«Lover/Fighter» Крістіни Гамплової в перекладі Аліни Молчанової

---

Крістіна Гамплова (1997) навчалася в Карловому університеті, її дипломна робота присвячена мексиканській жіночій літературі й впливу античних образів на неї. 

Прозовий дебют Крістіни Гамплової «Lover/Fighter» (Dokořán, 2024) став у 2025 році конкурсним текстом 11-го року міжнародного перекладацького конкурсу імені Сюзанни Рот, який проводиться мережею Чеських центрів і Чеським літературним центром (секція Моравської земської бібліотеки у Брні). 
 

---

Крістіна Гамплова
Lover/Fighter
(уривок)

Переклад з чеської Аліни Молчанової


Пролог

Розпізнати людину на стероїдах нескладно. Треба лише знати, на що звертати увагу, й мати трохи терпіння. Невдовзі ви точно помітите передчасно постаріле обличчя, приховане під купами акне, почервонілу шкіру або набряклий живіт. А ще — всеїдне стадо залисин, що тягнуться від скронь, і неприродно рельєфні м’язи по всьому тілу — особливо якщо вживання стероїдів супроводжується відповідними тренуваннями. Ефект анаболіків найкраще помітно на плечах і спині. Красиво їх накачати зовсім не просто, але «хімікам» вистачить кількох місяців, аби з плечей почали стирчати гострі крильця дельт, а крізь спину продерлись дебелі трапеції, які здіймаються під потилицею, мов дріжджове тісто.

Усупереч популярній думці, анаболіки не спричиняють неконтрольованої агресії: після їхнього вживання не виникає раптового бажання комусь вмазати. Вони лише підвищують асертивність. Тому більшість «хіміків» зауважують, що під впливом штучно набутої самовпевненості стали, навпаки, розважливішими. Загалом допоки стероїди мандрують організмом, людина почувається сильною, енергійною та життєрадісною. Але варто припинити їх уживати, як настає різкий емоційний спад, а часом і депресія.

Сірдин, популярний останнім часом екстракт із синього м'яса одного дуже поширеного виду папуг, анітрохи не схожий на класичні стероїди: це сильний галюциноген, що викликає хаотичну агресію. Сірдинова ейфорія триває лиш кілька годин — але це не справжнє щастя, а радше неконтрольована єхидна зловтіха. Довгостроковий вплив сірдину на ріст м’язової маси менший, ніж у анаболіків, однак його не обов’язково вводити підшкірно. Загалом результат уживання класичних стероїдів — «оксани», «метану» чи «тренаболу»¹, як їх називають бодібілдери, — цілком передбачуваний. А от уживання сірдину — це крок у невідомість, де на вас може чигати будь-що і будь-хто.

Насірдинені бійки надзвичайно захопливі. Саме тому цей екстракт набув шаленої популярності в деяких видовищних різновидах спортивної боротьби. Якщо ви нещодавно бачили, як хтось під час поєдинку скажено кусає чи вигадливо душить суперника, — перед вами напевне був саме сірдиновий боєць.

Зовнішні ознаки вживання сірдину не надто очевидні. Навіть після великої дози не буде ані розширення зіниць, ані стисненої щелепи чи характерних «тиків», як у тих, хто сидить на амфетаміні.

У сірдину таких ефектів нема — він навіть не садить серця й нирок. Як не рахувати росту м’язової маси, єдиний помітний довгостроковий ефект його вжитку — підвищений рівень оволосіння. Здається, люди, які вживають сірдин досить довго (а таких поки що зафіксовано зовсім небагато), стають волохатими, ніби вівці.

За останні десять років мене звинувачували в багатьох злочинах: від контрабанди екзотичних птахів до продажу наркотиків неповнолітнім. Більшість із цього вигадки, але я однаково мимоволі стала обличчям сірдинової лихоманки. Так, я справді одна з людей, чиє життя максимально тісно пов’язане з цією речовиною, і не можу заперечити, що почасти несу відповідальність за епідемію поїдання папужачого м’яса, що зараз лютує в Празі. Повірте, мені не раз доводилось отримувати по зубах іще й за це. Вперше я спробувала сірдин у 2014 році, а востаннє — у 2023-му.

