Валерій Бутевич: Реценз-і-«Я», або кілька слів про збірку малої прози «І тим, що в гробах»
Дода_ла: pole_55 12 Січня 2017 о 17:53 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 4788
Матеріал підготува_ла: Валерій Бутевич | Зображення: з архівів автора
Коли читаєш книгу «І тим, що в гробах» Андрія Бондаря, з необхідністю виникає важливе питання: що об’єднує так різнорідні за стилем і тематикою тексти? Знайти на нього відповідь – означає зрозуміти збірку як єдність сенсу.
Зазначу, що моя власна відповідь, як і роздуми в цілому, – це лише одна з можливих інтерпретацій. Цілком ймовірно, що вона є паралельною прямою, яка не перетинається з прямою авторських інтенцій. Зрештою, про це говорить сам Андрій в одному з останніх інтерв’ю: «… письменник ніколи не вкладає ті сенси, які потім знаходяться читачами». Проте, замість того, щоб займатися застарілою проблемою того, що хотів сказати автор (хоча це має раціональні підстави), краще скерую увагу на інтенціональність тексту і прислухаюсь до того, що книга може сказати особисто мені. Або інакше – що вона може промовити через мене.
Отже, що об’єднує 44 тексти, які представлені у 4 частинах, під заголовком однойменної мініатюри «І тим, що в гробах»? Можна припустити, що сполучником є біографічний автор, тобто Андрій Бондар. У певному сенсі це твердження вірне, проте збірка не є ані автобіографією, ані мемуарами, ані навіть спробою внутрішньої біографії. Безперечно, безліч фрагментів збірки провадять до біографії Андрія, який охоче ділиться з читачами подіями й фактами з власного життя, а деякі з них вельми інтимні й відверті, як-от жартівлива історія про юнацьку мастурбацію як першу стадію гострого індивідуалізму. Однак, біографічні мотиви є лише приводом для роздумів про речі, справді, важливі, що виходять далеко за межі індивідуального досвіду. Навіть текст про рукоблудство, який на перший погляд здається чистим проявом душевного ексгібіціонізму, – це медитація про універсальний закон людського буття. Якщо змінити оптику, то звичайна проблема пубертатного періоду постає перед нами як метафора самопізнання, а згідно з мудрістю Екклезіаста кожне пізнання примножує скорботи.
Новела «Мені погано» – це розповідь про дорослішання, про перехід від блаженного і цнотливого стану незнання до стану пізнання, що приваблює і лякає водночас: «Через рік мій живіт уперше залила світло-сіра рідина […] Було страшно і холодно, але без цього жити я вже не міг» («Мені погано»). Кожна ініціація, а особливо сексуальна – це трансгресія. Це перехід певної межі, який нас змінює назавжди. Невипадково оповідач згадує про те, що його сексуальні практики збігаються у часі з Чорнобильською катастрофою. Вибух метафоризує оргазм, а радіоактивне забруднення – виверження сперми – на символічному рівні представляє «забруднену» пізнанням свідомість (пор. лат. pollutio «осквернення» з фр. і англ. pollution, що має екологічну і сексуальну конотацію), яка вкусила плід із дерева пізнання добра і зла, й ніколи вже не зможе повернутися до втраченого раю дитинства.
Що ж тоді забезпечує цілісність збірки, якщо я ставлю під сумнів зв’язок між книгою і Андрієм Бондарем? Річ у тім, що тексти, які писалися впродовж 13 років, є фіксаціями різноманітних душевних станів. Суб’єктом цих станів, дійсно, є Андрій Бондар, проте автор чинить їх предметом рефлексії, намагаючись віднайти власну ідентичність. Причому пошук відбувається у двох напрямках. По-перше, рефлексія скерована на екзистенціальний вимір ідентичності, тобто на надання сенсу власному існуванню, яке розуміється як «короткий проміжок між неіснуванням і небуттям» («Жарт»). По-друге, це пошук української ідентичності в культурно-історичному контексті, тобто спроба зрозуміти ситуацію «…де країна так і не перестала бути чимось іншим, ніж уламком великої безглуздої імперії – без царя в голові, якоюсь дивною кашею ідентичностей, ілюзій і фантомів» («Роки окупації»). Оскільки процес формування ідентичності є відкритим проектом довжиною в життя, крапку в якому ставить лише смерть, то людина ніколи немає завершеного усвідомлення самої себе, а може тільки здобути проміжні відповіді на більш-менш випадкові питання, як, наприклад, питання консьєржки: «Камо грядеши?»
