24 Листопада 2020, 06:24 | Реєстрація | Вхід

Вірші Віслави Шимборської у перекладах Марти Мохнацької

09 Лютого 2016 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Марта Мохнацька | Перегляди: 11216


 Віслава Шимборська (Wisława Szymborska) – польський поет, есеїст, літературний критик і перекладач; співзасновниця Товариства польських письменників (1989), член Польської академії знань (1995), лауреат Нобелівської премії з літератури (1996), відзначена Орденом Білого Орла (2011).

Дебютувала на сторінках видання «Dziennik Polski» віршем «Шукаю слова» (Szukam słowa) 1945 року. 1952 року у видавництві «Czytelnik» видала першу збірку поезії «Ось чому ми живемо» (Dlatego żyjemy), стала членом Спілки письменників Польщі. 1953-1966 років була керівником відділу поезії тижневика «Życie Literackie», 1967-1981 років публікувала там фейлетони, які писала до 2002 року. 1983 року почала співпрацю з виданням «Tygodnik Powszechny». З 1988 року була членом ПЕН-клубу, з 2001 – почесним членом Американської академії мистецтв та літератури. Її книги перекладено на 42 мови світу.



Дві мавпи Брейгеля 

Так змальовано мій великий сон екзамену зрілості:
сидить у вікні двійко закутих у ланцюг мавп,
за вікном пурхає небо
і хлюпочеться море.

Випадає історія людей.
Запинаюся, спотикаюся об слова.

Одна з мавп вдивляється в мене,
іронічно прислухається,
інша буцімто подрімує.
А коли після питань наростає тиша,
підказує мені 
тихим брязканням ланцюга.


Вокзал

Мій неприїзд до міста N
відбувся за розкладом.

Тебе було попереджено
ненадісланим листом.

Тобі вдалося не прийти
у зазначений час.

Потяг прибув до третього перону
Зійшло багато люду.

Ішла у тисняві до виходу
відсутність моєї особи.

Кілька жінок підбігло
на моє місце
в тому поспіху.

До однієї підсів 
незнайомець.
Вона ж одразу
впізнала його.

Вони обмінялися
не нашим поцілунком,
під час чого 
зникла моя валіза.

Вокзал міста N
на "відмінно” склав іспит
з об’єктивного існування.

Ціле залишилось 
на своєму місці.
Фрагменти проступали
на визначених лініях.

Відбулося навіть
домовлене побачення.
Поза досяжністю
нашої присутності
в раю, що втратив
правдоподібність.

Де ж інакше.
Де ж інакше. –
Як же ці слівця шарудять.


Враження від театру

Найважливіший у трагедії для мене акт шостий:
воскресіння із побоїщ сцени,
поправляння перук, ганчір’я,
виймання ножа із грудей,
зняття петлі із шиї,
являння мертвих поміж живими
обличчям до публіки.

Віддають поклін окремо і спільно:
бліда долоня на виразці серця,
кланяння самогубиці,
кивання усіченої голови.

Попарні поклони:
лють подає руку смиренню,
жертва зазирає в очі кату,
бунтівник ступає пліч-о-пліч із тираном.

Потоптування вічності золотим черевичком,
розвіювання висновків краями капелюха.
Непорушна рішучість почати завтра все заново.

Вихід вервичкою передчасно загиблих
в акті третьому, четвертому, якраз між актами.
Чарівливе повернення зниклих безвісти.

Думка, що за кулісами вони чекали терпляче,
не знявши костюму,
не змивши гриму,
зачіпає мене більше, ніж тиради трагедії.

Але насправді надихає опускання завіси
і те, що видніється ще у шпарці:
он одна рука за квіткою поспішно сягнула,
там інша хапає впущений меч.
І лише тоді третя, невидима,
виконує свій Обов’язок:
стискає мені горло.


Коротке життя наших предків

Небагато доживало до тридцяти.
Старість була привілеєм каміння й дерев.
Дитинство дорівнювало щенячому віку вовків.
Слід було поспішати, впоратися з життям,
поки сонце зійде,
поки випаде перший сніг.

Тринадцятилітні матері,
чотирирічні слідопити пташиних гнізд в очереті,
двадцятилітні провідні мисливці –
щойно їх не було ще, зараз – їх вже немає.

Кінцівки безкінечності зростались швиденько.
Відьми жували закляття
всіма зубами молодості, що залишились.
Під вікном мужнішав син.
Під вдавленими дідовими очима народжувався внук.

Зрештою, вони не лічили свого віку.
Рахували сіті, горщики, хижки, сокири.
Час, такий щедрий до будь-якої зірки на небі,
простягав до них руку праву порожню
і швидко йшов, ніби це було соромно.
Ще крок, ще крок
вздовж лискучої річки,
що з темряви витікає і в темряві закінчується.

