«(Не) бути собою». Ганна Улюра про чоловіків, жінок і дітей Юлії Мусаковської
Дода_ла: pole_55 14 Квітня 2016 о 12:46 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2277
Матеріал підготува_ла: Ганна Улюра | Зображення: Art Studio «Agrafka», ілюстрації книги
Юлія Мусаковська. Чоловіки, жінки і діти.Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 128 с.
Цій книжці чогось бракує...
Ні, не так.
У цій книжці чогось бракує...
Знову не те.
Ця книжка – про брак чогось...
Либонь, так. Але треба уточнити.
У світі, де існують тільки чоловіки і жінки, а їхній союз здатний створити тільки дитину – безальтернативна реальність, – в цьому світі «не бути собою» є єдиним способом порозумітися з собою і себе зберегти. І знову: не зовсім правда. Повністю втративши себе, ми спроможні стати кимсь новим – вільнішим, глибшим, привабливішим. «Пора відпустити усе, що тримати хотів / до відчаю», тож «дай їй свободу – вона неодмінно попросить ще».
Ким вона (не) є? Вкладає слова до кишені, роздягається перед відчиненими вікнами, повідомляє розмір свого взуття, закушує губи, складає колекцію платівок, танцює в темряві. Щоб підсумувати нарешті: «І що з усього цього насправді про неї?». Краків’янка на ровері. Покупчиння в Мейзіс. Кудись весь час їде і втікає. Дружина без догану. Молиться тричі на день і не хоче заміж, бо їй і без того нема з ким поговорити. Добра парафіянка. Городянка, якій відпускають на віру у місцевій крамничці. Тридцятирічна мати. Господиня з хворими колінами. Жінка, що виношує дитину. Жінка, що боїться обійняти чоловіка. Та, хто вчиться не виказувати болю – ні свого, ні чужого.
Ілюстрації Art Studio «Agrafka» з книги Юлії Мусаковської «Чоловіки, жінки і діти».
Компактність метафор, але і словесна еквілібристика також – це не про поезії Юлії Мусаковської. Регістр її поетичної мови при цьому, либонь, одноманітний. Непросте поєднання і (дивовиж!) виграшне: якщо силабо-тоніка, то з виключним повнозвуччям; кода; обов’язкові рефрени, які посідають місце відсутньої на часі рими і акцентують уже строфи. Тут все «горизонтальне»: метрична гармонія необов’язкових сюжетів… Симптоматично, як у тривожних 1990-х було виникло і поширилося поняття «емоційного інтелекту». Думати наче уже нема про що і нема чим, можна тільки відчувати, але все одне назвемо це інтелектом – безпечніше за «нездатність-думати» звучить; гмикнули всі саркастично і швиденько це поняття поховали. А воно ж значно глибше! І я чомусь весь час, читаючи «Чоловіків, жінок і дітей», до нього подумки поверталася. Той момент, коли безпосередність фізичного відчуття, стає уявленням – саме про цю мить весь час (не)говорять герої Мусаковської. Точніше, говорять як про втрачену можливість – такі собі одкровення контрінтуїків.
Навіть коли постає пряме питання: «Звідки ти, кицю?», відповідь – для нас очевидна і тому непроговорена – уже звучить (саме так!) як містифікація: «наче я відповіла, що з Місяця». Це не містифікація Я, а натомість симуляція Тих. Героїня Мусаковської розігрує – дають взнаки ті давнішні маски – власну ідентичність як втрату ідентичності. А за тим проявляється пошматоване на безпосередні фізичні відчуття Я, що так і не спромоглося стати уявленнями про Я. Тож і потреба у зовнішній оцінці відпадає якось так автоматично. Звісно, їй відомо: «У жінок цього селища місія непроста: / пильнувати» – за честю посестри і вірністю ритуалів у жіночій спільноті, а ще покірно змінювати одна одну: на першому причасті, на весіллі, у труні. Ця «вічна по колу хода» її саму не зачіпляє. Важко уявити її тут: «І насуплена дівчинка із ланцюжком золотим / заступає на варту, яку їй довіку нести» (красивий ідейний вірш, до речі – як не дивно, дуже нагадує відомих «Дочок феміністок»; такі собі тут злі молоді жінки, що виросли без злих немолодих матерів). Діти єдиного дому, навіть якщо той дім – на Місяці. Для початку і цього здається достатнім та «хтось інший натомість піде шукати причину».
