23 Серпня 2019, 18:47 | Реєстрація | Вхід
/ Новини / Юрій Сичук: «Молодим письменникам потрібно дати шанс надрукувати власні спроби – лише тоді вони зможуть вирости» - 12 Квітня 2012

Юрій Сичук: «Молодим письменникам потрібно дати шанс надрукувати власні спроби – лише тоді вони зможуть вирости»

Категорія: «Новини»
Дата: 12 Квітня 2012 (Четвер)
Час: 11:37
Рейтинг: 0.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1259



Подаємо розмову поета Олеся Барліга з головним редактором альманаху «Нова проза» Юрієм Сичуком.
 
Альманах «Нова проза» має для мене виняткове значення. У його першому випуску відбувся мій прозовий дебют й відтоді я намагався стежити за цим виданням.

За цей час тут було опубліковано чимало текстів різної «ваги»: від млявих і безсилих спроб увійти в стихію красного писемства, до зрілих текстів з вправною стилістикою та вміло побудованою сюжетикою, що змушували дивуватися – чому в цих людей ще немає книги? (і невдовзі вона у них виходила). Особливо приємно спостерігати за репрезентацією широкої палітри імен (на противагу більшості популярних періодичних видань із ледь не заброньованими місцями для одних і тих же авторів). І ось дізнаюся, що головний редактор Юрій Сичук сповіщає: альманаху далі не бути. Про причину цього і життя видання за останні роки я й вирішив розпитати у нього.
 
Започаткувати альманах було спонтанним рішенням, чи ідея виношувалась роками, чекаючи слушної нагоди? І що стояло за цим бажанням – азарт першовідкривача яскравих текстів в українській літературі чи культуртреґерська місія формування новітнього художнього простору?

Якщо проаналізувати створення літературних явищ від, приміром, тієї ж «Русалки Дністрової» і до конкурсу української мови, започаткованого Петром Яциком, то зрозуміло, що це рішення конкретної особистості щось змінити в культурному просторі. Кожен вирішує певні поставлені перед собою цілі, але в загальному контексті то і є формування культурного простору. Ідеально, цим мала б займатися держава, але тут мусимо визнати, що Україна надто далека від ідеальної держави, варто згадати, що мало не загинув і конкурс Яцика, бо країна чомусь вирішує зовсім інші місії щодо культури. Хоча, цілком можливо, чиновники українського уряду виконують місію формування культурного простору зовсім іншої держави!

Повертаючись до альманаху, то в той час молодому літераторові пробитися на друковані сторінки будь-якого часопису було надзвичайно важко. Я оминаю питання, що українському письменнику взагалі важко надрукуватися, а початківцю й поготів. Однак спроби такі були, згадати хоча б журнал «Молоду Україну» Олеся Донія, який проіснував геть трішки, й «Київську Русь» Дмитра Стуса, що протягнув трохи більше. Однак у них було більше можливостей для існування, хоча б тому, що вони тісніше співіснували з літературним простором усієї країни. На периферії все значно важче, як би в цьому не допомагав інтернет, електронний зв’язок і так далі. Ми б із задоволенням проводили кілька презентацій кожного числа альманаху й не лише у Волинському національному університеті, але щоразу доїхати до столиці не випадає, а тим паче в інші міста. Зрештою ті дві презентації, що проводилися за допомогою В’ячеслава Медвідя і Анни Багряної, не зробили погоди, й альманах зостається на околиці літературного процесу. Хоча провину за цей стан мушу взяти на себе, адже я один не можу всього охопити, бо ж більшість часу забирає саме заробляння коштів на журнал і на його комплектування, а ось на просування – на жаль, не зостається.
 
Вихід альманаху, це, мабуть, гострі переживання. Хочеться вірити в те, що все навколо вибухне в бурхливих обговореннях нового видання. Що переважало – вітання й захоплення чи критика та іронія? Або, якщо перефразувати запитання: українське літературоцентричне середовище більше схильне до підтримки і допомоги чи цькування?

Років з «надцять» тому я захопився читанням всього масиву українських літературних журналів, що вилилося в таку собі «Мандрівку літературними часописами», й цю ідею одразу підхопив «Книжник-Rеview». Це була навіть не критика, а просто враження від прочитаного, якими мені хотілося поділитися. Але невдовзі журнал почив, а чогось подібного не з’явилося, то зникли й мої «Мандрівки». Тобто якоїсь реакції на вихід будь-якого часопису немає, є лише критика на якісь яскраві публікації, але загалом ніхто тим не займається. Не лише «Новою прозою», а й іншими журналами. Відбувається найгірше, бо якби навіть ганили – то це було б краще, аніж повне ігнорування. Ми залишаємося в тісному колі тих, хто робить журнал, і ще, можливо, самих авторів, але навіть вони лише зрідка цікавляться долею альманаху поза власними публікаціями.
 
Є думка, що наявність у місті потужного фестивалю, періодичного видання чи видавництва, котре орієнтується на популярну літературу, створює навколо себе особливий читацький запит і активізує авторів. Чи динамізувалися літературні процеси в Луцьку з виходом «Нової прози»?

