07 Грудня 2021, 04:48 | Реєстрація | Вхід

Павло Матюша «Як вийти на міжнародний ринок і чому літаґенції у цьому — ключові гравці?»

Дода_ла: pole_55 22 Жовтня 2021 о 12:23 | Категорія: «Спецпроекти» | Перегляди: 424
Матеріал підготува_ла: Катерина Бортняк | Фото: Віталій Фідик


Під час Карпатської літературної резиденції 2021 за підтримки Українського культурного фонду ми мали змогу поспілкуватися із письменником та перекладачем Павлом Матюшею про переваги та недоліки співпраці із літературною аґенцією, а також про його нову книгу — збірку новел про політику і політиків "Коло з крапкою”, яку Павло написав ще у 2008.

Павло Матюшаукраїнський поет, прозаїк, перекладач. Автор книжки казок: "Вієчка”, поетичної збірки "Париж. Сплін”, а також роману "Кокліко” і збірки новел "Коло з крапкою”. Павло став лауреатом премії "Смолоскип” у 2018 і 2019 роках, зі своїм романом "Кокліко” здобув перемогу під час ІІ BookPitch від Книжкового Арсеналу й Одеського Міжнародного Кінофестивалю, а також отримав відзнаку конкурсу "Коронація Слова – 2021”.


Ти єдиний із письменників цьогорічної резиденції, який має досвід роботи з літературним аґентом, розкажи про це трошки більше.

Я співпрацюю з літаґенцією "Ovo”, якій наразі два роки. Вона опікується не лише мною, а й цілою новою хвилею авторок і авторів. Що означає співпраця з літаґенцією для нас, авторів: це, по-перше, відсутність сумнівів про якість нашого тексту, тому що текст отримує оцінку від фахових рецензентів. Це вже не тільки бета-рідери, а саме фахові читачі. Ми не знаємо, чи піде текст у друк, чи ні, але ми маємо оцінку та фідбек, з якими можемо працювати. По-друге, літературна аґенція є такою парасольковою організацією, до завдань якої належить порозуміння з різними видавництвами: з їхньою тематикою, можливо, видавничим планом, що куди можна помістити і на коли. Видати книгу не так складно, насправді, але що буде далі — це найскладніше, і от літературна аґенція, по-третє, допомагає з промоцією. На жаль, на ринку України небагато видавництв справді займаються промоцією: як себе, видавництва, так і авторів, і книг цих авторів. Аґенція тут підставляє своє плече для автора, але в принципі, і для видавництва. Отже, підсумовуючи, агенція працює, на те, щоб автор з’явився і його було правильно оцінено. Щоб книга цього автора вийшла в правильному місці в правильний час. І щоб подальший шлях цього автора складався не з думок "як же ж мені зробити презентацію, до кого подзвонити”, а, власне, з якихось позитивних емоцій: що сказати на тій презентації, з планів роботи над наступною книжкою і так далі. Тому такий тип гравців на літературній арені повинен всіляко розвиватися, їх має бути більше, що доводить англосаксонський літературний ринок.        
    
Безперечно, хоча українські видавці почасти вважають літаґенції конкурентами, тому що україномовних авторів, та навіть тих, що пишуть російською, в Україні не так багато, у порівнянні з іншими ринками, скажи, які ж вигоди для видавця?

Я силкуюсь знайти мінуси для видавництва від наявності літаґенції, і не можу. Хто такі літаґенти у ширшому сенсі — це брокери. Це добре чи погано, що десь на якихось ринках існують брокери? На мою думку, добре. Особливо якщо вони, як то кажуть, їсти не просять. Вони беруть свій відсоток саме за працю: не хочеш — не звертайся, можеш працювати через інші канали. Але що дає літаґенція для видавництва? Насамперед оптимізує розгляд рукописів. Ціла навала рукописів надходить з усіх усюд до видавництва, і їхню якість оцінити випадає на плечі дуже обмеженого кола працівників цього видавництва: редакторів, рідерів. Маленькі видавництва — це взагалі ховайся, вони мусять усе це прочитати. Атака на видавництва від нас, авторів, без поправки на те, великі вони чи маленькі, не припиняється. Знаю це по собі: коли я хотів видати першу книгу, я атакував всіх однаково. Відповідно літаґенція — такий собі експерт, який може сказати: "Це справді хороший текст, на нього варто звернути увагу”. Далі видавництва можуть отримати від аґенції сприяння в організації якихось подій та презентацій. І, звичайно, літеґенції незамінні, коли виходимо на міжнародний ринок, і йдеться про співпрацю з іноземними видавництвами та літаґентами. Представники німецького, американського чи інших ринків не вміють спілкуватися без літаґента. Наявність та розвиток літературних аґенцій створює певну інституційність на українську ринку: відтак він набуває тих рис, що зрозумілі представникам інших держав. У зв’язку з цим, думаю, літаґенції точно не забирають чийсь хліб — єдина позірна причина, яку я можу уявити для конкуренції. Вони займають ту нішу, яку намагалися десь успішно, а десь — ні, "закидати шапками” або чим завгодно інші учасники літературного ринку.    
   
