За те, що вона її взагалі написала, інакше літературний шлях би на цьому завершився. Це стало таким собі копняком, який спонукав творити далі і розвиватися. 

Навіть не задумувалася: пишу про те, на чому знаюся, на чому розуміюся, чим можу поділитися зі своїм читачем.

Важко ділять. Мій український видавець, який привіз книгу на Варшавський книжковий ярмарок, розповідав, що підходили поляки і говорили: "Що це взагалі за німецький принц, він взагалі-то наш”. При цьому ті ж поляки вважають князя Богуслава чи не найбільшим зрадником в історії. В Білорусі теж складна ситуація, бо їхнє сприйняття князя Богуслава залежить від наратива, закладеного польськими істориками і літераторами. Гадаю,  їм було цікаво дізнатися, що вони можуть претендувати на князя Богуслава, що його історія не настільки чорно-безпросвітня, як їх переконували в цьому століттями, що це, справді, видатна постать, якою можна і варто пишатися. Українські читачі чітко сказали, що це наш Богуслав Радзивіл, маючи на увазі його кров по Острозьких. Ми претендуємо на його ім’я і на участь як політика в національному історичному процесі. Він, напевно, єдиний, хто підтримував дійсно тісні стосунки із Гетьманатом: гетьманами Хмельницьким, Виговським, Тетерею,  спромігся вибудувати не тільки взаємовигідні політичні стосунки, але і торгові. Тодішні очільники нашої держави заробляли, постачаючи в сусідню Білорусь товари -  від зерна до пороху, зброї, амуніції в дуже важкі і голодні роки тодішньої польсько-російської і польсько-шведської воєн.  

З позиції, мабуть, сучасного українця, наскільки це нам було вигідно, наскільки цікаво, ну звичайно, позитивно для держави.

Література, насправді, може зробити дуже багато для розвитку туристичної галузі, а цей форум був направлений саме на пошук такої туристичної співпраці наших країн. Література може зацікавити читача приїхати в певну місцину, спонукати відвідати певні історичні місця. Саме тому, я думаю, була нагальна потреба запросити письменників, бо якщо роман видається не лише в Україні, а й за кордоном, описувані в ньому місця можуть спонукати читача їх відвідати. У мене таке було після виходу роману "Німецький принц Богуслав Радзивіл”, тоді це була перша книжка про рід Радзивілів, що тісно пов’язаний з Україною. Роман відкрив українцям історію цієї гілки князівського роду, який пустив коріння у багатьох європейських країнах. Серед наших найближчих сусідів — у Білорусі, яка непогано заробляє на туризмі в Несвізькому і Мірському замках, які належали Радзивілам. Ці міжнародні об’єкти прибуткові, як переконала мене дирекція цих замків, тобто країна заробляє на туризмі і на своїй історичній спадщині, такий підхід, на мою думку, ми маємо запозичити у білорусів.  У нас є Олицький замок, який зараз намагаються відродити: почали з реставрації костьолу, будемо сподіватися, що і палацовий комплекс теж стане об’єктом зацікавленості нашої держави, яка скерує якусь кількість коштів, а далі туди має приїхати турист. Але щоб турист приїхав, він має знати ту місцину, яку хоче відвідати, і завдання письменника йому про неї розповісти, зацікавити. Після виходу "Німецького принца” в Україні мої читачі поїхали у Білорусь. Коли ж білоруси переклали мої твори, я на презентації якось пожартувала, мовляв, давайте тепер ви до нас. Думаю, роман не тільки відкрив Радзивілів українському читачу, а можливо, також Україну - білорусам. 

Неймовірні враження, пам’ятаю черги читачів, охочих прочитати книжку на першому ярмарку, і чергу тих, які вже прочитали першу книжку і прийшли за другою й ділилися враженнями. Пам’ятаю один з коментарів читача: "Моя дружина читала "Генерала короля” на одеському пляжі українською мовою, тепер я його прочитаю в Білорусі білоруською”. Горизонти тоді малювалися в дуже позитивних тонах, проте зараз все перемінилося. 

Видавництво дуже зацікавлене і планує вихід «Державця» білоруською мовою якщо дозволить ситуація в країні. Після масових протестів та президентських виборів почалося закручування гайок білоруськомовним видавцям, були заморожені їхні рахунки більше ніж на півроку, у декого арештовані тиражі білоруськомовних видань. Це чіткий посил, що наступ на білоруське слово йде від очільників держави. Саме тому видавець побоюється, що наклад Радзивіла теж може бути арештований як білоруськомовна книжка. Ось такий парадокс, мені боляче дивитись як влада нищить білоруську мову, особливо, коли я бачила зацікавлення у читачів під час своїх відвідин Білорусі.

