11 Квітня 2021, 15:42 | Реєстрація | Вхід

Франк Гайберт «Кому можна, хто мусить, хто може?»

Додав_ла: vakhovska 05 Квітня 2021 о 11:41 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 549
Матеріал підготував_ла: Роксоляна Свято, Неля Ваховська | Фото: Foto © Helmut Jasny


Дебати про переклад поезії Аманди Ґорман обертаються навколо трьох понять: рівність можливостей, свобода мовлення і мистецтво літературного перекладу. Їх варто розрізняти. Відповідь на питання, чи «можна» Маріці Лукасу Рейнефельд (Marieke Lucas Rijneveld) перекладати Аманду Ґорман, залежатиме від критерію.

Рівні можливості і права

Упродовж століть наші західні суспільства спиралися на привілеї, зумовлені соціальним статусом, освітою, статтю, кольором шкіри, релігією, сексуальною орієнтацією. Нині Конституція визначає деякі з них як неприпустимі підстави для дискримінації. Коли привілейовані не дотримуються принципу рівних можливостей і прав, — це дискримінація. Рівність можливостей означає однаковий доступ за однакових умов — до освіти, ресурсів, постів, роботи, влади. Усе це вимірюється увагою медій. 

Непорозуміння й досі кричущі, зміни лише починаються. Ми можемо докластися до них і маємо це зробити. Для нас, привілейованих, це означає мислити чуйніше і вчитися поступатися, навіть у такій не надто статусній сфері, як художній переклад. То мала Рейнефельд перекладати Ґорман чи ні? У цьому політичному контексті — краще ні. 

Підтримка чи позбавлення голосу? 

За демократії кож_на має право висловлюватися. Однак не все так просто: увага і час висловлювання обмежені. Кому дають слово, кого питають, на кого зважають? І досі перевагу здебільшого надають білим чоловікам старшого віку? Боротьба за поступ, за участь меншин у владі (інтерпретації), за рівні можливості поступово змінює критерії. Рішення про те, кому давати слово, дедалі частіше ухвалюють за критерієм достовірності (так і має бути): хто промовляє з власного досвіду. У цей поступ закладено вирішальне розрізнення: вступатися за інших і їхні проблеми  — означає підтримувати, а говорити за них — це позбавляти їх голосу. Тонка грань. 

Хоча багато що залежить від конкретного випадку. Не для кожної теми достовірність дорівнює компетентності. Ще одна тонка грань. 

Свідчення страждань

Там, де хтось розповідає про свій досвід, належить слухати, а коли йдеться про досвід дискримінації — то й виказувати особливу повагу, слухаючи. Однак повага не може полягати лише в мовчанні. 

Існує думка, буцім усі все знають, і ми, більш привілейовані, були б кращими союзни_цями для менш привілейованих, якби просто позакривали роти. Я розумію, чому, але вважаю цю думку помилковою. Для боротьби за рівні можливості та свободу висловлювання конче потрібно, щоби, послухавши, привілейовані не самоусувалися, а долучалися до змін. У цьому я вбачаю наше зобов'язання: нам легше підняти голос за зміни. (Зробити це можна і через переклад — про що далі.) Однак іноді виникає враження, що час для висловлювання треба «заслужити стражданням», надавши належні свідчення.

Питання влади інтерпретації 

Рейнефельд визначає себе як небінарну особу і не зараховує себе до однієї статі, на що вказують її імена. Це випадає з гетеронормативного мейнстриму й, вочевидь, було приводом для дискримінації Рейнефельд у більш юному віці. Чи переважує це колір шкіри — і чи можна і варто їх порівнювати? Чи належить Ґорман до гетеронормативного мейнстриму, а якщо так, то чи це взагалі важливо? А як щодо мене — трохи старшого білого чоловіка, який зараз бере слово? Чи «достатньо» мого власного досвіду дискримінації як гея, щоб могти висловитися в цих дебатах? Чи я мушу поступитися місцем тим, кого дискриміновано більше? 

У США чорна жінка висловилася поетично, але водночас і політично, тобто долучилася до публічної влади інтерпретації. Чи має Рейнефельд як біла, привілейована, менш дискримінована особа відмовитися від перекладу цього тексту, щоб не позбавляти чорних  у Нідерландах можливості через переклад долучитися до влади інтерпретації?

Це могло би бути цікавим політичним питанням — якби художній переклад також означав долучення до влади інтерпретації, тобто свободи слова. Але він аж ніяк не має такої ваги. І ті, хто закидають Рейнефельд, буцімто своїм перекладом вона нелегітимно висловлюється замість людей із чорним досвідом, неправильно розуміють художній переклад. 

