20 Травня 2024, 07:19 | Реєстрація | Вхід

«Беккетове світло у дні пітьми»

Дода_ла: pole_55 22 Січня 2015 о 12:24 | Категорія: «Вавилонська бібліотека» | Перегляди: 2126
Матеріал підготува_ла: Тетяна Барабаш | Зображення: OZKOK/SIPA / Rex Features / litcentr.in.ua


Переклад за публікацією Boston.com, «Beckett's brightness on dark days» | Аскольд Мельничук, 30 червня 1996

Будь-кому, хто переймається смертю роману, слід згадати образ 10-річного Сема Беккета, що вглядається в палахкий Дублін під час Великоднього повстання 1916 року. Тридцять років по тому ця ж людина, більшу частину війни пропрацювавши в русі Опору на півдні Франції, повертається до розгромленого повоєнного Парижа. Безумовно, будь-який свідок тих руйнацій може поставити під сумнів цінність художньої літератури.  Натомість Беккет розпочинає «літературну облогу», і впродовж наступних п’яти років видає найважливіші твори художньої прози сторіччя. За цей подвиг, який визнала Шведська академія, його удостоїли Нобелівської премії 1969 року. Будучи відданим своїм творінням, Беккет відмовляється їхати до  Стокгольма, щоб отримати її. 

У Беккетовому світі, надія є смертельним гріхом. «Збірка короткої прози» читається, як Псалтир, немов антологія молитов, щоб полегшити тягар буття. Беккет народився в передмісті Дубліна 13 квітня 1906 року в заможній сім’ї середнього класу з протестантсько-гуґенотськими  поглядами. Його слова звучать наче схоластичні слова буддиста: «Ніколи не було нічого, ніколи й не може бути, життя та смерть нічого не означають, такий стан речей». Беккетова творчість не лише поєднує модернізм і його наслідки, його праця власне  і є мостом між ними. Традиційний роман у тій формі, як він розвивався на Заході, можна описати фразою: «Дія – це герой, а герой – це дія». Але Беккетові персонажі часто відмовляються діяти. Дехто описав «Чекаючи на Ґодо» як п’єсу, в якій нічого не відбувається, двічі. Інколи про якусь дію не може бути й мови, оскільки сторони не мають власних тіл. Особистість було замінено стосунками. Його герої нехтують усіма спробами вловити сенс від пекельних умов життя.

Але  в Беккетовій творчості так діється не завжди. Його ранні оповідання і романи «Більше уколів, аніж стусанів» і «Мерфі», опубліковані 1934-го і 1938-го відповідно, могли б претендувати на постановки за участі найкращих акторів. Надмірні й перестилізовані, вони – новітня праця лінґвістично плідного таланту. Те, що «Мерфі» відмовлялись видавати 42 видавці, видається незрозумілою помилкою. Проте невдовзі після війни навіть ці відомі фігури щезли, поступившись голосам, деяким з іменами (Моллой, Мелон), а деяким навіть без цієї зовнішньої ідентичності. 

На сьогодні читачам, не знайомим з творами Беккета, може бути цікаво, чому він створює голоси, які говорять про бажання мовчати, водночас відкидаючи хитрощі, якими більшість письменників намагається втримати читача біля своїх кишенькових книжок. І, що важливіше, чому ми повинні це слухати?

Часткову відповідь на перше питання легко узагальнити: Джеймс Джойс і війна.

Беккетове життя як майстра максималізму (він скопіював частини «Поминок по Фіннегану» під диктування свого знайомого ірландця, і він уже писав на той час про Пруста, мабуть, дозволяло  замислитися, що ж саме  залишається для прози. Та більше, сюрреалісти, які домінували на Паризькій літературній сцені, вважали, що справою літератора більше не було спілкування, а вираження. 

Це не було відходом до естетизму. До 1918 року кожен європеєць певною мірою, напевне, розмірковував про значення канону, синтезуючи тисячі років цивілізації, плодами якої стали гірчичний газ та позиційна війна. «Спілкування» народилося з громадських зв’язків і маніпуляції аудиторією. Митцеві насправді потрібно було висловлювати свій зміст, не зважаючи на реакцію анонімної публіки. Це була позиція, що зародилась радше від болю й огиди, аніж від нудьги та привілеїв. Як Беккет сам висловився: «Історія не є чимось обов'язковим,  обов'язковим є лише життя. Це помилка, яку я зробив, одна з помилок – прагнути історії для себе, хоча насправді досить самого життя». Крім того, те, що Беккет викорінював своїх персонажів, безумовно, є частиною відповіді на те заземлення і деталізацію особистості з патріотичними та шовіністськими лініями, які повторювали всі роди Європи – від Ірландії до Сербії. Щоб поглибити цей процес, Беккет починає писати французькою мовою. (Для тих, хто хоче знати більше про початки Беккетової творчості, Видавництво Єльського університету щойно опублікувало чудовий твір Льюїса Ґордона «Зламаний світ Семюеля Беккета, 1906–1946»).