Отже, шукаючи джерел власного «Я», Андрій силою самої розповіді кожного разу створює інших Андріїв. Парадоксально, але саме ця особливість «Я» оповідача, що постійно рецензує себе, що безперервно переглядає свої власні підстави, що деконструює і створює наново своє індивідуальне, а також колективне українське «Я», і є тим елементом, що об’єднує тексти збірника. Варто зазначити теж, що процес пошуку супроводжує тотальна іронія, в якій я схильний вбачати не лише руйнівну стихію, а й свідомо обрану стратегією, що має вберегти від зайвого пафосу, коли говориш про речі, справді, важливі.
У певному сенсі «Я» оповідача можна порівняти до картезіанського cogito. Насамперед, з огляду на цільове наставлення автора на (само)іронію, яка виконує функцію методологічного скептицизму Декарта. Адже перш ніж знайти достовірний принцип, на підставі якого можна вибудувати свою ідентичність, слід зруйнувати всі попередні ілюзорні уявлення про неї. Крім того, можна побачити аналогію з cogito у розмаїтті актів душі, які «Я» оповідача переживає і робить відправним пунктом своїх міркувань. Коли Декарт каже, що «Я» – це мисляча субстанція, він має на увазі, що – «це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає або не бажає, а також уявляє й відчуває». Все це розмаїття модусів мислення знаходимо в книзі «І тим, що в гробах», але домінують серед них спогади.
«Свідомість – пише Андрій – працює з фактами реальності минулого як такими, що вже безповоротно відбулися» («Могло бути гірше»). З цієї перспективи минуле, себто все, що з нами трапилося в інтелектуальному і біологічному житті, є одним величезним кладовищем нашої душі. Всі прикрі й радісні події; всі реалізовані та нездійснені бажання; всі гіркі й прекрасні відчуття; всі книжки, що ми прочитали, недочитали або збирались написати; все, що ми стверджували або заперечували; всі, кого ми кохали або ненавиділи; всі близькі й далекі люди, що померли або просто загубилися у наших «перебіжках між реальностями» – це гроби нашого «Я». І тільки від нас залежить чи ми далі будемо без жалю і з насолодою вбивати «в собі пам’ять про минуле» («Наче нічого й не сталося»), а духи відтак провадитимуть підземне життя, чи силою свого мислення повернемо їх до існування принаймні у власній свідомості.
Не без підстав назва збірки відсилає до акафіста Воскресіння Христового, який разом з поділом книги на чотири частини (Четвероєвангеліє) та натяками упорядниці книги Ганни Улюри на «ненав’язливу проповідь» і «легкий намул притчі» («Труднощі перекладу зі споріднених мов»), водить тексти у теологічну перспективу. Недарма теж був використаний лише фрагмент літургійного тексту. Цей прийом, з одного боку, обмежує теологічний зміст світським виміром, а з іншого – залишає воскресіння у сфері потенціальності. Збірка «І тим, що в гробах» ставить читача перед індивідуальним вибором: або – або. Або вічне забуття, або вічна пам’ять. Сам оповідач обирає другу можливість, тобто робить принцип вірності минулому підставою для пошуку власної ідентичності. Десь так само, як К’єркегор, який вбачав найвищий прояв іронії життя у тому, що живе людина, тільки вперед, але, щоб зрозуміти себе мусить озирнутися назад. Тож, озираючись назад і силою думки актуалізуючи минуле, Андрій актом створення текстів воскрешає тих, що в гробах, і, тим самим, чинить їх живою частиною власного «Я».
Необхідно зазначити, що досить віддалена паралель із Декартом має суттєві обмеження. І не тільки тому, що оповідач збагачує спектр актів свідомості до станів, які суперечать картезіанській ясності і чіткості («clare et distincte»), як-от, наприклад: сни («Папа»; «Третє цвітіння жінки»), наркотичні галюцинації («Ольга поїхала палити Коростень») і похмілля (Єзус Христус Круль Вшехшвята). Хто переживав останні два стани свідомості, той точно знає, що вони не мають нічого спільного із ясністю і чіткістю. Проте, якщо залишити жарти осторонь, то в текстах присутні вагоміші підстави для того, щоб поставити під сумнів картезіанську впевненість у раціональності людини та гармонічності всесвіту. Річ у тім, що серед інших прийомів, за допомогою яких оповідач деконструює уявлення про індивідуальне і колективне «Я», він свідомо застосовує ніцшеанський і фройдівський дискурс. Адже обидва «філософи підозри» прямо чи опосередковано атакували Декарта як фундатора модерної філософії, а разом з ним всі явища культури, що апелюють до раціональності.
