Проект Остапа Сливинського «Історії іншості»: Відео
Дода_ла: pole_55 04 Листопада 2016 о 18:14 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 3061
Матеріал підготува_ла: ГО «Форум видавців» | Зображення: Дмитро Єршов
«Історії іншості» – це серія публічних інтерв’ю, які відбулися у межах спецпроекту Остапа Сливинського «Література проти агресії» під час 23. Форуму видавців у Львові.
Це – п’ять розмов з письменниками, інтелектуалами, громадськими активістами, кожен із яких пережив чи переживає досвід соціального відчуження. Причини цього відчуження різні: інакша, ніж у більшості, ґендерна ідентичність, етнічна і расова відмінність, статус біженця, фізична неповносправність. Проте реакція на всі ці форми іншості з боку «нормативної» суспільної більшості переважно одна – неприйняття, закритість, відштовхування, часом – агресія і відкрите насильство.
Фрідріх Чернишов (Україна), Зукісва Уоннер (ПАР), Роман Кисляк (Україна), Ілля Камінський (Україна–США) та Аль Аґамі (Уганда–Данія) діляться з нами своїми історіями та запрошують до спільних роздумів про природу агресії в сучасному суспільстві, про механізми відчуження, а також про те, що ми, так звана «нормальна» більшість, маємо зрозуміти і зробити, щоб насильства і несправедливості у світі стало менше.
Тим, хто не зміг потрапити на зустрічі під час Форуму видавців, пропонуємо записи інтерв’ю у формі відеоподкастів.
Фрідріх Чернишов
Фрідріх – перекладач і трансґендер. Народжений дівчинкою, Фрідріх розпочав гормонотерапію і оголосив про зміну статі на 5-му курсі вишу. «Викладач відразу вирішив, що я хлопець, група дивилася круглими очима, – розповідає Фрідріх. – Вони не розмовляли зі мною, я мовчав, соромлячись невідповідності між моїм голосом та іменем… Тоді я й наважився всім написати в соціальних мережах, що я трансґендерний чоловік. І група мене прийняла».
Не так давно Фрідріх вирішив народити дитину – це, за його словами, був його «найбільший камінг-аут». Але саме через це він – згідно з українським законодавством – досі змушений жити з жіночими документами, бо людині не змінюють документів, якщо вона не зробила повну стерилізацію, тобто не відмовилася мати дітей.
Зукісва Уоннер (Zukiswa Wanner)
«Письменниця. Феміністка. Африканка. Мати. Коханка» – так Зукісва представляє себе на своєму блозі zukiswawanner.wordpress.com.
Вона – «панафриканська» особистість: народилася в Замбії в сім’ї південноафриканця і зімбабвійки, зараз живе в Найробі (Кенія). Але її ментальною і духовною батьківщиною є Південна Африка, країна, яка пережила апартеїд і досі має багато проблем на расовому ґрунті. Про цю країну вона пише у своїх романах.
Що означає бути африканкою в сучасному світі, що означає бути феміністкою в Африці? Що ми мусимо знати про африканський континент і його людей, якщо хочемо розуміти світ?
Роман Кисляк
Роман – із Макіївки. Йому тридцять шість. Має дві вищі освіти – журналістську і психологічну. Був активістом донецького Майдану, з початком воєнних дій на Донбасі власним авто вивіз із окупованих територій 75 осіб, побував у полоні в сепаратистів, у захопленому бойовиками Шахтарську йому приставляли дуло до голови. Зараз Роман живе у Львові, де заробляє на життя як таксист.
Уже цього було б достатньо для героїчної і непростої історії іншості, але є ще один суттєвий нюанс: Роман – хворий на ДЦП, йому складно говорити і рухатися.
Саме через це йому в Україні не видадуть таксистської ліцензії, навіть дозволу на користування басейном, хоча людям з його діагнозом плавати потрібно. Через рухові вади йому важко підписуватися, отже, українська бюрократія (яка досі не вміє як слід працювати з факсиміле та електронним підписом) повернута до нього спиною.
«Я стидаюся себе таким, яким є. Найбільше не люблю слова «інвалід», але хочу, щоб майбутнє покоління з моєю хворобою або іншими недоліками не мало тих складнощів із дискримінацією, які мав я», – каже Роман.
Ілля Камінський (Ilya Kaminsky)
Ілля – поет, який народився в Одесі, але у віці 16 років переїхав з родиною до США. Після смерті батька почав писати вірші – англійською, що було свідомим і досить зухвалим вибором.
«Я вибрав англійську, бо ніхто з родичів чи друзів не знав її, – розповідає Ілля. – Ніхто з тих, із ким я спілкувався, не міг прочитати того, що я пишу. Я й сам не знав тієї мови. То була паралельна реальність, божевільно прекрасна свобода».
У віці 4-х років унаслідок помилки радянських лікарів Ілля майже цілковито втратив слух. Сьогодні він – один із найкращих молодих поетів Америки, в 2013 році його було номіновано на Нобелівську премію.
Алені (Аль) Аґамі (Aleni Agami)
Aль Аґамі – поет, репер, музикант і актор. Народився він в Уганді, а вже у трирічному віці разом із батьком змушений був тікати на Захід. Родину Аґамі переслідував режим Іді Аміна, одного з найжорстокіших диктаторів за всю історію Африки, який власноручно вбив близько 2 тисяч людей.
Хоча Аль Аґамі покинув Уґанду вже понад 40 років тому, він далі залишається особою без громадянства і перебуває під захистом ООН. Зараз Аль Аґамі живе в Данії.
Його батько – Джон Барт Аґамі (Онзіма ІІ) – є королем у вигнанні. Щоправда, про його королівство, яке називається Ладо і офіційно перестало існувати ще в 1910 році, мало хто чув не лише у світі, але й в самій Африці. І все ж воно не просто існує (на території сучасних Уганди та Південного Судану), має прапор і герб та шанує свого монарха в екзилі, але вже багато десятиліть вперто і безнадійно бореться за незалежність зі зброєю в руках.
Автор ідеї та модератор розмов – Остап Сливинський. Перекладач – Лев Грицюк.
Матеріал надано до публікації ГО «Форум видавців». Фото Дмитра Єршова.