© Zebramuster via Pixabay, CC0 Public Domain

Мистецтво емпатії

Перекладаючи, ти завжди говориш за когось, з його чи її позиції, але іншою мовою. Сумлінно вживатися у почуття іншої людини і робити новонаписаний текст якомога переконливішим є частиною етики, відповідальності цієї професії. Я мушу перевірити себе, чи спроможний на таку емпатію, і якщо ні — відмовитися від замовлення, як цього вимагає перекладацька професійність. 

Беручися перекладати, мусиш вірити, що емпатія взагалі можлива. Ми, люди, маємо більше спільного, ніж відмінного. Щоб відчувати одне одного, нам не треба бути тотожними, ми навіть не мусимо мати подібний досвід. Аби перекладати «Едипа», не треба вбивати батька і спати з матір'ю. Нам усім відоме відчуття несправедливості; ми спроможні відрізнити малу несправедливість від великої. Кожен новий акт емпатії вимагає фонових знань, пошуку і розпитування. Але загалом до перекладацького таланту належить здатність уподібнюватися всім можливим варіантам інакшості — з повагою до оригіналу і заради нього. Привабливість і драйв цієї професії полягають також у невпинному інтересі до інакшості інших людей по всьому світу.

Авжеж, іноді справді краще, щоб жінку перекладала жінка (або чоловіка — чоловік), зокрема, якщо тексти виграють від коротших шляхів емпатії. Але «ідентитарна еквівалентність» як стале правило? Тут прозирає стара, досі недостатнього розглянута проблема: чи існує жіноче (квірне, чорне) письмо поза межами змісту. Літературний голос визначає не лише те, ЩО він каже, але і ЯК, і це ЯК — щоразу індивідуальне й нове. Під час перекладу завжди відбувається «трансфер» до людини, яка перекладає, здійснює емпатію, і чинник іншої культури, іншого індивіда завжди буде присутній — навіть якщо Аманду Ґорман перекладатиме чорна європейка.

Перекладацька компетентність

Та для літературного перекладу не достатньо лише емпатії та допитливості. Цей мовний і культурний «трансфер» потребує насамперед майстерності у формулюваннях і стилістичної компетентності. Здається очікуваним, що ті, хто самі пишуть, могли б і перекладати, але насправді переконання, нібито автор_ки завжди є ідеальними перекладач_ками,  — оманливе. У написанні власних текстів ідеться насамперед про віднайдення голосу для власної особистості й власних проблем. А це геть не те саме, що знайти голос для ідентичності та проблем іншого голосу в новій мові. Деякі автор_ки справді дуже добре перекладають, але це лише означає, що їх обдаровано додатковим мистецьким талантом.

Проблема з перекладом вірша Ґорман голландською мовою, який запропонували Рейнефельд, — у браку не чорного, а перекладацького досвіду. Чи міг би цей переклад у принципі бути вдалим? Цього ми вже не дізнаємось. Утім одного разу від Рейнефельд почули ремарку про посередній рівень власної англійської. Коли нідерландське видавництво «Meulenhoff» обирало кандидатуру на переклад, керувалося воно насамперед аргументом, який мало стосується перекладу, — відомістю особи Рейнефельд, чий роман «Незручність вечора» (чи то пак, переклад роману  англійською мовою, який виконала Мішель Гатчісон, — «The Discomfort of Evening») отримав Міжнародного Букера. Тож, із огляду на фаховість, чи можна вважати Рейнефельд вдалою кандидатурою на переклад вірша Ґорман голландською мовою? Радше ні.

Біла, чорна, турецького походження

Німецьке видавництво Ґорман, «Hoffmann und Campe», хоче зробити все правильно¹, тож залучило до перекладу тріо жінок: Кюбру Ґюмюшай (Kübra Gümüşay), Гадію Гаруну Олькер (Hadija Haruna Oelker) та Уду Штретлінґ (Uda Strätling). Які компетенції поєдналися тут і які заслуги? Штретлінґ — досвідчена літературна перекладачка (але біла), Олькер — журналістка і політологиня (перекладацького досвіду не має, зате чорна), а Ґюмюшай — журналістка й авторка, яка стала знаменитою (от воно що) завдяки книжці про політичну владу мови (і вона — турецького походження).

Не так і легко зважитися і включати до цього переліку інформацію про колір шкіри і походження. Чи справді саме в такий спосіб слід це перелічувати і брати в розрахунок? Чи справді дискримінованість, спричинену походженням, можна вважати кваліфікацією в боротьбі проти расизму? Чи можемо ми ототожнювати досвід чорних у США з досвідом вихідців із Туреччини, які проживають у Німеччині? А чи відомість Ґюмюшай не нагадує нам розрахунки видавництва «Meulenhoff», яке зробило ставку на розголос імені Рейнефельд? І невже Уда Штретлінґ і справді не могла б зробити якісний переклад самостійно, і то з тією ж прискіпливістю, якою славляться інші її праці? Припускаю, що саме через цю прискіпливість вона все одно зробила б «перевірку на чутливість» (sensitivity check), давши перечитати вже готовий переклад чорній особі (наприклад, тій же Гадії Гаруні Олькер). 