Не бути собою заради чого? – Найочевидніша відповідь: щоби вижити.
Ілюстрації Art Studio «Agrafka» з книги Юлії Мусаковської «Чоловіки, жінки і діти».
Двічі в книжці випливає слово (на правах метафори) «антидот». Ці два твори, здається, найінтимніші у збірці і – тому саме – тут найслабкіші в своїй любовно-ліричній очевидності. Вони про двох різних чоловіків; і як годиться, зовсім не про них. Та і любов до тих чоловіків неоднакова: ерос і агапе. Але на позначення цієї неочевидності адресата і розбіжності почуттів не знаходиться іншого слова, окрім «протиотрута».
Перша поезія – «Як ти зробив». Вона перераховує – і ці списки мають відношення до реальності, що залишилася поза сюжетом, до події, яку ніхто не збирається називати вголос. Детально перераховує свої особистісні втрати, але оцінює їх як надбання. Варто згадати старий жарт: досвід ми отримуємо, коли не отримуємо те, чого прагли. Але такий опис, скажу, апофатичний опис негативного досвіду створює у вірші потрібне напруження і навіть своєрідний продуктивний дисонанс. Отже, «із голови моєї вивітрились усі алгоритми», зникли «набуті з роками звички не виказувати емоцій», знецінилися «всі мої куленепробивні слова». (Слова знаходять своє місце між алгоритмами і навичками – і це прекрасно проілюструє чесне і скептичне ставлення авторки до цих самих слів; вони є тим, що надається до раціо, але не самими раціо). Не само собою і все те заниділо, ясно. Бо є хтось, хто спромігся стати «замість кисню вогню порожнечі замість». Наче-рефрен, що весь час у вірші повторюється – «як тобі це вдалося» – насправді і питанням не є (і відсутність пунктуації в цьому дуже допоможе). Такі питання нецікаві, уже не цікаві. Важить натомість фінал «як тобі вдалося піти й не залишити мені протиотрути» – і тут знак питання має прозвучати.
Ті майже кітчеві «як тобі це вдалося» завдяки «протиотруті» у фіналі перетворюються на відрефлексовану банальність, тобто, на поетичну мову – метамову next level. Це є та мова, якою можна говорити про нестачу, вона дозволяє відмовитися від поняття «ніщо» (бодай уявити цю відмову).
Ілюстрації Art Studio «Agrafka» з книги Юлії Мусаковської «Чоловіки, жінки і діти».
Це любовна лірика – любовна лірика про подолання неприязні, жаху, навіть огиди щодо об’єкта своєї любові (замість вогню, замість порожнечі, правда?). Вона – позбавлена тих факторів, за якими себе могла назвати («колючого захисту») – нині здатна або визнати себе приниженої, зрадженою, зжертованою. Або втішитися: я вижила! І навіть без протиотрути, хоч би «зима ця протікає крізь нас немов затяжна хвороба». А якщо звернути на рядок у фіналі: «як би зв’язати вузлом усі колії залізничні літаків маршрути», і уявити правильно: все одне немає до кого їхати, летіти, то і послання відкоригується: Я – Єдина Вижила! Спокійний перелік втрат – це загострений зір людини, яка зберегла і винуватить себе за це; забагато зусиль вимагав бо цей непотрібний, якщо порівняти зі значущістю збитків, акт.
Другий вірш – «Приходить, питає». Просто і елегантно зроблений. Два верхні рядки, складені майже виключно з дієслів постають наче коротким змістом всього твору, такою собі його редакцією – і ми налаштовуємося на розповідь, намагаючись не звертати на те наголошене мовчання удвох: «Приходить, питає: можна з тобою помовчати? / Сідає навпроти, не вимагаючи відповіді». А от далі вірші складатимуться майже виключно із рублених синтагм. Це уже не розповідь – це голосіння, поспішне і якесь дуже особисте. Він: «Ліва нога – не своя, очі вигаслі, вовчі». Вона: «Хочеш його обійняти: братику, братику». І вони насправді мовчать: «Сидиш навпроти, готуєш слова-антидоти, / без жодної гадки, кого вони мають зцілити», не зауваживши, що слово-протиотрута уже давно знайдене: «братику». А от питання наразі, кому воно призначене – його так просто не з’ясувати.
