Богдан Пастух «Поетичний екстремізм Андрія Підпалого»
Дода_ла: pole_55 26 Березня 2017 о 13:43 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 4921
Матеріал підготува_ла: Богдан Пастух | Зображення: Андрій Підпалий, 2014
Книжка: Андрій Підпалий. З нового // Кур̓єр Кривбасу. 2016. № 323−325. С. 110−114.
У своїй розлогій студії «Народження трагедії з духу музики» Фрідріх Ніцше говорить про два начала в мистецтві. Діонісійське, яке репрезентує духовний порив, вихрасту природу мистецтва, та аполлонівське, що формує міру, симетрію, а якщо сказати простіше – правило. На цих двох опозитивах стоїть світ мистецтва, тут уся його загадка. І ця боротьба між п’яним богом та богом-красенем, коли іскри від їхніх рапір, падаючи на землю, застигають у стильових формах, є найбільшим чаром поезії. В залежності від того, чия сила перемагає, відповідно до переможця виформовується стильова різьба. Якщо є якесь мірило стильового акцентування, то воно міститься саме тут, в цій борні богів.
Та не слід забувати також, що мистецтво першим завданням своїм має те, аби оформити хаос у космос, а вже потім – все решта: краса, свобода і таке інше. Я особисто переконаний, що метафора насамперед розкриває світ, а вже потім, по цьому етапу, випромінює красу.
Ця класична формула дозування формує теорію стильових хвиль, але, як на мене, є не зовсім дієвою, коли ми говоримо про мистецтво андеґраунду. Воно само є мірилом дози і довільності. На його території не діють закони сталих формул для вимірювання цих ліній естетики. І чим далі андеґраунд від центру, тим менше діють ці формули.
В останньому номері журналу «Кур’єр Кривбасу» з’явилася добірка поезій Андрія Підпалого під назвою «З нового». Поезія ця є доволі складною. Нагадує своїм формальним, стильовим станом, тексти дадаїстів, які розбивали правила, накинуті мовою. Коли я читав ці рядки, зрозумів, що інтерпретувати їх не видається можливим. Оскільки інтерпретація передбачає певну конвенційність мови, спільний смисловий код, про який домовилися усі учасники розмови. Такого способу порозуміння тут відбутися не може, бо ні я, ні хтось інший не знає внутрішню логіку мовних правил поезії Андрія Підпалого. Скоріше за все, він також – навіть при бажанні Андрій Підпалий не зможе оговорити правила цієї поетичної мови.
Гійом Аполлінер у листі до свого критика пояснював свою відмову від пунктуаційних знаків в поезії: читач сам, своїм придихом, у правилах свого темпу, має робити зупинки в процесі читання. Відмова Аполлінера від мовної стабільності виглядає тепер легким жартом. Андрій Підпалий відмовляється слідувати правилам граматичних структур. І цими поетичними атаками на граматику він, з одного боку, стає нечитабельним для широкої аудиторії. А з іншого – не залишає можливості критикам говорити про його творчість в жанрі безпосередньої інтерпретації, опертої на феноменологічний досвід. Така інтерпретація завжди буде з величезною дозою соліпсизму: формувати кістяк смислів у такому типі творчості можна, опираючись лишень на свій алгоритм розуміння. Підказки автора, як читати його поезію, читач тут не знайде.
Хід думки в поетичній мові Андрія Підпалого нагадує поведінку лісового бадьорого та відчайдушного лисятка, який майстерно плутає сліди, доводячи до сказу мисливців. Закритість та відмова від приручення – єдина в обох випадках можливість залишатися живим.
У цій рефлексії мені важливий предмет розмови не в аспекті смислів поезії, а що чи то яка дорога привела автора до таких форм творчості.
Ось кілька проб Андрія Підпалого:
поволі дивно межі тихо вилили мині?молись і пробуй перечекати тобі ними влегкому надтобою у витягненні твоєму моїхтих слів повітря; віра вірити тобою чекатинебес і слів тому величному спадщини горити тобі ж про м м ні чо ну пх ну і таке начеподивись поруч чим же наче ти іди ж так щоу творінні у маренні витримати поруччим?твої
Така поетична структура починає лякати і відштовхувати своїм нерозумінням, своєю непіддатливістю для типового логіко-формального людського мислення. Застановляє тут лиш, що автор звертається до когось у кінці вірша, наче шукає підтримки, звіряється йому у своїй правоті, хоче почути відповідь цього читача. Та відповідь ця не приходить. Натомість – мовчання білого, густого потенціалом смислів паперу, з якого говорить смислова інерція слова.