Байдуже, якою політично гарячою є тема: у будь-якому перекладі перекладацька компетентність має бути найголовнішою, це ж  просто. Але, вочевидь, нині це геть не так.

Колір шкіри як критерій?

У цій дискусії змішалися дуже різні аспекти. Кожен «срач» (shitstorm) неминуче породжує ефект віддачі. В обуренні, що виникає у відповідь, завжди відлунює і небажання переосмислювати якісь речі. Наводять непробивні аргументи: китайцям, мовляв, доведеться добряче напружитися, щоб знайти чорну китаянку з легастенією, виховану матір’ю-одиначкою,  — перекладачку з достатніми компетенціями для вірша Аманди Ґорман. Чи таке: усі ці протести проти Рейнефельд — чистої води расизм (її ж бо усунули лише через колір шкіри)! Але такі аргументи лише поглиблюють лінії розколу, відволікаючи від значно складніших політичних і мистецьких питань. Тож подискутуймо конструктивно, не потураючи стереотипам.

Насамперед, увесь «срач» почався з чорної нідерландської активістки Дженіс Диль (Janice Deul), а не з Аманди Ґорман. Диль навела цілу низку імен нідерландських авторок, що спеціалізуються на spoken-word-poetry, запропонувавши їх як потенційних кандидаток на переклад. У контексті рівних можливостей це видається начебто дуже слушним: нарешті рівний доступ для всіх, незалежно від кольору шкіри, статі, релігії тощо.

Але стоп! Адже якраз «залежно» від кольору шкіри! Бо ж саме його домагаються як критерію еквівалентності, поруч із досвідом у тому ж літературному жанрі (утім, Рейнефельд теж має досвід зі spoken-word-poetry). У списку Диль не було жодного перекладацького імені.  А якщо ми вже обираємо між двома авторками, які раніше не перекладали, то виходить, що віддавати замовлення треба тій, котра чорна?

Покінчити з білими плямами

Ідентичність аж ніяк не гарантує компетентності. Гіпотеза Диль є такою: уміння писати + відповідна ідентичність = ідеальна перекладачка. Але це припущення таке ж неповне, як і припущення видавництва: вміння писати + відомість = ідеальна перекладачка. Що ідеальна перекладачка насамперед мала б бути ще й перекладачкою, — про це Диль не подумала. (Ця сліпа пляма в сприйнятті перекладу загалом — що теж потребувало б багатьох додаткових коментарів — насправді трапляється доволі часто. І це свідчить про  дискримінованість перекладач_ок, яких постійно не беруть до уваги.)

Не зважила Диль і на те, якими були б наслідки дотримання її вимоги віднаходити еквівалентну ідентичність: чорні перекладач_ки мали б тоді перекладати лише оригінальні тексти чорних автор_ок. Рейнефельд уже навіть порадили у Фейсбуку: мовляв, ліпше б вона переклала твір якоїсь молодої небінарної білої особи. Тут боротьба за рівні можливості відбувається не в тому місці й не тими засобами.

Рівні можливості — це застосовувати однакові критичні мірила до кожної окремої ситуації. Клішована позитивна дискримінація не компенсує несправедливості. Навпаки. Рівних можливостей не лише для чорних, а для всіх раніше виключених перекладач_ок можна досягнути, гарантувавши більше розмаїття перекладацького «кастингу», і то безвідносно до критерію еквівалентних ідентичностей. А після того треба аналізувати вже кожен конкретний переклад: критично, чутливо і враховуючи компетенції (competence–woke).
 
¹  Німецьке видання Ґорман вийшло друком 31 березня 2021 року: Amanda Gorman. The Hill We Climb  Den Hügel hinauf: Zweisprachige Ausgabe. Aus dem Englischen übersetzt von Kübra Gümüsay, Hadija Haruna-Oelker, Uda Strätling. HOFFMANN UND CAMPE VERLAG GmbH, 2021.



Франк Гайберт (Frank Heibert)  перекладач на німецьку. Серед його автор_ок: Дон Деліло, Вільям Фолкнер, Джордж Сондерс, Лоррі Мур, Боріс Віан, Ясміна Реза і Річард Форд. 2006 р. вийшов його перший роман «Пасатижі» («Kombizangen») та джазовий альбом «The Best Thing on Four Feet» (спільно з «Finkophon Unlimited»). 

З німецької переклали Роксоляна Свято і Неля Ваховська за виданням: tell-review.de/wer-darf-wer-soll-wer-kann/

0 коментарів

Залишити коментар

avatar