Тож о грехе: пацан увёл из дому дедов штык от трёхлинейки, с которой тот воевал в Гражданскую и в Отечественную в ополчение ходил. В пыльном чулане смотрят укоризненно на него солдаты со старых плакатов (ну те, которые "А ты записался в Красную Армию", и пальчиком так "тык!"). И парню как-то неловко становица))
Робин-Бобин Барабек скушал сорок человек (с) Это стихо следует мантрить анорексикам перед приёмом пищи для нагоняния аппетита, как шаманы просят дождя у лгущего в ответ на синем глазу неба.
Эка завернуле)) Вся креативность барахтаеца на грани фола. Важен угол зрения, необычный (павазможнасте, феноменальный) ракурс представления, скажм на языке чертёжников, те же яйцы, но вид сбоку, откуда их никто еще не любовал. И важен бег по лезвию. Ибо покудова смешно, остро и щекотно - еще не пошло. Пошлость уныла, пресна. Да, как сказано выше, банальность равна пошлости. Само ханжество - много большая пошлость, чем ядрёный анекдот, прослезивший жизнерадостного слушателя. И немножко в сторону. Когда жлоб и варнак "руководит" страной, тобой и мной, пора чистить мушкет и затачивать арматурину, а не носиться с изысками воспитания, как курица с яйцом, придерживая пенсне. Циничное время взывает к брутальным откликам, оно не может не отсвечивать в сфере творчества. А другие настроения тоже имеют право иметь нас для рождения других произведений. Это само собой))
Дивно, що нiхто не зреагував на цей твiр - болiсний зойк iз приводу нехтування особистостi міста, що поміж бетонного виверження лишається ще подекуди "саме тим" Києвом - знаним, ісконним. Місто, віддане донецькими провладними покидьками на поталу забудовникам, на їх шакаляче розтерзання, втрачає останні бастіони своєї легендарної чарівності - дніпровські кручі. Чарівність легендарна швитко стає міфічною.
Дякую, Тетянко)) За дуель не йдеться: "моє..", "твоє.." лише штрихпунктирно окреслює постфактум трагiчного розриву - те, що позаду. Попереду - осіннє відмирання природи, схоже на завершення життя, що наче втратило сенс. Лiричний герой відчуває себе у глухому куті. Нема йому де подітись від щоденного похорону мрії, що триває задовго. Ось чому, сягаючи поглядом звичайної хмари, що її вигляд певно не викличе в жодного іншого подібної асоціації, він вбачає у ній риси схожості з коханою. Розмовляє з її уявним образом. А коли настає черга хмарі переформуватись, розвіятись, що неминуче, вагається, чи не піти й собі вслід у небуття. Щодо іншого, зустрічав у текстах як стодолу(ла), так і стодолю(ля). У другому випадку, мабуть що буде "стодолі". Чи ні? Та як варіант..
0