Це дуже засмучує, певною мірою підрізає крила, тому що були якісь плани. Боляче як і для громадянки своєї держави, тому що ми звикли сприймати білорусів, як найближчу до нас, найзрозумілішу і найдружнішу націю. Білоруси, певно, теж так сприймають Україну, тому розрив стосунків і політичні процеси в сусідній країні не можуть нас не хвилювати, особливо якщо врахувати політичні та військові чинники. Я дуже люблю Білорусь, бо народилася на Чернігівщині, тому вона мені ментально близька, приїздила туди, як додому

Так. Виїжджають фахові історики, їх запросила Польща, і вони переїжджають працювати вже туди. Ті друзі, які лишаються, задумуються про те, щоб перенести бізнес чи змінити роботу. Людей позбавили можливості займатися улюбленою справою, заробляти собі не прожиття і найстрашніше — вони просто не бачать виходу, куди їм рухатися далі і як жити. До того ж тебе можуть кинути за ґрати лише тому, що ти розмовляєш білоруською, для цього навіть не треба виходити на протести. Мої видавці більш оптимістичні, сподіваються, що їм вдасться видати книжку, читачі на неї чекають. Хтось чекає на білоруський переклад, хтось не дочекався і вже купує «Державця» українською мовою.     

Я не дуже політична людина, сприймаю політику як громадянка нашої країни, але, звичайно, гостро реагую на політичні процеси. Чи варто лізти в політику? Я ще не вирішила, але мені не байдуже, куди ми рухаємося, і як житимемо далі.

Робота з фактажем, особливо при описі батальних сцен. Я не дозволяю фантазії розгулятися, зазвичай беру за основу кілька мемуарних або фахових джерел, але викладаю їх доступною загалу художньою мовою. В якийсь момент важко перестрибнути бар’єр сухого фактажу, тому що все-таки читач потребує доступної інформативності і яскравої картинки. Читач хоче посміятися і гарно провести час в товаристві улюблених героїв, побачити і відчути епоху, а сухі цифри він знайде деінде. Коли ти описав 3Д-картинку -  цей кордон перейшов,  або хоча б заніс ногу над ним, то уже все йде якось легше.

Люблю перечитувати написане. Іноді читаєш і думаєш, Боже, яка я геніальна письменниця (сміється). Я люблю перечитувати свою тільки-но видану книжку. Коли тобі вручили твій примірник, ти його обняла, це дуже інтимний момент. Книжка пахне друкарською фарбою, і ще складно повірити що це гарне нове  – твоя праця, тому треба перечитати і в цьому впевнитися. Читаючи, звертаю увагу, чи є прикрі одруківки. Читачів вони дуже дратують, бо коли поринають у описаний тобою світ, ці помилки – як камінці. Йдеш дорогою, і об них спотикаєшся. Хтось спіткнеться і піде далі, а хтось шукатиме, кому ж за це дати копняка. 

Навпаки. Фінальне редагування книжки з редактором - це вже фініш, де відчувається запах шампанського. А от працювати над книжкою насправді важко.  Хтось каже «я дуже кайфую, коли пишу», як на мене -  дурниця і брехня. Тому що це каторжна праця. Болять очі, болять мізки, а до того ж ще тисне дедлайн. Найтяжчою моєю книжкою був «Генерал короля Богуслав Радзивіл», бо її треба було зробити в стислий термін. Є дві дати, під які видавець намагається видати книжку. Перша – на Арсенал, а друга – на львівський Форум; якщо затримаєш текст – вихід перенесеться на півроку – рік. Тому якщо письменник вважає, що може йти за своєю фантазією: хочеться – пишу, не хочеться – не пишу, нічого не вийде. Він має писати, коли треба, це робота, а натхнення приходить під час праці. 

Коли я писала третього Радзивіла, мала ідею фікс: я знала, що мій герой, Богуслав Радзивіл, писав вірші. Зрозуміло, у шухляду, як годилося аристократу, ну ще міг їх почитати у поетичному колі, але точно за життя не видавав. Словом, я поставила собі завдання знайти ці поезії. Шукала багато років, зверталася за допомогою до професійних істориків і біографів Радзивіла. Марно. Уже третя, заключна книжка, на фініші, а нічого не знаходиться.  Нарешті, знайшла інформацію, що один з духовних гімнів князя таки був опублікований по його смерті. І от просто з дому, як зараз пам’ятаю, вночі у свіжовідсканованих поляками стародруках я знаходжу перевиданий у 19-му сторіччі збірник духовних гімнів.  Переглянула – нічого. Розчаровано пишу товаришу- історику з Білорусі, кидаю посилання. Словом, він проглянув книжку уважніше, ніж я, і таки знайшов під одним гімном ледь помітні ініціали автора - Б. Р. — Богуслав Радзивіл. Поезію я переклала з польської і опублікувала в романі. Подібна ситуація сталася під час роботи над книгою про Ярему Вишневецького. Переглядаючи польськомовний стародрук -  збірку пісень 17 століття, знайшла уривок жовнірської пісні про князя староукраїнською мовою. Нам же продовжують розповідати міфи,  що про українську аристократію не існує народних пісень. От про козацьких ватажків є, бо вони герої і визволителі, а про українських аристократів нема. Ну-ну…