У текстах збірки «І тим, що в гробах» чи не найбільше стежок провадять до Фройда. Яскравим прикладом може слугувати назва лекції з мініатюри «Філософська школа»: «Поняття свідомого і несвідомого у Гуссерля», яка безпосередньо зіставляє картезіанську і психоаналітичну традиції. Присутність Ніцше менш помітна, але вона теж вагома. Так, наприклад, у тексті «Роки окупації», в якому оповідач іронічно порівнює себе з Ернестом Юнґером (і принагідно згадує Ніцше), можна знайти наступне самовизначення: «Я – дивний виплід страшенної мозаїки уявлень, ідеологій і переконань, які дуже часто не ґрунтуються на чомусь посутньому і серйозному». У дійсності, це декларація відсутності онтологічної вкоріненості суб’єкта у глибших структурах сенсу і буття. Проте, це не провина самого оповідача, оскільки сенсу позбавлений і зовнішній світ. Андрій народився і застав український світ таким, яким він є, а він: «завжди був такий – пошматований і зламаний».
Безсумнівно, «пошматованість і зламаність» українського світу, в першу чергу, пов’язана зі складною і трагічною історією України, особливо у ХХ столітті. В текстах з’являються згадки про Голодомор, Другу світову війну, про абсурд радянський і абсурд пострадянський. Усе це стає предметом рефлексії оповідача, і не тільки як проблема абстрактна, але теж як проблема, що вписана у контекст власної родинної історії. Розмірковуючи про долю свого роду – про діда Тодося, прадіда Антона (здається це єдиний епізод, в якому зникає тотальна іронія) і діда Панаса – оповідач фіксує різноманітні історичні наративи, що конкурують між собою і призводять до конфліктів індивідуальної пам’яті та до розломів колективного українського тіла. Все це призводить до невтішного діагнозу: «Депресія моєї країни – вічний стан, у якому, здається, доведеться жити вісім прийдешнім поколінням» («Роки окупації»).
За історичною проблематикою криється її глибший метафізичний рівень, а точніш – метафізична пустка, яку автор «По той бік добра і зла» виразив в ідеї смерті Бога. Хоча метафора «зламаного світу» буквально перегукується з п’єсою Ґабріеля Марселя «Зламаний світ» («Le Monde casse»), проте цей образ властивий екзистенціалістам загалом, а Ніцше – їх духовний батько – був першим, хто так гостро усвідомив аксіологічну пустку і передчув усю майбутню необхідність і трагізм нігілізму: «Ми його вбили, я і ви. Ми всі вбивці. Але як ми це зробили? Як могли ми випити море? Хто дав нам губку, щоб стерти фарби з усього обрію? Що зробили ми, відірвавши землю від її сонця? Куди йде тепер вона? Куди йдемо всі ми? […] Чи є ще верх і низ? Чи не блукаємо ми в нескінченному ніщо? Чи не дихає на нас порожній простір? Чи не стало холодніше? Чи не наступає все більш темна ніч?» («Весела наука»).
Книга «І тим, що в гробах» не обмежується лише песимістичним діагнозом українського сьогодення, але теж не дає порад чи готових рецептів виходу з безпросвітної депресії. Завдання збірки полягає у заклику до самостійного переосмислення ситуації, до вірності минулому і до його вірного відображення. Якщо Андрій вже й наважується вказати на шляхи виходу з кризи, то лише у постаті архііронічного політично-месіанського проекту «ідеології українського гівнізму», який має очолити Великий Асенізатор і врешті вивести «український народ із постсовєтського полону» («Так, воно»). Закликаю Вас ознайомитися з текстом самостійно, проте, якщо буде потреба, то з задоволенням відкрию Вам його психоаналітичний сенс наступного разу.
Валерій Бутевич
1
