01 Грудня 2021, 17:55 | Реєстрація | Вхід

Анастасія Левкова «Я задумувала книжки з другого класу»

Дода_ла: pole_55 25 Жовтня 2021 о 15:57 | Категорія: «Спецпроекти» | Перегляди: 459
Матеріал підготува_ла: Катерина Бортняк | Фото: Віталій Фідик


Під час Карпатської літературної резиденції 2021 за підтримки Українського культурного фонду ми мали змогу поспілкуватися з письменницею, літературознавицею та культурною менеджеркою Анастасією Левковою про досвід резиденцій, чому так вийшло, що в Анастасії, яка не позиціонує себе авторкою для дітей, уже три дитячі книжки і як балансувати між творчістю та менеджерськими проєктами. 

Анастасія Левковаукраїнська письменниця, редакторка, кураторка літературних проєктів. Членкиня Українського ПЕН. Також Анастасія є координаторкою літературного конкурсу «Кримський інжир / Qırım inciri», співупорядницею однойменних антологій прози, поезії та перекладів, літредакторкою The Ukrainians та Reporters. У 2018 році письменниця була нагороджена відомчою нагородою Франції – Орденом мистецтв та літератури (l’Ordre des Arts et des Lettres) (звання кавалера).

Анастасія має три видані книжки: підлітковий роман із відновлених з пам’яті власних щоденників "Старшокласниця. Першокурсниця”; переказ легенди про кримського барда для дітей 6-8 років "Ашик Омер”; веселий жвавий нон-фікшн про мовні явища "Спільна мова. Як народжуються і живуть слова”. Зараз письменниця працює над романом про Крим "За Перекопом є земля”.


Розкажи, будь ласка, про свій досвід літературних резиденцій.

Перша моя резиденція була у лютому 2013 року, за рік до анексії Криму. Я вже тоді знала, що хочу писати книжку про Крим, тільки тоді думала, що це буде художній репортаж. Центр культурного менеджменту, що у Львові, тоді організовував проєкт резиденцій: якась інституція могла податися в гості до якоїсь іншої інституції. Я подалася не як інституція, а як потенційна авторка до громадської організації у Криму. В результаті я два тижні жила в Сімферополі, знайомилася з істориками, письменниками, журналістами, громадськими діячами, спілкувалася з ними про Крим, вростала в цю тему. Мною опікувалась організація "Топ-Кая” в особі Олександри Целіщевої. Цей досвід був визначальним, не сильно розпіареним, але таким, що дав дуже значний поштовх. Якби не ця коротка резиденція, сьогодні темою Криму я би вряд чи займалась і кримський роман не писала б.

А про що саме цей роман?

Про 1990-2014 роки у Криму, його героїня – етнічна росіянка, онучка підполковника НКВД, потім КДБ. Це роман про Крим означеного періоду з екскурсами у давніше минуле кримських родин. Загалом, роман великою мірою про кримських татар і кримськотатарську історію від початку 20 століття.

Ти позиціонуєш цю книжку як дорослу, але попередні три вважаються дитячими: «Старшокласниця. Першокурсниця» про дівчину-підлітка, книжка «Ашик Омер», адресована дітям 6-8 років, і «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова» знов-таки для підлітків — нон-фікшн про живу мову, написаний дуже легко і жваво. Як тобі роль дитячої письменниці?

Взагалі-то, я ніколи не думала, що маю стати дитячою письменницею, для мене самої дивовижа, що так вийшло. «Старшокласниця. Першокурсниця» — це перший виданий роман, тому що до того я задумувала книжки ще з 2-го класу, і всі вони були дорослими (сміється — Авт.), просто я їх ніколи не завершувала й не видавала. «Старшокласницю. Першокурсницю», як і «Спільну мову», я написала, бо вважала, що маю чим поділитися з підлітками. Якщо говорити про «Старшокласницю. Першокурсницю», то мені здавалося, що у своєму підлітковому віці я пережила достатньо типові ситуації, які переживають багато людей такого віку. Вони можуть думати, що це щось їхнє унікальне, через це можуть почуватися самотньо, але ж ми вже знаємо, що це типові для цього періоду емоції. Мені хотілося поділитися своїм теперішнім розумінням того, як це було і як не потрібно страждати, хоча воно, звісно, стражадається (усміхається — Авт.). 

«Спільна мова: як народжуються і живуть слова» могла б бути дорослою, але «Портал» (видавництво, в якому вийшла книга — Авт.) має місію видавати книжки саме для дітей. Мій стиль у нон-фікшн жвавий і легкий — може, тому мені вийшло стати дитячою авторкою. Якось мене запитали, чи легко було підібрати такий тон, а я відповіла, що мені важко писати складніше. Мені важко було б, наприклад, писати дисертацію, бо я не люблю ускладнювати те, що можна пояснити просто. Я написала «Спільну мову» так, як я сама собі пояснюю ті мовні явища: архаїзми, неологізми, діалектизми, сленг, демінутиви й так далі. Але завжди, пишучи для дітей, я намагаюся зробити книжки цікавими й для дорослих, тому «Старшокласницю. Першокурсницю» читали багато дорослих. І «Спільну мову» я теж позиціоную як книжку для людей від 11 до 111 років.

Я ще хочу поговорити про книжку «Ашик Омер». Вона позиціонується для сімейного читання, там навіть є вправи на перевірку. Загалом це переказана легенда — розкажи, будь ласка, про це детальніше.

