07 Грудня 2021, 05:34 | Реєстрація | Вхід

Галина Ткачук «Як відповідальність надихає»

Дода_ла: pole_55 23 Жовтня 2021 о 11:46 | Категорія: «Спецпроекти» | Перегляди: 321
Матеріал підготува_ла: Катерина Бортняк | Фото: Віталій Фідик


Під час Карпатської літературної резиденції 2021 за підтримки Українського культурного фонду ми мали змогу поспілкуватися з дитячою письменницею, редакторкою та викладачкою творчого письма Галиною Ткачук про те, як працювати з дітьми та чому для Галини діти — найкраща аудиторія. 

Галина Ткачукавторка 15 книжок, серед яких дитячі "Вечірні крамниці вулиці Волоської”, "Тринадцять історій у темряві” та "Білка Квасоля та Опівнічний Пожирака”, а також підліткова "Книжка про сміття”. Письменниця стала стипендіаткою програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща GAUDE POLONIA у 2011 році, а у 2016 — отримала премію "Дитяча книга року ВВС - 2016”.


> Як почалася дитяча література? Наскільки я пригадую, твоя перша друкована книга вийшла у видавництві "Смолоскип” і це була поетична книжка.

Маленька довідка з історії літератури: у мого покоління в студентський час було дві можливості видати першу книжку: літературні конкурси "Смолоскип” або "Гранослов”. Моя книжка вийшла в "Гранослові”, але ці конкурси часто плутають, бо це було два важливих шанси для нашого покоління, у певному сенсі типовий вхід в літературу для нас. Принаймні я в ті часи не знала іншої можливості видати книжку, познайомитися з усіма. Пам’ятаю смолоскипівські семінари творчої молоді, на які я їздила в студентські часи в Ірпені: там я познайомилася з людьми мого віку, які зараз залучені до різних галузей літератури та загалом культури. Просто поезія — це у певному сенсі типовий дебют. Не скажу, що вона мені зараз далека, просто я зараз менше пишу поезії.

Відповідаючи на питання, чому дитяча література: після поетичної книжки вийшла моя книжка малої прози "Славка”, яка мала гарну промоцію і була більш поміченою. "Славка” була про дітей. Чимало читацьких відгуків на цю книжку були про те, що мені варто спробувати писати для дітей. Тож я написала повість, яка згодом стала книжкою "Вікно до собаки” на конкурс "Золотий лелека” від видавництва "Грані-Т”. Рукопис отримав першу премію, і так "Вікно до собаки” стало моєю першою дитячою книжкою. Зараз я розумію, що це ще була половина дороги до дитячої літератури, адже далі мені варто було більше зануритися в цю тему. Потім я ще вчилася в аспірантурі, досліджуючи дитячу літературу. І далі була вже моя книжка "Вечірні крамниці вулиці Волоської”, яка отримала відзнаку ЛітАкцент року-2014, і от її я вважаю першою своєю вдалою дитячою книжкою.   
    
А за якими критеріями ти визначала, що оце — півдороги до дитячої літератури, а оце вже вдала книжка (крім відзнаки ЛітАкценту)?

Найперше — за своїми внутрішніми відчуттями та судженнями, по-друге — на основі спілкування з читачами. Зокрема премії — це теж частина читацького відгуку. Читацький відгук — він від дітей, від батьків, професійної аудиторії. 

А хто були твої бета-рідери тоді?

Коли я писала "Вечірні крамниці вулиці Волоської”, працювала в журналі "Однокласник”, і був живий ще головний редактор Сергій Семенович Іванюк, мій науковий керівник моєї дисертації і загалом дуже важлива у моїй літературній долі людина. Саме він редагував "Вечірні крамниці”. А от хто бета-рідери — це я не пригадую, на жаль. Що цікаво, дисертацію я так і не допрацювала, зате "Вечірні крамниці” написала.  
 
Дуже хороший замінник! Якщо порахувати, скільки дитячих книжок видається і перевидається і скільки видається і перевидається дисертацій...

Але дослідження дитячої літератури — це теж дуже і дуже важливо. Я сподіваюся, що інші люди, наполегливіші ніж я, його здійснять, бо це важливо.