 На жаль, не можу такого стверджувати. Так, з’явилися нові імена, після моїх виступів в університеті студенти приносили чи надсилали мені свої твори, але то швидше винятки, ніж якась тенденція. У письменницькому середовищі альманах знають, навіть пропонують якісь свої проекти, зараз ось запропонували зробити «Нову духовну прозу». Є інші пропозиції, але все це на рівні особистостей, котрі хочуть щось зробити, та ніяк не масштабні акції.
 
В одному з інтерв’ю Ви говорили, що вже у процесі видання альманах переорієнтувався на молодого автора. Чому саме на нього? Адже саме поколінню двадцятилітніх найбільше закидають неспроможність мислити сюжетно, надмірно занурюватись у власний світ, який видається малоцікавим іншим, вторинність, а подекуди й звичайну простоту закладених у твір ідей…
Це тільки в ідеалі можна писати в шухляду і вирости гарним письменником. Звичайно, так приклади існують, найяскравіший, напевно, Кафка, але це досить складно. Все ж, гадаю, молоді автори повинні друкуватися, а якби ще на їхні твори знайшлися б критики – то це лише б допомагало їм рости, розвиватися. На початках я намагався відповідати всім авторам, когось підтримати, комусь вказати на слабкі місця, дехто з авторів прислуховувалися, росли, а згодом ми друкували їхні твори. Пізніше це стало досить важко, бо творів ставало багато й просто фізично не встигав усім відповісти. Згодом пробував долучити молодого філолога Миколу Савицького до критики, але в нього своя викладацька робота й тільки вряди-годи він щось пише. Зокрема, з’явилася його критика на «Нову прозу 20-літніх». Але молодим письменникам потрібно дати шанс надрукувати власні спроби – лише тоді вони зможуть вирости. 
 
Одна з маркетингових стратегій видання, котре хоче продаватися – орієнтація на «брендових» авторів. Зокрема, виборювання у них права першими опублікувати фрагмент роману чи повісті, що за кілька місяців має вийти книгою у відомому видавництві. Мовляв, упізнаване ім’я завжди привабить читача, а відтак – і покупця. Чи існувала ця спокуса для Вас?

Спокуса така, звичайно, є, але ми намагалися все ж не відходити від концепції альманаху, а тому кілька номерів журналу відкривалися рубрикою «Десять запитань до…», де були представлені інтерв’ю з Дмитром Стусом, Степаном Процюком та іншими знаними письменниками, котрі ділилися і власним літературним досвідом, і в чомусь повчали молодь. Але це також досить важко, бо інтерв’ю з Андруховичем очікуємо до цих пір. Можливо, ми ще повернемося до такої практики.
 
В опитуванні, котре я проводив для порталу «Буквоїд», письменник і журналіст Олег Шинкаренко відповів, що однією з причин, чому видавництва відхилили його останній роман стало те, що твір «не схожий на романи Жадана, Андруховича та Артема Чеха, а значить його ніхто не купить». Це перебільшення, адже сучасна українська література представлена багатьма відмінними від цих імен літераторами? Чи для видавців все ж існує певний «канон», якому молодому авторові «бажано» відповідати?

Для мене більш «канонічними»  авторами є Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, але ніхто не намагається шукати нових авторів, що пишуть подібно до них. Хоча, можливо, підсвідомо й існує така тенденція, адже ми видали книжку Олексія Ганзенка, твори якого все ж близькі до названих мною «канонічних» письменників. Ми ж намагаємося в загалом великому обсягу письменників-початківців знайти тих авторів, у яких є щось нове, цікаве. У когось це цікавий сюжет, у когось гарна мова, у когось ще щось, рідко трапляється сформований письменник, але намагаємося нікого не пропустити, хоча й не можемо стверджувати, що нам усе вдається.
 
Доводиться чути нарікання на чіткий запит видавців щодо перекладів, які вони воліли б друкувати. Ковтком свіжого повітря в цій ситуації стають тексти у періодиці (зокрема, малі прозові жанри). Які опубліковані в «Новій прозі» переклади видались Вам особливо цікавими?

Переклади в альманасі досить спорадичні й наразі не є якимось сталим явищем. Іван Рябчій і Дмитро Чистяк пропонували нам зробити «Нову бельгійську прозу», і ми не проти були б це видати, але загалом це майже не підйомна справа через величезне податкове навантаження. На жаль, ми відмовилися від цього, хоча бельгійці мали оплачувати роботу перекладачів. Були надії зробити спільний альманах перекладів, але кому воно потрібне.
 
Часом доводиться чути, що творчість українців, котрі живуть за кордоном, попри дійсно яскраві імена і тексти, залишається на певному «маргінесі» українського літературного процесу. І в першу чергу це можна простежити по публічних дискусіях (есеї, нариси, рецензії, відгуки, інтерв’ю) й колективних виданнях (збірки та антології) – діаспорні автори ніби «витиснуті» з цього руху. Чи згодні з цим і як сучасна діаспорна проза представлена у вашому альманасі?