Якого ефекту прагне досягти поет у розриві ланцюгової реакції в логічному ході думки? Насамперед тут слід сказати про звільнення слова від зашореного, придушеного побутом чару, внутрішнього його життя, коли воно живе само собою, само із себе промовляє – без контекстів, тезаурусу, передлінії. Це те, що називаємо автологією в мові.
Поетові розходиться на чистому, не зануреному в побут слові, фактично він видирає його з гомогенного (закритого) простору і підключає до живильних ліній. І слово починає існувати незалежно від людських вподобань, чаянь, звичок. Воно в цій поезії само постає суб’єктом. Андрій Підпалий розірвав мантію, яка єднає світ речей зі світом мови. І структуралісти тут аплодують навстоячки.
Якщо говорити про Андрія Підпалого в перспективі літературного процесу, то тут слід відзначити незвичайні стрибки автора в різні поетичні досвіди. Так складеться певна передісторія його поетичного екстремізму.
Андрій Підпалий (за логікою того, що ми розуміємо як літературний процес) мав би виростати з поезії вісімдесятників (як свого часу – Олег Соловей, Павло Вольвач, Маріанна Кіяновська чи Назар Федорак). Але мене муляє тут використання словозлуки «літературний процес». Бо в ній я бачу певну усталену наперед-визначеність поетичного розвою, певну сплановану траєкторію, яка і усвідомлюється в ракурсі певного плану, системи. Тієї системи, яку, власне, і ламає творчість Андрія Підпалого. Жодного плану, жодного обмеження, жодної дорожньої карти поетичного руху – лиш стихія мови.
Конвенційне мовлення вісімдесятників для цього поета було чужим. Мова, яка потрапляла в конвенційне мереживо поставала в мертвому стані, в ній зникала абсолютна свобода крику. Крику, який не підпорядкований логіці, а відтак чужий будь-якій системі. Крик – він народжується з нутра стихії, він по замовчуванню не є системним. Андрій Підпалий розуміє поезію як чисту мову, позбавлену спільного коду значень. І це дає йому можливість вийти зі сфери тяжіння автономізованої мови, поріддям якої є типові кліше, типові граматичні структури, типове лице системи, прихованої за наративом.
Він робить стрибок у досвід дальшої від нього за часом групи – в естетику Київської школи, в поетику Миколи Воробйова. І знаходить там те, що може бути близьким його уявленню про поезію. Але заразом йде значно далі за поетику «киян» (Віктора Кордуна, Михайла Григоріва, Василя Голобородька). Ці поети завжди втікали від офіціозу. І ця втеча була внутрішнім протиставленням свого світу до світу продажних поетів, їхніх «паровозиків» у віршах, іншого подібного. Вони творили своє естетичне осердя, в якому не було місця поезії, що стояла на пафосі ідеологій. Андрій Підпалий же обирає нову форму бунту, бунту через поетичну модель, зокрема – мову.
Він творить абсолютно істинно свій атом, який ніяк не перехрещується з тим, що прийнято називати «сучасна поезія», він по ту сторону добра і зла, в країні, що має назву Естетика. Тільки в такій абсолютно вільній формі, яка не опирається, не антагонізує з іншими, можна виростити свій материк – якщо ж не материк, то бодай острів, який оминатимуть десятою широтою кораблі, з яких пробують торгувати поетичним словом, перевозити контрабандою в «човниках мови» ідеологічні зерна.
Колись я почув, що таку поезію може написати комп’ютер (при відповідно заданій програмі). Думаю, тут є зерно правди. Але ми знаємо, що за цим світом вільних слів стоїть людина з її болями, радостями, сум’яттям і бажаннями, зв’язана мільйонами невидимих ниток із коливаннями цього світу. Напевно тому Андрій Підпалий має своїх послідовників: Ольгу Мальченко, Костянтина Коверзнєва, Андрія Грецького – тих, хто боїться жити в закритому часі і просторі, в закритій мові. Така поезія таки обирає людей, через яких вона говорить дуже по-своєму.
Але розмова ця, треба визнати, не для всіх.
Богдан Пастух
0
http://mail.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727863
Алексей Рисованный