Теперішнє видання, яке добре редаґував С.Е. Гонтарський, не включає в себе першої збірки оповідань  «Більше уколів, аніж стусанів» та деяких інших робіт, які можна віднести до короткої прози. Але цей відбір дозволяє читачам, які не знайомі з творчістю Беккета, самостійно вирішити, чи хочуть вони дізнатись більше. А цього справді слід бажати.  Місце Беккета в історії європейської прози – як у романі, так і в театрі – доленосне, а поява цієї книжки, що стисло викладає все його письменницьке життя, є приводом для радощів. 

Моєю улюбленою історією в цій книжці, від періоду «літературної облоги» Беккета, є «Перше кохання», що ледь нагадує відому романтичну повість Тургенєва. У Беккетовій версії молодий чоловік, якого викинули з власного дому  після смерті батька, зустрічає в парку молоду жінку, яка сідає поруч з ним на лавку. Вони насолоджуються своєрідною сексуальною інтерлюдією, яку теперішня молодь описує так: «Вона почала бити мене по щиколотках, я вирішив вдарити її… Але тепер двадцятип’ятирічний молодий чоловік є підвладний ерекції. І фізично час від часу це спільне для багатьох, навіть я не міг би не відреаґувати, якщо це можна назвати ерекцією. Її це теж не оминуло, жінки відчувають твердий фалос ще за 10 миль і завжди дивуються: як це він вгледів мене ще звідти?»

Тут з’являються характерні для Беккета ритми, грубий гумор, мізантропія (яку не слід плутати з її слабшою версією – чоловічим шовінізмом), різкі та приголомшливі коментарі. Ніхто і ніколи до цього часу так не викладав своїх думок на папері. Голос звучить наче голос В.К. Фільдса, якого грає Ральф Річардсон за сценарієм Жана-Поля Сатра. Будь-де інде врочиста витонченість його ритмів з їхніми плавним затинанням є такою ж по-своєму дивовижною, як вірші іншого визначного ірландського відлюдника, поета Джерарда-Менлі Гопкінса. Ті самі погляди спонукали Джонатана Свіфта написати: «Я ненавидів усі нації, професії і спільноти, а моя любов – це окремі люди».

Вся інша частина «Першого кохання» є однаково в’їдливою. Молодий чоловік захоплюється дівчиною. Він розуміє, що це кохання, ловлячи себе за написанням імені домашнього улюбленця, якого він їй подарував, на ще теплому коров’ячому посліді. Вони жили разом недовго. Для нього стає ударом дізнатись, що вона матеріально утримує їх, працюючи повією. Коли вона народжує, нестерпні дитячі крики змушують його піти геть.

Пізня Беккетова проза, хоч і важко, але наводить мене на Паундів коментар: «Неквапливість – це прекрасно». Не потрібно нестися стрімголов через частини твору, навіть якщо вони зазвичай завтовшки лише декілька сторінок. Натомість ви повільно гортаєте сторінки, наче прогулюєтесь скелястим льодовиком у сонячному промінні, засліплені блиском. Ці сторінки, наче перегукуються з ударами молота: «Такі ж яскраві, як сонце наприкінці темного дня, що наостанок, сідаючи, виблискує».

Переклала Тетяна Барабаш



Про проект


«Вавилонська бібліотека» – громадський перекладацький проект, що вирішує проблеми культурної комунікації та локалізації шедеврів світової літератури.

Основним продуктом проекту є книжки, художня література в українському перекладі. «Вавилонська бібліотека» «реставрує» роботи класиків українського перекладацтва, повторно перекладає твори «понищені» радянською цензурою, вперше перекладає шедеври світової літератури, котрі залишились без уваги українських видавців. «Вавилонська бібліотека» – втілюється на платформі благодійного фонду Фундація Короля Юрія, це громадський проект покликаний запровадити в Україні нову культурну тенденцію, за котрої створення книжок координується громадським середовищем.

В рамках «Вавилонської бібліотеки» впроваджується проект перекладу міжнародної публіцистики: рецензії та інтерв’ю, літературна аналітика, статті «The New York Times», «The Telegraph», «The Guardian», «The Independent» «New Torker», та багатьох інших видань. Проект покликаний зробити поступ в літературному діалозі та запровадити практику перекладу матеріалів, котрі друкуються на шпальтах іноземних газет та журналів та апелюють до теми літератури. Сторінка проекту у Facebook. 

1 коментарів

avatar
Дякую за переклад, сподіваюся, що розділ буде поповнюватися цікавими статтями!
На жаль, у перекладі є кілька пунктуаційних і орфографічних помилок, а в одному абзаці дещо спотворено зміст оригіналу sad .

Залишити коментар

avatar