Перша моя резиденція була у лютому 2013 року, за рік до анексії Криму. Я вже тоді знала, що хочу писати книжку про Крим, тільки тоді думала, що це буде художній репортаж. Центр культурного менеджменту, що у Львові, тоді організовував проєкт резиденцій: якась інституція могла податися в гості до якоїсь іншої інституції. Я подалася не як інституція, а як потенційна авторка до громадської організації у Криму. В результаті я два тижні жила в Сімферополі, знайомилася з істориками, письменниками, журналістами, громадськими діячами, спілкувалася з ними про Крим, вростала в цю тему. Мною опікувалась організація "Топ-Кая” в особі Олександри Целіщевої. Цей досвід був визначальним, не сильно розпіареним, але таким, що дав дуже значний поштовх. Якби не ця коротка резиденція, сьогодні темою Криму я би вряд чи займалась і кримський роман не писала б.

Про 1990-2014 роки у Криму, його героїня – етнічна росіянка, онучка підполковника НКВД, потім КДБ. Це роман про Крим означеного періоду з екскурсами у давніше минуле кримських родин. Загалом, роман великою мірою про кримських татар і кримськотатарську історію від початку 20 століття.

Взагалі-то, я ніколи не думала, що маю стати дитячою письменницею, для мене самої дивовижа, що так вийшло. «Старшокласниця. Першокурсниця» — це перший виданий роман, тому що до того я задумувала книжки ще з 2-го класу, і всі вони були дорослими (сміється — Авт.), просто я їх ніколи не завершувала й не видавала. «Старшокласницю. Першокурсницю», як і «Спільну мову», я написала, бо вважала, що маю чим поділитися з підлітками. Якщо говорити про «Старшокласницю. Першокурсницю», то мені здавалося, що у своєму підлітковому віці я пережила достатньо типові ситуації, які переживають багато людей такого віку. Вони можуть думати, що це щось їхнє унікальне, через це можуть почуватися самотньо, але ж ми вже знаємо, що це типові для цього періоду емоції. Мені хотілося поділитися своїм теперішнім розумінням того, як це було і як не потрібно страждати, хоча воно, звісно, стражадається (усміхається — Авт.). 

«Спільна мова: як народжуються і живуть слова» могла б бути дорослою, але «Портал» (видавництво, в якому вийшла книга — Авт.) має місію видавати книжки саме для дітей. Мій стиль у нон-фікшн жвавий і легкий — може, тому мені вийшло стати дитячою авторкою. Якось мене запитали, чи легко було підібрати такий тон, а я відповіла, що мені важко писати складніше. Мені важко було б, наприклад, писати дисертацію, бо я не люблю ускладнювати те, що можна пояснити просто. Я написала «Спільну мову» так, як я сама собі пояснюю ті мовні явища: архаїзми, неологізми, діалектизми, сленг, демінутиви й так далі. Але завжди, пишучи для дітей, я намагаюся зробити книжки цікавими й для дорослих, тому «Старшокласницю. Першокурсницю» читали багато дорослих. І «Спільну мову» я теж позиціоную як книжку для людей від 11 до 111 років.

Це книжка про кримськотатарського поета-співця Ашика Омера, реальну особу, мешканця Євпаторії у 17 столітті. Він багато подорожував різними країнами: Туреччиною, Близьким Сходом, згодом повернувся в Євпаторію і похований там. Це справді переказана легенда, яку можна прочитати в деяких книжках, на певних сайтах. Ця легенда видалася мені цікавою своєю психологічною настановою: вибір шляху. І в «Старшокласниці. Першокурсниці» йдеться про вибір шляху, сродної праці, і в «Ашикові Омері» теж ідеться про вибір сродної праці попри настанови батьків. Батько хоче, щоб його син став крамарем і продавав хутро, але той стає поетом-співцем і з цим набуває слави, відчуває повноту життя. Висновок такий, що жити згідно зі своєю сродною працею — це означає бути щасливим. У цій книжці мені також ішлося про те, щоб показати місто Євпаторія, на той час воно називалося Ґезлєв, і я спеціально читала історичні праці та статті про це місто: які там були караван-сараї, брами, криниці. Я брала з історичних книжок інформацію і охудожнювала її, додавала антуражу до оповіді про хлопчика. Мені завжди цікаві міста, тому я радо їх описую. Для мене важливо описувати минуле міст, показувати те, чого ми вже ніколи не побачимо, але колись це було й ми можемо собі його уявити.

Нормально сприймаю. Це всього лише питання термінології. Раніше ми говорили: «ми український народ» і не думали, хто в нього входить, ми вважали, що українці — це лише етнічні українці. Зараз у нас змінюється лексика, ми стали говорити щодо громадян держави України «нація», точніше, «політична нація», а в цю політичну націю входять різні етнічні групи, народи.  

Мені пояснювали, яка це буде серія, я долучилася до цього, але надалі співпрацювати не планую.

Колись один перекладач знайомив мене зі своїм німецьким товаришем і сказав: «Ось Анастасія Левкова, вона працювала у книгарні "Є”, а потім і сама почала писати». Це звучало приблизно як: «Анастасія так багато спілкувалася з письменниками, що й собі вирішила щось пописати». Я ж натомість замислювала книжки з другого класу: в другому писала й малювала у блокнотику нон-фікшн, у третьому почала писати репортаж, а у п’ятому продумувала повість. Пам’ятаю, мій перший роман — писала його студенткою — мав називатися «Книга місячних та любові», другий — «Запах лаванди» (коли дійшла до середини, вирішила його переназвати в «Я хотіла, щоб він написав роман»). Просто ті романи я не дописала (певно, це добре), а «Старшокласницю. Першокурсницю» — дописала і видала; так випадково вийшло, що це трапилося під кінець моєї роботи в мережі книгарень «Є». Як вдається поєднувати менеджмент і письмо? Я люблю те і те — тому вдається. Я люблю організовувати різні заходи. Проте ремарка: я люблю організовувати — якщо цього не забагато. Інакше це мене дратує, хочеться все покинути, і я, зрештою, так і зробила, коли покинула Український інститут книги. Після інституту я вирішила, що не буду шукати постійну роботу і пробуватиму жити так — пишучи плюс на різних проєктах. Так і вийшло. Мені дуже подобається так, як зараз, — я працюю з короткостроковими проєктами, а це означає: зробила, зітхнула — і до побачення, потім знову: зробила, зітхнула — і до побачення.

Зараз менеджерська в мене тільки «Кримський інжир», який Алім Алієв заснував у 2018 році, а я розробляла положення конкурсу і тоді ж стала його кураторкою. На сьогодні це виходить відсотків 10 від усього, тому зараз цього мало, і це супер.

Редагування і по ходу ще що-небудь. Постійно я літредагую The Ukrainians i Reporters. А по ходу регулярно трапляється ще що-небудь. Наприклад, цьогоріч почала викладати маленький курс журналістам УКУ «Мовна компетенція». Або днями завершую працю над великою статтею і сценарієм до анімаційного документального фільму про походження і розвиток української мови. Це організовує Ukraїner разом з PEN Ukraine. Коли маєш широке коло інтересів і контактів — завжди є чим зайнятися.