Це книжка про кримськотатарського поета-співця Ашика Омера, реальну особу, мешканця Євпаторії у 17 столітті. Він багато подорожував різними країнами: Туреччиною, Близьким Сходом, згодом повернувся в Євпаторію і похований там. Це справді переказана легенда, яку можна прочитати в деяких книжках, на певних сайтах. Ця легенда видалася мені цікавою своєю психологічною настановою: вибір шляху. І в «Старшокласниці. Першокурсниці» йдеться про вибір шляху, сродної праці, і в «Ашикові Омері» теж ідеться про вибір сродної праці попри настанови батьків. Батько хоче, щоб його син став крамарем і продавав хутро, але той стає поетом-співцем і з цим набуває слави, відчуває повноту життя. Висновок такий, що жити згідно зі своєю сродною працею — це означає бути щасливим. У цій книжці мені також ішлося про те, щоб показати місто Євпаторія, на той час воно називалося Ґезлєв, і я спеціально читала історичні праці та статті про це місто: які там були караван-сараї, брами, криниці. Я брала з історичних книжок інформацію і охудожнювала її, додавала антуражу до оповіді про хлопчика. Мені завжди цікаві міста, тому я радо їх описую. Для мене важливо описувати минуле міст, показувати те, чого ми вже ніколи не побачимо, але колись це було й ми можемо собі його уявити.

Щодо минулого: у статті на сайті «Крим. Реалії» мені трапилося таке формулювання: «Видавництво "Портал” готує цілу серію книжок для дітей, які будуть розповідати про творчість народів України». Як ти сприймаєш оце визначення «народи України»?

Нормально сприймаю. Це всього лише питання термінології. Раніше ми говорили: «ми український народ» і не думали, хто в нього входить, ми вважали, що українці — це лише етнічні українці. Зараз у нас змінюється лексика, ми стали говорити щодо громадян держави України «нація», точніше, «політична нація», а в цю політичну націю входять різні етнічні групи, народи.  

Ти далі працюватимеш із цією серією? Можливо, з тобою як з авторкою обговорювалися умови?

Мені пояснювали, яка це буде серія, я долучилася до цього, але надалі співпрацювати не планую.

Знаю, що ти поєднуєш багато різних видів діяльності. Ми тебе представляємо зараз насамперед як письменницю, авторку трьох книжок, але, окрім того, ти ще була арт-директоркою в мережі книгарень «Є», заступницею директорки Українського інституту книги, програмною директоркою Запорізької книжкової толоки 2018 року, кураторкою проєкту Українського ПЕН  «Мереживо. Літературні читання в містечках України». Як тобі вдається це все поєднувати, і як ти знаходиш час у своєму часопросторі для писання?

Колись один перекладач знайомив мене зі своїм німецьким товаришем і сказав: «Ось Анастасія Левкова, вона працювала у книгарні "Є”, а потім і сама почала писати». Це звучало приблизно як: «Анастасія так багато спілкувалася з письменниками, що й собі вирішила щось пописати». Я ж натомість замислювала книжки з другого класу: в другому писала й малювала у блокнотику нон-фікшн, у третьому почала писати репортаж, а у п’ятому продумувала повість. Пам’ятаю, мій перший роман — писала його студенткою — мав називатися «Книга місячних та любові», другий — «Запах лаванди» (коли дійшла до середини, вирішила його переназвати в «Я хотіла, щоб він написав роман»). Просто ті романи я не дописала (певно, це добре), а «Старшокласницю. Першокурсницю» — дописала і видала; так випадково вийшло, що це трапилося під кінець моєї роботи в мережі книгарень «Є». Як вдається поєднувати менеджмент і письмо? Я люблю те і те — тому вдається. Я люблю організовувати різні заходи. Проте ремарка: я люблю організовувати — якщо цього не забагато. Інакше це мене дратує, хочеться все покинути, і я, зрештою, так і зробила, коли покинула Український інститут книги. Після інституту я вирішила, що не буду шукати постійну роботу і пробуватиму жити так — пишучи плюс на різних проєктах. Так і вийшло. Мені дуже подобається так, як зараз, — я працюю з короткостроковими проєктами, а це означає: зробила, зітхнула — і до побачення, потім знову: зробила, зітхнула — і до побачення.

Який приблизний відсоток складає менеджерська і творча робота у твоєму загальному робочому обсязі?

Зараз менеджерська в мене тільки «Кримський інжир», який Алім Алієв заснував у 2018 році, а я розробляла положення конкурсу і тоді ж стала його кураторкою. На сьогодні це виходить відсотків 10 від усього, тому зараз цього мало, і це супер.

> А що тоді все інше, окрім написання роману?

Редагування і по ходу ще що-небудь. Постійно я літредагую The Ukrainians i Reporters. А по ходу регулярно трапляється ще що-небудь. Наприклад, цьогоріч почала викладати маленький курс журналістам УКУ «Мовна компетенція». Або днями завершую працю над великою статтею і сценарієм до анімаційного документального фільму про походження і розвиток української мови. Це організовує Ukraїner разом з PEN Ukraine. Коли маєш широке коло інтересів і контактів — завжди є чим зайнятися. 

Розмовляла Юлія Джугастрянська
Записала Катерина Бортняк

0 коментарів

Залишити коментар

avatar