Чи була у вас з літагентами стратегія вибору видавництва? Твої всі книжки виходили в різних видавництвах, всупереч практиці українського ринку: видавництво підписує автора і з ним публікує одразу серію книжок чи всі книжки, які цей автор пише, тому що комфортно співпрацювати.

Річ у тім, що я не так багато написав книг і взагалі не так давно їх видаю, але літагенція "Ovo” існує ще менше часу, тому деякі книги за мого авторства (або де я був перекладачем) з’явилися до появи літаґенції і, відповідно, до співпраці з нею. Книги, які з’явилися у співпраці з "Ovo”, — це роман "Кокліко”, перший роман літаґенції, довкола якого вона десь і була створена. Моя нова книжка "Коло з крапкою”, яка з’явиться під Форум видавців, є збіркою новел, починаючи від політичних і закінчуючи апокаліптичними: от вона виходить у видавництві "Фенікс” вже в тісній співпраці з літагенцією "Ovo”. У видавництва "Фенкіс” існує ціла серія, в яку вплетено багато письменників, кілька десятків авторів - ця серія отримала назву "Нова хвиля ХХІ”, у ній дуже багато дебютантів. Найцікавіше, що "Коло з крапкою” я написав у 2008 році, це мав би бути колись, 12 років тому, мій літературний дебют. Це дуже важливий для мене дебют, який трапляється через 12 років, і от я разом з іншими дебютантами буду виданий у видавництві "Фенікс” у серії "Нова хвиля ХХІ” через старання та у співпраці з літаґенцією "Ovo”. Наразі такий мій персональний досвід. Як далі буде складатися співпраця і моя доля з видавництвом — слідкуйте по моїх наступних книгах.

Це досить цікавий досвід. Далеко не всі автори можуть діставати свої тексти 12-річної давності і зараз видавати їх у друк, тим паче якщо свого часу їх чомусь відклали у шухляду. Це було якесь переосмислення тексту, ти їх багато доопрацьовував, чи просто вийняв, перечитав і зрозумів, що їх варто видати саме зараз?  

Я написав ці новели, працюючи у Верховній Раді, і я звернувся тоді до всіх видавців, яких знав. Я тоді не був частиною літтусовки і не отримав жодної відповіді, не те щоб негативної — жодної. Було тягуче мовчання, а гіршого для автора початківця взагалі складно уявити. Я не писав, мабуть, три чи чотири роки, мене це дуже вразило, страшенно вразило, а потім я знову почав писати, бо не зміг не писати.

А як ти впорався?

Час усе лікує, знаєш. Я подумав: "Я не хочу бути письменником в принципі — це не моє, видно, я не під тією зіркою народився”. Потім знову почав писати, але без якоїсь впевненості чи обіцянки самому собі, чи глибинного переосмислення: просто тому, що в мене була потреба знову писати. Для того, щоб не вводити в оману себе та інших, перед тим, як запропонувати ці новели ширшій читацькій аудиторії, я дав їх почитати під псевдонімом двом різним рецензенткам: фаховим читачкам, які співпрацюють з літаґенцією "Ovo”. Обидві вони сказали, що це — гідні для публікації тексти. Це, звичайно, сповнило мене більшим трепетом, ніж позитивне "так” від видавництва на рукопис "Кокліко”, тому що це ті тексти, з яких я мав би колись по-справжньому розпочатися як письменник. Я їх не переробляв, а якщо переробляв, то максимум на 5 - 10%, бо вони несуть печать юної особи, на той момент мені було 24-25 років, і, як помітно з дистанції, — печать часу. І якби я їх значно доробляв, ці новели втратили б частину своєї цнотливості. Тому я їх зрештою майже не чіпав.

Наскільки ти змінився як автор із того часу і до появи "Кокліко”?