Це справді важливо, і я знаю, що ти тривалий час займалася дослідженням дитячої літератури у проєкті "БараБука”, і також знаю, що ти нещодавно вийшла із цього проєкту і зараз в тебе період вільного творчого польоту. Можемо трошки порефлексувати про все це.

Мені завжди дуже приємно розповідати про БараБуку. Я б не сказала, що зовсім звідти пішла, тому що деякі проєкти ми будемо робити разом і, з іншого боку, Барабука — це такий простір, який об’єднує всіх творців дитячої літератури. Дуже люблю Топи Барабуки, на яких наприкінці року експерти із БараБуки нагороджують відзнаками найкращі дитячі та підліткові книжки в різних номінаціях. І це завжди (звісно, коли нема локдауну) дуже важливий корпоратив нашої корпорації дитліту. За останні роки завдяки БараБуці та іншим проєктам дитяча література росте і розвивається, у нас склалося це середовище, в якому є взаєморозуміння і доброзичливість. 

Я хотіла ще уточнити з приводу співпраці із БараБукою і з державними структурами — це досить непросто. Інколи й університетські викладачі, і науковці, скаржаться в кулуарах, що спрацюватися з державною структурою складно: надто повільно приймаються рішення і простіше запустити свій дослідницький проєкт і робити там що заманеться й у тому ритмі, у якому комфортно. У вас навпаки це приклад тісної співпраці.   

Мабуть, так, тому що Барабука — це Лабораторія дитячого читання  в структурі Малої академії наук. Ще хочу додати, що в Барабуки була гарна співпраця з Українським інститутом книги — це акція #ЖивіПисьменники, до якого я теж долучилася. Зокрема в рамках відеопроєкту відзняли 20 відео із творцями української дитячої літератури, які увійшли до нової Хрестоматії сучасної української дитячої літератури для читання в 1, 2 та 3, 4 класах. Взагалі #ЖивіПисьменники” — це велика парасолька, під якою зібралися дуже багато цікавих проєктів.

Ми спинилися на тому, що ти згадувала про інші етапи становлення дитячої письменниці.

Для мене важливий етап — це коли вийшла перша книжка, і я зрозуміла, що в мене виходить. Інший період — стипендія Gaude Polonia, а також період моєї академічної роботи та теоретичного осмислення дитячої літератури. Наступним періодом був той, коли я пішла вчителювати, і зрозуміла, що мені потрібно витворити свою спільну мову з дітьми: спостерігати за ними, цікавитися ними. Цей період тривав шість років, зараз я поставила на паузу викладання, але повернуся до цього згодом. Важливим періодом був, і, сподіваюся, повернеться, дитячий гурток "Написатор”, на якому ми стільки з дітьми гарного зробили: і книжки, і виставки в Музеї Шевченка, і карткову творчу гру "Написатор”, навіть для Радіо Kids записували свої твори на аудіо. Це дуже надихає, коли ти разом із дітьми щось робиш. Якщо витворюється гарне коло спілкування, де діти і підлітки щиро висловлюються і щиро всім своїм діляться, — це круто.

Кажуть, що хороший вчитель має бути наполовину учнем, щоб розуміти дітей, тоді, продовжуючи цю лінію, хороший дитячий письменник має бути наполовину дитиною, щоб писати для дітей. І тут у мене вмикається досвід члена журі дитячих літературних премій: часто-густо вгадуєш вік автора по тому, в яких маркерах епохи ходять його герої. Тобто якщо це книжка про сучасну школу, але герой-анатагоніст виглядає як Богдан Титомир з 90-х, то ти уже знаєш, на які роки припало дитинство автора. Як залишатися в контакті зі своєю внутрішньою дитиною, але при цьому писати для дитини сучасної?