Не було ні хвильки для втрати,
питань для відкладення і відвертостей для запізнення,
якщо вони не були вчасно вирішені і повідані.
Мудрість не могла чекати сивини.
Мусила бачити ясно, поки станеться ясність
і всілякий голос вчути, перш ніж він прозвучить.

Добро і зло – 
відали про нього мало, але все:
коли зло торжествує, добро ховає себе,
коли добро проступає, зло таїться.
І те, і інше  не до подолання,
ні до відведення на безповоротну дистанцію.
Тому якщо радість, то з домішком тривоги
якщо розпач, то не без тихої надії.
Життя, хоч би і довге, завжди буде коротким.
Занадто коротким, щоб до нього щось додати.


Монолог для Кассандри

Це я, Кассандра.
А це моє місто під попелом.
А це мій жезл і пророцькі стрічки.
А це моя голова, наповнена сумнівом.

Так, правда, що я перемогла,
Моя істина втримує сяйво в небі. 
Тільки пророки, яким не ймуть віри,
можуть так думати.
Тільки ті, котрі неправильно підійшли до справи,
і все могло статися так раптово,
немовби і не було їх зовсім.

Виразно тепер згадую собі
як люди, бачачи мене, стишувались на півслова.
Уривався сміх.
Розпліталися руки.
Діти бігли до матері.
Навіть не відаю їхніх хитких імен.
А ця пісенька про зелений листок –
ніхто її не доспівав її при мені.

Я любила їх.
Але любила зверхньо.
Над життям.
З майбутнього. Де завжди порожньо
і немає нічого простішого, ніж побачити смерть.
Я шкодую, що мій голос був суворим.
Погляньте на себе із зірок – кричала –
погляньте на себе із зірок.
Вони чули і опускали очі.

Жили у житті.
Гнані великим вітром.
Пересаджені.
Від народження у загиблих тілах.
Але була в них якась вогка надія,
якою живиться миготливий вогник.
Вони знали, що є хоча б хвилина,
хоча б на хвилину раніше. 

Сталось по-моєму.
Тільки це нічого не означає.
А це мій обпалений вогнем халат.
А моє пророче сміття.
А це моє перекривлене обличчя.
Обличчя, яке не знало, що могло бути красивим.


Ненависть

Погляньте, як дотепер діє,
як добре тримається
у нашому столітті ненависть.
Як легко долає високі перепони.
Як легко для неї – дострибнути, спіткати.

Не те, що інші почуття.
Старша і молодша за них водночас.
Сама народжує причини,
які пробуджують її до життя.
Якщо засинає, то ніколи не сном вічним.
Безсоння не відбирає у неї сили, а додає.

Релігія не релігія –
тільки б стати на коліно на злеті.
Батьківщина не батьківщина –
тільки б зірватися на біг.

Добро і справедливість спочатку,
потім вже мчиться сама.
Ненависть. Ненависть.
Обличчя їй скривилось у гримасі
екстазу любові.

Ах, ці інші почуття –
хирляві і мляві.
Відколи цей союз 
може розраховувати на натовпи?
От співчуття коли-небудь
доходило до мети першим?
Сумнів скількох хотів потягнути за собою?
Викрадав тільки тих, що свої.

Здібна, тямуща, дуже роботяща.
Чи потрібно говорити скільки склала пісень.
Скільки сторінок історії пронумерувала.
Скільки килимів з людей розпростерла,
на скількох майданах, стадіонах.

Не брешімо собі:
уміє творити красу.
Чарівні її відблиски чорною ніччю.
Чудові клуби вибухів про трояндовий світанок.
Важко відмовити у пафосі руїнам
і грубому гумору
міцної колони, що виступає над ними.

Вона майстриня контрасту
між гуркотом і тишею,
між червоною кров'ю і білим снігом.
А понад усе ніколи їй не набридає
мотив слухняного ката
над сполоханою жертвою.

До нових завдань в кожну мить готова.
Якщо мусить почекати, почекає.
Говорять, що сліпа. Сліпа?
Має меткі очі снайпера
і стійко заглядає
в прийдешнє –
вона єдина.

Переклад з польської - Марта Мохнацька
Куратор та редактор розділу - Олег Коцарев



Марта Мохнацька – поет, перекладач; народилася в Гусятині 1993 року, вірші публікувалися на порталі Літцентр, брала участь у конкурсі «Ватерлінія-2013» (дипломант), Міжнародному літературному фестивалі в рамках Форуму видавців, також перекладає з німецької (Нора Боссонґ).

0 коментарів

Залишити коментар

avatar