Це ви натякаєте, що потрібно видати «Нову прозу діаспори»? Справді треба видати, тим паче, що автори з діаспори у нас видавалися: Олесь Бережний, Павло Ар’є, Оксана Лущевська, Тетяна Мельник… Не думаю, що вони перебувають на маргінесах, бо завдяки новітнім засобам комунікації ми завжди майже поруч. Ось і з Павлом Ар’є готуємо збірку «Нова драматургія», хоча він і проживає в Німеччині. І що цікаво, останнім часом альманахом більше цікавляться за кордоном, аніж в Україні. Ви знаєте, що я надіслав їх у Чехію, а також вони поїхали в Німеччину, їх замовив німецький поціновувач літератури, а також у Канаду, там замовили наші українці.
 
Серед тематичних спрямувань альманаху є й «Нова політична проза». Найбільша проблема цього жанру, як на мене, в її «скороминущості», в тому, що пишеться вона на злобу дня й зі зміною керманичів чи політичного курсу втрачає свою актуальність. Відтак, чи буде ця література цікавою вже за кілька років? І друга хиба – викривальний публіцистичний пафос, а подекуди й пряма памфлетність і фейлетонність творів, що знижує їхню  художню цінність. Як бути із цими крайнощами?

На превеликий жаль, нікуди ми від політики не втечемо, а тим паче в Україні. Ви гляньте, який ажіотаж був навколо прозової книжки Ліни Костенко, а вона (книжка) попри все-таки політична. Читачі хотіли прочитати погляд нашої видатної сучасниці саме на політичні процеси в країні. В такої літератури звичайно є хиби, ви правильно помітили, але й без цієї літератури мистецький процес буде неповний, ущербний. Напевно, що в політично аморфній Швейцарії чи там Норвегії така література має значно менший попит, але в Україні політичні книги ще довго будуть затребувані, хоча я хотів би помилятися.
 
Ще один тематичний напрямок видання – «Нова інтимна проза». Останнім часом особливо активізувалися публічні дискусії спротиву діям організацій, що стоять на варті суспільної моралі. Звідси низка проектів, котрі акцентують увагу на еротичній літературі. Більшою мірою це поетична творчість. Проза ж обмежена само- і просто «цензурою» й існує переважно в соціальних мережах і на літ-сайтах. Презентувати цю прозу у друці – це ризик для видавця?

 Якщо ви маєте на увазі останні події навколо Юрія Винничука, то, напевно, там усе-таки більше політики, аніж захисту моралі. Тому більш небезпечна все ж «Нова політична проза». Цікаво було б видати «Нову політично-інтимну прозу»! Можливо, хоча б це число альманаху розійшлося. Тематичні випуски альманаху задумувалися, аби активізувати авторів і читачів часопису. Чи нам це вдалося? – якоюсь мірою так, але не настільки, щоби впевнено це стверджувати. На цей рік ми планували почати видавати серію видань «Перша прозова книга», але ідея також поки що зависла в повітрі.
 
Нещодавно Ви сповістили у себе на фейсбуці, що тематичний випуск «Нова фантастична проза» став останній номером альманаху. Що спричинило це рішення?

Знову мушу повторити: а кому воно потрібне? Десятку авторів і ще десятку справді закоханих в літературу людей! Оце й усе! Тобто реально половину з 250 примірників альманаху нікому не потрібно, а видавати менше – у цьому вже не бачу жодного сенсу. Можливо, тут допомогла б передплата, але наша «Укрпошта» ставить нереальні умови, тільки внесення до каталогу коштує близько 1000 гривень, і потім з кожного примірника беруть кошти, до того ж і за оформлення передплати. Тобто, я не згадую про якихось міфічних спонсорів – це хтось вигадав. Але ми самі собі не хочемо допомогти. Щороку я купую біля сотні художніх книжок, передплачую десяток мистецьких видань, хоча вже не маю часу то все прочитати. Але ми повинні самі допомагати українській літературі, а не надіятися на спонсорів або, ще ілюзорніше, на державу, як багато наших митців робить. Щонайперше потрібно почати з себе – чи все ти зробив для культури, літератури, чи для того, чим ти в житті займаєшся.
 
Ви не тільки видаєте молодих авторів, а й не забуваєте про власну творчість. Минулого року у Вас вийшло три романи – «Два життя», «Камінь в океані», «Гості з-поза реальності». Всі вони писалися одночасно?

Вони писалися останніми роками, але минулоріч вирішив їх видати. Я свідомий того, що не можу як той же Гюстав Флобер довести до досконалості кожну фразу, знайти саме те слово, яке потрібно в тій же фразі. Ми вже не маємо скільки того часу, щоб за своє життя написати кілька справді досконалих книг. Тому в мене твори лежать роками й час од часу я намагаюся довести їх до ладу, на жаль, це не завше вдається, бо в голові знову з’являються нові ідеї. От я вирішив надрукувати ці романи, аби більше до них не повертатися. Хоча в шухлядах є ще багато творів, які просто чекають слушного моменту. Можливо, він колись прийде!

Джерело: Буквоїд


0 коментарів

Залишити коментар

avatar