Щемлива історія: дівчина з мирного життя, яка намагається досягти адекватного комунікативного протоколу з хлопцем-інвалідом війни. Реальне піклування, скероване на того, хто страждає. І культ страждань. Об’єкти цих двох дій є різними: плекає вона власні страждання – і не зупиняється на наявних, їй треба поглинути ще й чужі. Порожнеча вимагає бути заповненою, нестача прагне компенсації. «Братику» вголос тому і не буде сказане – в світі, який чітко розподілений на чоловіків і жінок. Хвороба, як й у першому творі, тут також названа – «від непоправної втрати». І ліки від неї – під рукою. І ними знову ніхто не скористається.
Ілюстрації Art Studio «Agrafka» з книги Юлії Мусаковської «Чоловіки, жінки і діти».
Для героїні «Чоловіків, жінок і дітей» неважливо віднайти протиотруту і одужати (вже не говорячи про те, щоб зцілити іншого). Її місія складніша, хоч і не така почесна: вона повільно, ретельно, уважно, холодно фіксує момент зараження і етапи розвитку хвороби. Хвороби, що підозріло скидається на летальну. Мабуть, дуже різні поля стають місцем, де виробляються ці дві вірші – наявність права і реалізація обов’язку. І право, законам якого доводиться героям Мусаковської підкорюватися, тут пов’язане з насолодою вибору; тільки воно і є насолодою. Обов’язок на часі один – повинність (!) бути (!).
Спонтанне висловлювання. Ці слова-антидоти, які підшукуєш і не залишаєш по собі, насправді ним і є, спонтанним висловлюванням. І як же його відшукати, якщо воно раптове і ненавмисне? Протиріччя апріорі. Воно, зрештою, поезії Мусаковської і визначає: протиріччя між сталою поетичною формою і спонтанним афектованим висловлюванням. Без антидотів тут залишаться всі отруєні – тож, певно, ця базова суперечність принаймні в «Чоловіках, жінках і дітях» вирішена. Певно.
Навіть на суто формальному (даруйте за тавтологію) рівні вирішена. Вірші в цій книжці переважно відповідають визначеним розмірам, майже завжди римовані, часто – строфічні. Тут править саме строга форма, а не ритм чи – більше – інтонація, «закріплені» за спонтанністю художньої мови. (Відтак кожне «порушення» форми сприймається як прорахунок авторки, ба – як авторський маневр такого собі позірного ухиляння, кокетство, якщо завгодно. Малюнок збірника спокусливий завдяки цьому, так). У такому сенсі нова книжка Мусаковської напрочуд алегорична в своєму упевненому русі до якнайвиразніших узагальнень, до повних абстракцій.
Ілюстрації Art Studio «Agrafka» з книги Юлії Мусаковської «Чоловіки, жінки і діти».
Ну власне, Америку я відкрила. Варто було б глянути на структуру «Чоловіків, жінок і дітей» і те побачити враз і відразу. Три частини – «Глина», «Залізо», «Вогонь», що перетинаються з тріадою у назві: чоловік, жінка, дитина. Чоловіча частина – глина. Вона про запліднення: співіснування і любов. Жіноча – залізо. Вона про руйнацію: пристрасть і війну. Дитяча – вогонь. Вона про страх, навіть не так: про жах. А «звукоряд» цього збірника робить одне слово насправді – куля. Глина, Залізо, Вогонь – Чоловік, Жінка, Дитина. Вони в новій книжці Мусаковської наділені силою певних первісних уявлень, котрі уже забули, коли були безпосередніми відчуттями. Зрима метафора дефіциту чогось.
Отже:
Ця книжка – про велику нестачу, щодо якої треба було б, але зовсім неможна зберігати status quo. Кожен вірш «Чоловіків, жінок і дітей» Юлії Мусаковської виникає як спроба наповнити цю нестачу – і «на такій швидкості / ніхто не помітить».
От, тепер начебто все так.
Ганна Улюра