Хай там що про мене говорять, а на м'ясі папуг я не заробила ні копійки. Я ніколи не давала його неповнолітнім, хоч і несу відповідальність за смерть однієї молодої людини. Тому мета цієї розповіді — не так очистити моє ім'я, як здати всіх інших. Біля витоків сірдинової гарячки стояло, крім мене, ще три людини: заповзятий біолог з Південного², дрібний дилер і моя колишня дівчина. Когось із них уже нема серед живих, а двоє інших можуть поцілувати мене в дупу.
 

---

¹ - Сленгові назви найпоширеніших стероїдів — оксандролону, метандієнону і тренболону. — Тут і далі прим. пер.
² - Південне місто (Jižní Město) — найбільший спальний масив Праги. 



Вечір четверга: у світлі ліхтариків я почуваюсь чарівною, мов попзірка

Можливо це прозвучить дивно, але моє рідне місто погубив велоспорт. Я живу в гидкому розпухлому містечку, котре розділяє навпіл найжвавіша велодоріжка Центральної Чехії. Місцеві перед спортивною навалою давно опустили руки: хтось сам пересів на велосипед, а хтось просто змирився з нескінченним потоком дурників у шоломах, мов із хронічною виразкою.

Якби хто-небудь колись узявся написати путівник нашим містечком, перша сторінка виглядала б так:
 
Утім, велодоріжка — це значно більше, ніж площа. Це наш центр, наш екватор, наша аорта. Жителі океанських узбереж будують свої ритуали довкола водної гладіні, а ми вплітаємо велостежку в усі етапи свого життя: діти тут вчаться кататись на роликах, ми приходимо сюди пиячити, сусіди поряд про все домовляються, аматорські театральні трупи грають вульгарні французькі комедії; тут само проходять троє царів² і торговці з рюкзаками, набитими потворною керамікою. Влітку розпечений асфальт дрижить під копитами втомлених коней, змушених щороку возити коронаційні клейноди з Праги до прилеглого замку. Коротше, велодоріжка для нас — цілий світ.

Асфальт уздовж річки поклали десь після повені 2002 року. Тоді розбурхана вода принесла до нас купу грошей. Повінь — один з моїх перших дитячих спогадів: я стою на пішохідному мосту й бачу, як унизу пливе хатнє начиння. Такий собі екстравагантний модний показ — тільки замість моделей на подіумі дефілюють кухонні стільниці й пралки. Ми жили на пагорбі, тому я відтоді потай вважаю, що всі стихійні лиха — це в чомусь прикольно.

Міст, звісно, таки змило, й місто звело новий за ті мільйони, які вдалося зібрати на замулених після повені берегах. Новий міст видно аж із сусіднього міста: він став символом виживання, нової міської ідентичності, світлого майбутнього, наповненого просекко та бордер-коллі. Аби підкреслити, що цей неймовірний міст призначений лише для пішоходів, з обох його боків в асфальт забили по потворному півметровому стовпчику, аби не давати дороги машинам. Ці стовпчики довго були найгидкішими скульптурами в окрузі.

Бридкість тих стовпчиків місто змогло перевершити лиш через багато років: кожне містечко нашого регіону (себто нашої велодоріжки) тоді могло обрати шахову фігуру, яка б його символізувала. Громадяни нашого міста в інтернет-опитуванні одностайно проголосували за двометрового пішака і з гордістю встановили його біля велодоріжки. Іноді мені навіть не треба жартувати зі свого рідного міста — воно прекрасно насміхається з себе саме.

Остання скульптура-насмішка прикрасить тутешню панораму 2022 року. Це буде великий мармуровий термометр, який урочисто встановить міська рада, аби відзначити, що ніде в країні немає такої нестерпної спеки, як у нас. Ура.

Але зараз вересень 2014-го, до пішака й термометра ще дуже далеко, я спираюсь на той блискучий стовпчик у кінці містка й вдивляюся у пітьму на велодоріжці. Юлія стоїть, схилившись на поруччя. Сьогодні ми отримаємо по пиці. На велодоріжці, де ж іще.

Ми про це знаємо, бо зранку Юлія отримала SMS: «Приходь опівночі до відпочивалок. Отримаєш по пиці».

Відпочивалками ми називаємо бетонні лавки, порозставляні обабіч велостежки. Вони страшенно незручні й годяться хіба для того, щоб застебнути ролики, або щоб підлітки могли сидіти на їхніх спинках і спокійно собі бухати.

Проблема в тому, що вздовж усієї велодоріжки їх стоїть близько п’ятнадцяти, й ми не знаємо, куди саме йти, щоб отримати по пиці.

— Нікого не бачу, — каже Юлія. — Мабуть, вони далі.

Тож ми вирушаємо проти течії річки.

Іти проти течії — завжди трохи наче сходити на гору, тому шлях нам здається нескінченним.

— Що це в тебе на черевику? —  роздратовано питає Юлія.

— Наступила десь на розбитого «Єльцина», — кажу їй.

— Пійло для дурних і вагітних, — розважливо зазначає вона, і далі ми йдемо мовчки.

Хоч уже й північ, справжня темрява досі не настала. Небо просто поблідло нерівними плямами, ніби хтось вилив на нього відбілювач. Раптом здійнявся сильний вітер. Це саме той вітер, який віє з далеких країв і приносить відчуття чужоземності. Він шматує навколишні пагорби й викривлює простір: жбурляє нам в очі далекі дерева й заважає розгледіти те, що перед носом.

Мабуть, саме тому ми спершу не помічаємо освітлених передпліч, що виринають просто з повітря. Над нами нависає химерна компанія: шестеро дівчат, кожна з яких наставила телефон із увімкненим біля камери ліхтариком просто на нас. Вони нас знімають. Коли мої очі звикають до світла, я розумію, що їх насправді семеро: одна ховає руки в пітьмі. Тому й виглядає ніби як головною — ані пальцем не ворухне, для цього в неї є свої люди.

Коли ми з Юлією наближаємося до відпочивалок із цим чужоземним вітром у волоссі, світло мобільних ліхтариків здається мені сяйвом великої сцени. Семиголовий натовп зустрічає нас схвильованим мовчанням. Вони нас чекають. Якби я прийшла сама, було б трохи ніяково: я не люблю, коли на мене хтось чекає, навіть якщо це мій ворог. Але Юлія такими дурницями не переймається: вона добре знає, що сьогодні ми зірки шоу, а ті в житті не полізуть на сцену до півночі. Я йду за нею, і її впевненість передається мені. У світлі ліхтариків я почуваюсь чарівною, мов попзірка.

— Значить, не тільки корова, а ще й дурепа, — зрештою порушує тишу дівчина з руками в темряві, руйнуючи момент мого тріумфу. Це Саша.

Ось що я про неї знаю: колись ми були досить добре знайомі, хоч вона й молодша на кілька років. Наші мами дружили. Її родина жила у великому будинку з собакою та мажорним батьком, який працював десь в Еміратах і вдома фактично не з’являвся. Саша обожнювала плавати й була впевнена, що має особливий зв’язок із водою — глибший ніж у будь-кого іншого. Тому вона трохи всіх напружувала: ніхто не міг при ній сказати, що любить купатися, бо такі вислови її дратували. Але все це було давно, коли ми навіть не могли обирати, з ким спілкуватися. Тепер ми просто вдаємо, що цього всього не було й ми взагалі не пам’ятаємо одна одну. Зараз Саша красива, немов лялька «Братц», і аж до цієї ночі мені здавалося, що вона досить мила. Згадалось, як вона в школі на лижній екскурсії обблювалася просто на підйомнику. Мабуть, зараз зустрічається зі значно старшим чуваком, бо хтось казав, що бачив, як її підвозять до школи на авто.

Саша повідомляє Юлії, що та — дурна корова, після чого з темряви вилітає її правий хук і Юлія отримує добрячий удар у щелепу. Я шоковано застигаю, але швидко згадую, що нас знімають. Нікому не хочеться на відео лиш тупо стояти й витріщатися. Поки намагаюся битися, мене не полишає думка, на правильному боці я опинилась. Адже з Юлією я ледь знайома, а ще, по правді кажучи, вона трохи дивна. Але часу на роздуми немає, та й дівчата зараз мають перевагу. Захищати слабшого завжди правильно, чия б насправді не була правда. Тим часом Юлія хапає Сашу за волосся й тягне з усієї сили. Може б, вона й сама з усіма впоралася. 

Моя перша справжня бійка в житті триває неймовірно довго — близько п'яти годин, — але чомусь здається прикольною. Ми боремось, бігаємо поміж відпочивалок, а навколо поволі світає. Сонячні промені падають на холодний бетон, і вітер починає стихати. Ми важко дихаємо й штовхаємося вже з меншим завзяттям. Деякі дівчата вже лежать на землі, спираються на лікті й просто спостерігають. Ніхто вже не знімає — матеріалу зібрано достатньо, — але розходитись по домах нам іще не хочеться. У мене обдерта гомілка й розбите коліно. Кров стікає з ноги, крапає на землю й лоскоче шкіру так, ніби по мені бігає маленька мишка.

Бійка завершується, аж коли на горизонті вимальовується тінь. Цю тінь звати Зденєк, він батько хлопця, якого всі кличуть Пеліканом (не скажу чому). Він під’їжджає до нас на роликах, погрозливо махає рукою в спортивній рукавичці й увесь аж заходиться глибоким гортанним сміхом. Що, мовляв, про таке нічне гуляння нам скажуть батьки?

Ми чемно вітаємося, збираємося й дрібочемо по домівках до своїх Зденєків (я – прикриваючи розбиту ногу). Тут у місті більшість татів саме такі – у велоодязі, з голосами м’якими, наче махрові рушники, й руками, що піднімаються хіба жартома. «Ану ж іди сюди, дам потиличника!» — завжди казав Зденєк своєму Пеліканові, коли син нахабнів, — але на його обличчі завжди вигравав півмісяць усмішки. Зденєк став батьком дуже рано — в двадцять п’ять на світ уже з’явилися всі три. Це був батько-віл, який тягав за собою Пелікана в спеціальному веловізку, поки той не став достатньо дорослим, щоб сісти на власний ровер. Пеліканова мати, вічно заклопотана, але зрештою готова піддатись на всі вмовляння, піклувалася про дітей у ті п’ять днів, коли батька-вола запрягали у празькому офісі й він своїм дзвінким сміхом хитав ріжки кавоварок чи пивні крани у празьких господах.

Мої батьки завжди були інакшими й тримали проти нас, дітей, свій надійний фронт. Я тихо прослизаю в передпокій, голодна, але не можу спинитися біля холодильника, бо мама навіть у найглибшому сні почує легке клацання його ущільнювача й одразу прибіжить боронити продукти. Батьки вже кілька років ні з ким із міста не спілкуються й, чесно кажучи, мало розмовляють навіть із нами, своїми дітьми. На родинних святкуваннях мама сидить із колінами під підборіддям, як підлітка, і втуплює очі у стелю.
 

---

¹ - Безалкогольне пиво чеської торгової марки Birell.
² - У римо-католицькій традиції свято Богоявлення пов’язане з постатями волхвів, або трьох царів. У деяких країнах воно відоме саме як Свято трьох царів, яке відзначають 6 січня.



Середа пополудні: Юлія параноїть

З Юлією я вперше нормально розмовляю лише за день до бійки на велодоріжці. Знайомимось ми доволі романтично — на заправці.

Тобто ми не те щоб зовсім не знали одна одну, але в маленькому місті все вирішує випадок: із ким ти будеш спілкуватися, а кого просто ігноруватимеш. Про більшість людей ти приблизно уявляєш, хто вони, де живуть і з ким водяться, — але ж не будеш вітатися з усіма підряд. Для старших є сенс берегти чемність, а з дітьми й підлітками краще не надто заморочуватись, якщо це не твої надійні друзі. На початку вересня 2014 року Юлія моєю подругою точно не була.

На автозаправці на околиці нашого гидкого містечка недавно облаштували зону stop and relax — тобто поставили зовні акуратну дерев’яну лавку зі столиком, а всередині почали продавати хот-доги з соусом чилі. Ну ясно, звучить жахливо, але для нас це ідеальне місце. Тут не так дорого, як у центральних кав’ярнях чи в піцерії, батьки не застануть тебе з цигаркою в зубах, як біля річки, й ніхто не дістає, як у привокзальній забігайлівці.

Я саме виходжу з туалетної кабінки, коли помічаю Юлію, що сидить на умивальнику, неначе тарантул, і уважно мене розглядає. Обводить мене поглядом з голови до кінчиків пальців на ногах і, поки стіни й підлога ще гудуть після зливу, раптом каже:

— У житті не бачила гарячої дівчини без проблем із травленням.

Кому взагалі може спасти на думку таке казати? Але мені приємно. Слухай, питає, в тебе ж тут є подруги? Я гордо киваю: вони надворі, переважно празькі, приїхали, бо в мене сьогодні останній день домашнього арешту. Арешт арештом, але вигулювати собаку дозволили (він лежить під столом), а отже, я можу їсти хот-доги з чилі-соусом у stop and relax і потім, як личить кожній гарячій дівчині, мати проблеми з травленням.

— Знаєш, за мною хтось стежить. Мені потрібен захист, — каже Юлія, і тільки зараз я помічаю не лише її дивну згорблену позу на умивальнику, а ще й трохи дебільнуватий одяг: спортивна вітровка, під нею чорно-червоний корсет, а у волоссі заплутані тоненькі кольорові резинки.

— Може, відразу розповіси й дівчатам надворі? — пропоную я. Не те щоб вони знали, як діяти, але мені не хочеться потім знов переказувати їм усю цю історію.

Юлія — лісова. Це не прізвище, це просто означає, що вона живе в багатоповерхівці нагорі, біля лісу. Я не знаю, чи всі лісові родичі, чи ні, — просто їх так називають. Мабуть, ті будинки колись поставили для працівників лісництва чи якоїсь подібної установи. Хай там як, а лісові оселилися тут ще задовго до повені, задовго до велодоріжки й задовго до перспективних молодих пар із іпотеками, таких як мої батьки чи тато Пелікана. Колись мене тренувала в «Соколі»¹ старша сестра Юлії. Вона знала всіх старожилів і дорогою додому зі спортзалу зачиняла вікна напіврозвалених будинків на головній вулиці (яких тепер, звісно, вже немає), бурмочучи:

— Господи, Вогейл, його ж обкрадуть. Він завжди так набирається, що не може знайти двері збоку й мусить лізти у вікно.

— За мною хтось стежить, — повторює Юлія вже надворі, сидячи з підібганими колінами, й нервово стискає в тремтячій руці «елемку»².

Одна з нас, на жаль, пирскає сміхом, але настільки стримано, що звук більше нагадує придушений кашель.

— А як ти це зрозуміла? – питаємо ми.

Юлія пояснює: річ не в тому, що щось відбувається, бо, власне, не відбувається нічого особливого, просто відчуваєш, що позаду йде плюс один, але ти не знаєш, хто то. Вранці в школі, наприклад, помічаєш, що хтось сидів на твоєму місці, часом тобі телефонують із прихованого номера й мовчать.

Юлія роззирається паркінгом, і ми теж. Нікого не бачимо.

— Коли я піду, — просить вона, — подивіться, чи за мною ніхто не йде.

Ми уважно стежимо за її рухами в повній тиші, щоб потім із чистою совістю сказати, що їй срака, й перевести розмову на щось веселіше. 

Однак ця ситуація нас не відпускає. Зрозумійте: надворі 2014 рік. Міленіали тільки починають проживати те, що за кілька років буде на радіоподкастах.

Тоді ще ніхто не каже «я мегардужник», коли не може зосередитись, і не згадує «свій ОКР», бо не любить безлад. Ми майже нічого не знаємо про психічне здоров’я, а ті кілька діагнозів, про які чули, нас лякають.

Я вже не згадаю, хто першим сказав, що Юлія параноїть. Але для нас це означало дві речі: по-перше, вона може бути небезпечною, а по-друге — це в неї через траву.
 

---

¹ - «Сокіл» — чеське спортивно-патріотичне товариство, аналог українського «Пласту». 
² - Цигарки американської торгової марки L&M.

Переклад з чеської — Аліни Молчанової.

---

Аліна Молчанова — студентка IV курсу спеціальності «Чеська мова та література, переклад» Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Лауреатка перекладацького конкурсу імені Сюзанни Рот 2025 року.