«На дні стомлених слів». Апокрифи степу Ростислава Мельникова
Дода_ла: pole_55 13 Жовтня 2016 о 15:36 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2966
Матеріал підготува_ла: Наталія Лебединцева | Зображення: з архівів автора та Видавництва Старого Лева
Ростислав Мельників. Апокрифи степу (поезії 1992-2012 рр.).Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 144 с.
В наші неспокійні часи шукачів чистої естетики, яка неабияк рятувала митців попереднього fin de siècle, залишилось украй мало. На жаль.
Сьогодні поети шукають розуміння й порозуміння зі світом, кохання, сенсу життя, себе врешті-решт. Ростислав Мельників не шукає. Видається, що він чи то вже знає відповіді на «всі ці болісні питання доби». Чи попросту не потребує їх, бо перебуває в іншій системі координат – «по той бік місяця». Або потойбіч вікна, що майже те ж саме: «вікно то є завжди остання межа / між стрічкою мрій і потертим вагоном». За такої перспективи бачення різниця між у-явленим і наявним, згаданим і вигаданим стає прозорою й непроникною водночас:
Я і краплини дощу:
хлопчик вікну
не віщу-є
нічого
І десь на цій межі – між вікном і поглядом крізь нього – народжується магія.
Про поезію Мельникова писати складно – надто щільну текстуру вона має, надто глибоко втягує у свої лабіринти, надто лагідно заколисує ритмами «липневої психоделії». А далі – заскочує хвацько завихреним філологічним кульбітом, іноді на межі семантичної притомності тексту. І раптом осягаєш: таки направду тут «Леліє пісня зубчень втечі сенсу». Так було раніше, так є й зараз – Мельників собі не зраджує. І поетична збірка вибраного «Апокрифи степу» лише підтверджує й увиразнює цю загалом характерну для автора інтонацію відстороненого вдумливого споглядання/конструювання слів і смислів.
Сам ритм споглядання – неспішний розмірений часоплин – урівноважує час і простір, ніби «стишуючи» колобіг буття, і примирює з ним. Це пункт перший.
Другою невід’ємною складовою лірики Мельникова є медитативність.
Його світ – заспокійливо тривкий у своїй мінливості. Все, що в ньому відбувається, відбувається «тут-і-зараз» – ніби застигаючи в самому моменті власного існування. Кожен вірш – це окремий фрагмент, вихоплений з неперервного плину буття, випадкова (?) крапка на траєкторії руху «перекотиполя всесвіту». Але читаєш цю збірку як суцільний текст (а так її бачить сам автор!) – і вірші зливаються в єдиний ритмічний малюнок-коловорот.
як ландшафт за вікном
все мина
і
початку не видно
і
не видко кінця
лиш ландшафт за вікном
Таких медитативних осяянь в «Апокрифах степу» багато. А ще там багато мандрівників, самотніх пілігримів і подорожніх. І так само без ліку поїздів, човнів і янголів. Дерев, дощів і вікон. Вранішніх птахів і вечірнього степу. Сновидних драконів і доріг, записаних на лініях долонь. Розкраяного поглядом неба, замріяних міських площ та інфернальних трамваїв. І над усім цим тяжіє час.
Час же у поезії Мельникова дивним чином виявляється статичним. Мандровані дяки є володарями минулого – ностальгії за втраченим часом, у якому вони залишились вічно мандрувати, тепер вже небом. Пілігрими – самотні й неприкаяні провісники осінніх дощів, і навпаки – провіщені осінніми дощами. Вони позначають позачасся – приходять нізвідки і йдуть у нікуди. Подорожні несуть із собою (у собі) стан усамітненого теперішнього. Вічного теперішнього – у сенсі міфологічного, точніше апокрифічного часу.
Навіть якщо йдеться про те, що тільки має статись у майбутньому, це зазвичай вже здійснена, доконана дія. У певний момент «за вікном промайне пілігрим, за обрієм народиться дівча», і – цілком очікувано – «день почнеться навспак / як дощі». Можливо, тотальне відчуття застиглого часу тривання виникає саме через цей принцип подвійної ретроспекції – погляд на минуле («майбутнє минуле») з позиції ще глибшого минулого:
так сквола стигне час бо глибшають сади
дедалі глибшають і ради тут немає
А можливо, йдеться про позачасся самої доби – розірвані зв’язки з минулими епохами, захитані онтологічні основи буття і остаточна скінченність світу.
А далі
– далі,
власне,
нікуди
йти
Змуруємо
храм
на схилі небес
Маленькому богові
з іменем
«Ти»
Ідеальний час для пілігримства. Ідеальний стан для медитації. Ідеальний світ для «листопадних аристократів», які все ще вміють дихати дощем і «запрягати степ у місячний плуг».
Вивершує збірку (принаймні, для мене) словесна еквілібристика рако-поеми «Ахверика». Та її непереможно-попереджувальна нота: «Є рима на мир» (це перша фраза, яку я в тій поемі зідентифікувала). Мимоволі згадується описана у романі Дяченків «Vita Nostra» лінгвістична вправа для розширення свідомості – наполегливе заучування нечитабельних текстів напам’ять. Коли крізь позбавлені смислу рядки літер починають проступати окремі слова, фрази та образи, що утворюють новий смисл за межами написаного, відкривається чиста потенція мови – самодостатнього універсального простору знаків. Як і погляд крізь вікно, погляд крізь мову стає в поезії Мельникова окремим естетичним виміром буття – магією самоозначення світу через слово.
Зрештою, це третя невід’ємна складова поетичного стилю Мельникова – естетична вишуканість і виваженість текстів. Його вірші послідовно філологічні, з усіма похідними: інтертекстуальністю, витонченими співзвуччями, примхливою строфічною будовою, поліфонічністю змісту і, звичайно ж, складною метафорикою. Це чудернацький світ рафінованої авторської уяви та суто естетичної (сказати б, естетської) насолоди, якої – повторюсь – у наші неспокійні часи катастрофічно бракує.
То чого ж шукає Ростислав Мельників? Спокою? Прозріння? Гармонії? Вочевидь, так. Спокою. Прозріння. Гармонії. «Уламки розбитого дзеркала», які залишились від «країни мандрованих дяків», цей поет збирає у свою власну мозаїку. В ній химерно переплітаються фрагменти його особистого космосу – того самого, який прийнято називати художнім світом митця. Із власним «маленьким Богом» і «сивим Йоною», із власним небом та наївною (бо дитячою) щемкою мрією про віднайдену містерію степу.
це
усе
вже й не так випадково:
риба весен
і
на
щастя
підкова
А по тому
народиться
степ
Отже, знову про статичність і споглядальність цієї поезії. Її варто читати без поспіху – повертаючись до вже прочитаного й перечитаного, виловлюючи відлуння і напівтони, входячи з текстами в резонанс. Аби таки відчути «вечір на доторк – як спогад на двох», стомлених ангелів на долоні, «густий пах степу», аби таки зробити свої «три кроки в осінь» і … «прокинутись рибою». Власне, чом би й ні?
Наталія Лебединцева
0