Думаю, я змінився. Як — мені сказати важко, але деякі мої друзі-письменники, які почитали "Коло з крапкою” і читали "Кокліко”, сказали: "Слухай, Павле, молодшим ти мені подобаєшся, ти якийсь веселіший, в тебе гумору більше”. Ну власне так, всі ми йдемо в одному напрямі. Не тільки за своїм відчуттям, але й за свідченнями читачів, я змінився. Пропоную, звичайно, тим хто читав "Кокліко”, перевірити це, прочитавши "Коло з крапкою”.

Про "Кокліко” в деяких інтерв’ю ти казав, що свідомо намагався епатувати читача і вибирав такі теми і спосіб висвітлення, щоб це зачіпало емоції. Як ти думаєш, сприйме читач, який полюбив "Кокліко”, зовсім інше "Коло з крапкою”? Не боїшся розчарувати читачів?

Я не намагався епатувати, якщо чесно, я намагався в цьому романі зробити колючого героя: героя, який буде не тим, за якого ти вболіваєш всіма силами душі, мозку, тіла і ще й кінчиками волосся на руках, — ні. Я зробив героя, з яким ти, читач, ведеш внутрішній діалог, сперечаєшся, можеш не погоджуватися, він тебе може дратувати, але я хотів викликати саме такий читацький ефект. В цьому сенсі, можливо, це можна назвати словом "епатувати”. Тим, кому сподобався роман "Кокліко”, має припасти до вподоби "Коло з крапкою”: в першу чергу через те, що там можна знайти ґенезу, багато витоків, і деякі речі — вони перетекли, це я вже зараз помічаю. А також з’являється персональна міфіка, яка  засадничо живе в кожному письменнику, я починаю це вже в собі намацувати, але ще не готовий повноцінно сам собі чи зізнатися, чи сформулювати, але без сумніву все писання лягає в одну лінію.

А яку частину цього міфу складає історія про Вієчку - тепла сімейна дитяча книга?

Це дійсно тепла сімейна дитяча книжка. Її тираж, до речі, швидко розійшовся, і зараз буде друге видання: вже інше видавництво - "Тут” - видасть цю книжку. Взагалі "Вієчка” з’явилася наступним чином: в мене закінчилися дитячі казки, всі книжки, які я читав своїм дітям на ніч щовечора. Я виявив, що мені цікаво, і чого гріха таїти — економічно доцільно, розповідати казки самому. І в мене це добре стало виходити. Мені мій тато розповідав казки, коли я був малим, саме тато. І я став щовечора розповідати казки. Я їх розповів сотні, і деякі — записав. Деякі — це десятки. У "Вієчці” чотири казки. Своїм рукописом я поділився із Іваном Андрусяком, який на той час був редактором у видавництві "Фонтан казок”, він відібрав ці чотири, які увійшли у "Вієчку”. І ось вони з’явилися, але спершу отримали апробацію від моїх власних дітей, бо ті казки, які апробації не отримали, я навіть не записував.

Роман "Кокліко” відомий ще тим, що він переміг у конкурсі бук-пітчингів, і що було призом?   

Це спільний конкурс від Книжкового арсеналу і Одеського Книжкового Кінофестивалю, близько сорока виданих романів було подано на цей конкурс і серед фіналістів було обрано три призери. Я став тим призером, який виграв, для мене особисто, найцінніший приз — це участь в Одеському Кінофестивалі, а саме в його професійній частині. Тобто ти пітчиш за право знову пітчити, але цінно, що тобі дають цю можливість. Звичайно, це певне визнання для книжки, але треба розуміти, що це визнання передусім за синопсисом і тим, як ти представляєш книжку перед журі. Глибинно, підозрюю, з такою кількістю книг за такий короткий відтинок часу ознайомитися було неможливо. І коли я став переможцем цього бук-пітчингу, я усвідомив, що "Кокліко” став на довгий тернистий шлях "з гірки на ще одну гірку” до екранізації. Я вірю, що роман буде екранізовано, він, безперечно, дуже кінематографічний, в мене взагалі бачення світу дуже кінематографічне, хоча "бачення образами” притаманно багатьом творчим людям. До екранізації "Кокліко” — ще довга дорога, але її треба пройти.

> Які поради ти можеш дати по пітчу? Скільки в тебе вже було пітчів, і як це все відбувалося?

Головний фідбек від професійної членкині журі: ніхто не вміє правильно пітчити саме в кіношному сенсі. Це окреме мистецтво. Звичайно, кінематографісти це вміють краще, ніж письменники. Отож, моя порада для всіх, хто колись братиме участь у бук-пітчингу, — знайдіть тези чи тренінги від організаторів цього конкурсу ще до того, як будете подаватися. 

Розмовляла Юлія Джугастрянська
Законспектувала Катерина Бортняк

0 коментарів

Залишити коментар

avatar