи більше не зможу просто розслабитись і почитати перекладний текст — одразу вмикається функція аналізу, і я не можу перестати помічати або ляпи, або дуже вдалі моменти, де перекладач постарався. З іншого боку, коли я читаю іноземний твір в оригіналі, то починаю на деяких моментах зависати, розмірковуючи, як би я переклала той чи інший складний зворот чи гру слів.

Взагалі не бачу в цьому нічого поганого. Це не новітня тенденція, багато письменників в історії літератури (і української, і світової) займалися перекладами, та й немало було перекладачів, які щось писали (хоч багато з них і не стали відомими за власну творчість). Якщо людина володіє словом у кількох аспектах, це тільки на краще. А щоб перекладати поезію, треба взагалі обов’язково бути — хоч трохи — поетом :). 

Розповісти це в двох словах неможливо, навчити цьому важко. Якісному перекладу навчитися можна лише на практиці. Звісно, мені багато в чому допомогли деякі викладачі — знову ж таки, лише обговорюючи уже зроблені нами самими переклади. У перекладі багато пасток, багато викликів, і всі їх не перерахуєш і не збереш в один посібник. Єдина порада, яку можна дати – постійно думати, аналізувати, порівнювати, шукати. Зважати на те, який текст ти перекладаєш, який він має стиль, яка лексика була б доречна до цього стилю (це щоб не було непозбувної бентеги). Точно не варто «прикрашати» і «покращувати» текст — якщо письменник уперто вживає одне й те саме слово і не вживає його синонімів, то, напевно, він щось собі знає, а не просто дурненький :). Потрібно уявляти собі, як написав би цей самий твір цей самий автор, якби його рідною мовою була ваша мова перекладу (і це не моя думка — не пригадаю хто, але її точно висловив якийсь класик!). Одним словом, треба слідкувати за тим, щоб текст виглядав органічно.