Те, що варто залишатися дитиною, з одного боку це так, але з іншого боку навпаки. Коли я почала працювати з дітьми, я якось оформилася як доросла: є гурт людей, і ти відповідальна за спілкування, за результат, за емоційний клімат, і ця відповідальність — вона надихає. Коли у світі щось страшне відбувається, і в тебе стан "Боже, що відбувається, я нічого в світі не контролюю!”, ти приходиш в клас, і розумієш: тут я все контролюю, тут ми можемо все зробити круто. І намагаєшся це зробити, але, звісно, ти тут теж не бог. Саме так мене робота з дітьми зробила дорослою. Ти маєш бути в контакті зі своєю внутрішньою дитиною і одночасно по-дорослому розуміти якісь важливі речі. Коли я почала писати для дітей, я перестала дуже хапатись за свій текст, коли редагують, я більше прислухаюся до редактора, обговорюю з ним все. У підлітковому віці в мене було "я художник, я так бачу” (як текст взагалі можна редагувати?), тепер це доросла взаємодія. А про інші покоління: вони мають право на свій досвід, описаний в літературі. Питання у тому, як це подати. В сучасній літературі є багато крутих книжок, написаних для сучасних підлітків, але про 60-ті, про 80-ті: ми теж маємо розповісти про цей період, але подумати, як це подати. І, звісно ж, не удавати, що це все сьогодні.       

Ти викладала і для дітей, і для дорослих. Як відрізняється аудиторія?

Для дорослих я викладаю, коли є освітянські семінари або семінари дитячих письменників, тому все одно все у певній дитячій тематиці. Як відрізняється? Мені здається, що якщо хтось колись написав дитячу книжку і провів декілька хороших презентацій, то вже не може повернутися назад. У мене таке було, що презентувала книжку в дитячій аудиторії, а потім потрапляю в дорослу, і мені якось ніяково, ніхто не усміхається, не вигукує. У кожній моїй дитячій книжці є якісь речі, які я виношу на інтерактив, на гру з дітьми. Діти допідліткового віку, як тільки розуміють, що ситуація цікава — включаються і далі працює командний дух: "Якщо всі включилися, то я теж включуся”. Підлітки можуть абстрагуватися: троє взаємодіють, а інші просто сидять. Але молодший шкільний вік дуже люблю за оцю включеність. Я колись думала, що це — як колись було у Давній Греції: література не як слово написане, а саме розказане і сприйняте тут і тепер. Така дуже жива ситуація, це мене принаджує.

Як ти досліджуєш свою аудиторію, чи були такі ситуації, що ти уявляєш собі одного читача, а приходить геть інший і щиро книжкою захоплюється?

По-перше, у дитячій літературі завжди така подвійна ситуація: щоб книжка дійшла до дитини, вона має пройти через дорослого. Тому, звісно, моя книжка має сподобатися і дорослому, просто щоб вона дійшла до читача. Тому, звісно ж, дитячий автор орієнтується і на цього дорослого. А щодо аудиторії, у мене є "Книжка про сміття”, яку я писала із підлітками для підлітків. Однак я відстежила, що багато дорослих пише про неї в інстаграмі, приходить і на презентації. Але я б не сказала, що основні читачі — дорослі. Дітей на презентації приводять дорослі, приходять самі, а підлітків дуже часто важко виловити і запросити. Їх ще треба вистежити, привабити і зрозуміти, куди їм хочеться приходити.    

Розкажи ще про підлітків: я читала про два рубежі, коли людина може кинути читати — це підлітковий вік і по закінченню університету, коли вона починає працювати і є багато інших завдань, тоді люди кидають читати для свого задоволення. Як відбувається твоя співпраця з підлітками?

Найбільша співпраця була у гуртку "Написатор”, і це були "книжкові підлітки”, які багато читають, хочуть обговорювати, писати. І ті підлітки, з якими я писала "Книжку про сміття”, були дуже розумні і зацікавлені, тому з мого творчого спілкування нема таких, хто відлучився від книжки у підлітковий період. Але і такі ситуації знаю, проте не хочеться ставити якихось діагнозів. Інколи я бачу, що людина не читає книжок, але багато читає в інтернеті і прискіпливо обирає інформацію: коли підліток сидить за телефоном, він не обов’язково лише скролить ТікТок. 

А що б ти порадила авторам і батькам, які хочуть, щоб їх діти читали?

Це все індивідуально, але є загальні речі про те, що діти і підлітки, в родинах яких читають, з великою імовірністю теж читатимуть. Є відома порада: для кожної конкретної людини знайти саме її жанр, саме її книжку. І не боятися розважальної літератури типу коміксів. Підійти до цієї справи з усвідомленням та вірою, що в світі є така книжка, яка підійде саме цій дитині.   

Розмовляла Юлія Джугастрянська
Законспектувала Катерина Бортняк 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar