Маленька довідка з історії літератури: у мого покоління в студентський час було дві можливості видати першу книжку: літературні конкурси "Смолоскип” або "Гранослов”. Моя книжка вийшла в "Гранослові”, але ці конкурси часто плутають, бо це було два важливих шанси для нашого покоління, у певному сенсі типовий вхід в літературу для нас. Принаймні я в ті часи не знала іншої можливості видати книжку, познайомитися з усіма. Пам’ятаю смолоскипівські семінари творчої молоді, на які я їздила в студентські часи в Ірпені: там я познайомилася з людьми мого віку, які зараз залучені до різних галузей літератури та загалом культури. Просто поезія — це у певному сенсі типовий дебют. Не скажу, що вона мені зараз далека, просто я зараз менше пишу поезії.

Відповідаючи на питання, чому дитяча література: після поетичної книжки вийшла моя книжка малої прози "Славка”, яка мала гарну промоцію і була більш поміченою. "Славка” була про дітей. Чимало читацьких відгуків на цю книжку були про те, що мені варто спробувати писати для дітей. Тож я написала повість, яка згодом стала книжкою "Вікно до собаки” на конкурс "Золотий лелека” від видавництва "Грані-Т”. Рукопис отримав першу премію, і так "Вікно до собаки” стало моєю першою дитячою книжкою. Зараз я розумію, що це ще була половина дороги до дитячої літератури, адже далі мені варто було більше зануритися в цю тему. Потім я ще вчилася в аспірантурі, досліджуючи дитячу літературу. І далі була вже моя книжка "Вечірні крамниці вулиці Волоської”, яка отримала відзнаку ЛітАкцент року-2014, і от її я вважаю першою своєю вдалою дитячою книжкою.   

Найперше — за своїми внутрішніми відчуттями та судженнями, по-друге — на основі спілкування з читачами. Зокрема премії — це теж частина читацького відгуку. Читацький відгук — він від дітей, від батьків, професійної аудиторії. 

Коли я писала "Вечірні крамниці вулиці Волоської”, працювала в журналі "Однокласник”, і був живий ще головний редактор Сергій Семенович Іванюк, мій науковий керівник моєї дисертації і загалом дуже важлива у моїй літературній долі людина. Саме він редагував "Вечірні крамниці”. А от хто бета-рідери — це я не пригадую, на жаль. Що цікаво, дисертацію я так і не допрацювала, зате "Вечірні крамниці” написала.  

Але дослідження дитячої літератури — це теж дуже і дуже важливо. Я сподіваюся, що інші люди, наполегливіші ніж я, його здійснять, бо це важливо.

Мені завжди дуже приємно розповідати про БараБуку. Я б не сказала, що зовсім звідти пішла, тому що деякі проєкти ми будемо робити разом і, з іншого боку, Барабука — це такий простір, який об’єднує всіх творців дитячої літератури. Дуже люблю Топи Барабуки, на яких наприкінці року експерти із БараБуки нагороджують відзнаками найкращі дитячі та підліткові книжки в різних номінаціях. І це завжди (звісно, коли нема локдауну) дуже важливий корпоратив нашої корпорації дитліту. За останні роки завдяки БараБуці та іншим проєктам дитяча література росте і розвивається, у нас склалося це середовище, в якому є взаєморозуміння і доброзичливість. 

Мабуть, так, тому що Барабука — це Лабораторія дитячого читання  в структурі Малої академії наук. Ще хочу додати, що в Барабуки була гарна співпраця з Українським інститутом книги — це акція #ЖивіПисьменники, до якого я теж долучилася. Зокрема в рамках відеопроєкту відзняли 20 відео із творцями української дитячої літератури, які увійшли до нової Хрестоматії сучасної української дитячої літератури для читання в 1, 2 та 3, 4 класах. Взагалі #ЖивіПисьменники” — це велика парасолька, під якою зібралися дуже багато цікавих проєктів.

Для мене важливий етап — це коли вийшла перша книжка, і я зрозуміла, що в мене виходить. Інший період — стипендія Gaude Polonia, а також період моєї академічної роботи та теоретичного осмислення дитячої літератури. Наступним періодом був той, коли я пішла вчителювати, і зрозуміла, що мені потрібно витворити свою спільну мову з дітьми: спостерігати за ними, цікавитися ними. Цей період тривав шість років, зараз я поставила на паузу викладання, але повернуся до цього згодом. Важливим періодом був, і, сподіваюся, повернеться, дитячий гурток "Написатор”, на якому ми стільки з дітьми гарного зробили: і книжки, і виставки в Музеї Шевченка, і карткову творчу гру "Написатор”, навіть для Радіо Kids записували свої твори на аудіо. Це дуже надихає, коли ти разом із дітьми щось робиш. Якщо витворюється гарне коло спілкування, де діти і підлітки щиро висловлюються і щиро всім своїм діляться, — це круто.

Те, що варто залишатися дитиною, з одного боку це так, але з іншого боку навпаки. Коли я почала працювати з дітьми, я якось оформилася як доросла: є гурт людей, і ти відповідальна за спілкування, за результат, за емоційний клімат, і ця відповідальність — вона надихає. Коли у світі щось страшне відбувається, і в тебе стан "Боже, що відбувається, я нічого в світі не контролюю!”, ти приходиш в клас, і розумієш: тут я все контролюю, тут ми можемо все зробити круто. І намагаєшся це зробити, але, звісно, ти тут теж не бог. Саме так мене робота з дітьми зробила дорослою. Ти маєш бути в контакті зі своєю внутрішньою дитиною і одночасно по-дорослому розуміти якісь важливі речі. Коли я почала писати для дітей, я перестала дуже хапатись за свій текст, коли редагують, я більше прислухаюся до редактора, обговорюю з ним все. У підлітковому віці в мене було "я художник, я так бачу” (як текст взагалі можна редагувати?), тепер це доросла взаємодія. А про інші покоління: вони мають право на свій досвід, описаний в літературі. Питання у тому, як це подати. В сучасній літературі є багато крутих книжок, написаних для сучасних підлітків, але про 60-ті, про 80-ті: ми теж маємо розповісти про цей період, але подумати, як це подати. І, звісно ж, не удавати, що це все сьогодні.       

По-перше, у дитячій літературі завжди така подвійна ситуація: щоб книжка дійшла до дитини, вона має пройти через дорослого. Тому, звісно, моя книжка має сподобатися і дорослому, просто щоб вона дійшла до читача. Тому, звісно ж, дитячий автор орієнтується і на цього дорослого. А щодо аудиторії, у мене є "Книжка про сміття”, яку я писала із підлітками для підлітків. Однак я відстежила, що багато дорослих пише про неї в інстаграмі, приходить і на презентації. Але я б не сказала, що основні читачі — дорослі. Дітей на презентації приводять дорослі, приходять самі, а підлітків дуже часто важко виловити і запросити. Їх ще треба вистежити, привабити і зрозуміти, куди їм хочеться приходити.    

Найбільша співпраця була у гуртку "Написатор”, і це були "книжкові підлітки”, які багато читають, хочуть обговорювати, писати. І ті підлітки, з якими я писала "Книжку про сміття”, були дуже розумні і зацікавлені, тому з мого творчого спілкування нема таких, хто відлучився від книжки у підлітковий період. Але і такі ситуації знаю, проте не хочеться ставити якихось діагнозів. Інколи я бачу, що людина не читає книжок, але багато читає в інтернеті і прискіпливо обирає інформацію: коли підліток сидить за телефоном, він не обов’язково лише скролить ТікТок. 

Це все індивідуально, але є загальні речі про те, що діти і підлітки, в родинах яких читають, з великою імовірністю теж читатимуть. Є відома порада: для кожної конкретної людини знайти саме її жанр, саме її книжку. І не боятися розважальної літератури типу коміксів. Підійти до цієї справи з усвідомленням та вірою, що в світі є така книжка, яка підійде саме цій дитині.