Вірші Р.Б. Лемберґ в перекладах Михайла Жаржайла
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Михайло Жаржайло | Перегляди: 4287
Р.Б. Лемберґ — небінарний квір українсько-американський прозаїк, поет, видавець умоглядної фантастики. Займенник: «вони». Народились у Львові у 1976-му році. Живуть і працюють у м. Лоренс (Канзас). Повість Р.Б. «Чотири глибокі плетива» (Tachyon, 2020) стала фіналістом премій World Fantasy, Nebula, Locus, Ignyte та інших нагород. Їхній перший роман «Нерівновага» (Tachyon) та збірка оповідань «Геометрії причетності» (Fairwood Press) вийшли друком у 2022 році. Їхні поетичні мемуари «Усе відтане» вийшли друком у видавництві Ben Yehuda Press у 2023 році.
Українською мовою поезії Р.Б. Лемберґ публікуються вперше.
Наслухаючи камені
для Урсули, Соні та Корі
Prelude The world burns, the residue of ash staining my hands with snow that melted before I remembered my name, my shape, my purpose, if ever it was so singular. I tell myself that it’s too late now to remember, to walk through the library of my lives, through all the years in which I wrote what no longer is written, in which I whispered in language of stone and rock, the long pedigree of the rivers that made me before they flowed, that spoke themselves into being while I stood on their banks, listening to the language of muck and exultation before casting my stones, before their concentric circles told a story. What now? What use is there of stones that fall into rivers as brittle as the world’s burning, what memory shall I shape from this ash? Only this: that as sure as the ice is melting, the flame’s reign too will be quenched one day, and the stones speak again. Until then, I listen. | Прелюдія Світ палає, залишки попелу плямують мої долоні снігом, який розтав, перш ніж я пригадав своє ім'я, свою форму, своє призначення, якщо такі коли-небудь являлись мені. Кажу собі: запізно згадувати, йдучи бібліотеками життів, крізь роки написаного мною, так, як уже не пишу, де я шепотів мовою каменя й скель, вітластого роду річок, що створили мене перш ніж потекти, промовляючи собою в буття, поки я, стоячи на березі, наслухав мову мульких радощів, перш ніж пожбурити камінці, перш ніж концентричні кола переповіли історію. А зараз? Який зиск каменям падати до річок, рухлими, як світовий згар, який спогад мені зліпиться з попелу? Хіба цей: достоту, як тане лід, так і вогненній владі зрештою прийде край, і камені мовлять знову. А я поти — слухаю. |
The Old Craft I wish I knew this earlier in life: each healing creates a debt. A healer who walks between people, asking for no recompense, not even a song, becomes sinister. I did not want their money, so some paid lesser healers for lesser healings. Others turned from me once they were well — refusing that I still existed after sickness was gone from their world. After all, I was a reminder that sickness still lingered somewhere, always too close. I took it away — perhaps I also brought it. There were yet others who survived the sharpest edge of a knife, the red heart-tide or the sharpshoot of a stroke, they knew the debt could never be repaid with money — only with their lives after which they would offer to me, often with resentment. It felt heavy and yet I kept working, kept piling the debts on like stones on the riverbank, a monument to my pride, my folly, my own deep wounds that I could not touch. I stopped at last, and started attending deaths. There was no debt there. Only listening. | Стара школа Якби ж я збагнув раніше: усяке добро породжує борги. Цілитель, що ходить в люди, не беручи нічого взамін – навіть дріб’язку, стає підозрілим. Я грішми не брав, тож дехто платив слабшим знахарям за слабше зілля. Дехто – одвертався од мене, забувши, що існую, щойно хвороба покидала його. Утім, я сам – яскраве свідчення, що недуга зачаїлась неподалік, надто поруч. Позбувся її, то може, сам її породив. Були серед них і такі, що вижили крізь найгостріші леза, крізь крововиливи багряні, січу серцевих нападів – ці знали, що борг одвіку не відплатять грішми, хіба що власними життями, що їх вони мені й пропонували зчаста, хоч і не без відрази. Ця ноша тяжка, і, в доважок, я продовжував обростати тими боргами, як ракушками – річкова статуя, пам’ятник честі, відчаю, глибоких ран, які заборонено чухати. Відтак – я перестав; був просто присутній при смертях. Там не було обов'язків. Самі голоси. Переклад: Михайло Жаржайло, Тарас Малкович. |
The New Craft Like river breaks past its banks of ash, flooding flooding flooding Like fire outflung past the confines of the body’s house, expanding lingering So I’ve grown old before I bloomed, I’ve chosen silence over speech and made a waiting place. It’s not over yet and there’s nothing to do — though, some say, a great mystery — but there’s nothing to do except be present, except be like stones that fear no flood, no heat, the stones that hear no steps and see no light, the stones that do not look beyond: the stones, attending. Stone I am geode, I think, turned inward. Satisfied that I am owed no debt and fear no mending for my breakage. Inside my stone shell is a crystal cavern that hasn’t seen a light since stones were born. Between the crystals in the geode, a hollow cavity. A breath as ancient as the world is captive there. The world that burns imagines its rebirth, a day that’s sung, outflung, a day that dawns through muck and exultation, a dawn that cracks my stone, the dawn — the mortal light, revealed — that opens my geode and frees its breath. Listening All world is breath, and when the breath is gone, it melds into the world. The breath of words, of trees, of cities, even the geode is whole and broken, flooded, burned, victorious, given up, and still. It’s not a linear story. It never was. I listen to the breath. | Нова школа Ріка пхається між берегів попелу, флудить, флудить, флудить. Неначе вогонь, що вистрибує з вікон тіла, розростається тлінням Так я зістарів, не розквітнувши, Обравши тишу на противагу мові, Звів почекальню. Це ще не кінець, і єдина з тим рада – хоч для когось це таємниця – єдина з тим рада – хіба бути присутнім, хіба бути камінням, якому не страшно втонути, спектись. камінням, що кроків не вчує, не вгледить світла. камінням, що не марить про далечінь: камінням, що тут-і-зараз. Камінь Я — жеода*, схоже, зациклена на собі. Добре, що не маю боргів і не боюся, що мене зцілять. Внутрі мушлі каменя — склеп кришталиків, що світла не видів з часів народження. Між кришталиками друзи — порожниста западина. Віддих, старий, як світ, у ній — невільник. Палаючи, світ, мріє родитись днем, співаним, виверженим, днем, що клює крізь мул і радощі, вдосвіта лущить мого камінчика, зоря — смертне світло, оприявлене — розтуляє жеоду, вівільняє віддих. Наслухаючи Весь світ є віддих, а коли віддих вщухає, він ототожнюється зі світом. Віддих слів, дерев, міст, навіть жеоди — цілісно зранений, втоплений, зотлілий, переможний, переможений, вкляклий. Це не лінійна оповідь. І нею не була. Я наслухаю віддих. |
*Вікіпедія: Жеода (Грецькою γεώδης — ge-ōdēs, «землеподібний», англ. geode, bug hole, crystal cave) — округле або овальне мінеральне утворення, що виникло внаслідок заповнення пустот в гірській породі мінеральною речовиною, яка відкладається від периферії до центру.
Переклад з англійської — Михайло Жаржайло. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев.
0