Вірші Тадеуша Ружевича в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Остап Сливинський | Перегляди: 5651
Тадеуш Ружевич (Tadeusz Różewicz, 1921–2014) – польський поет, драматург, прозаїк, перекладач. Уже в шкільні часи перебував під впливом польської авангардної поезії, з гімназії був виключений через начебто «комуністичні погляди». В часи Другої світової війни воював у лавах Армії крайової, тоді ж разом із братом, рано загиблим поетом Янушем Ружевичем, видав спільну збірку віршів. Своїм справжнім дебютом вважав книгу віршів «Неспокій» (1947). Вона, разом із виданою 1948-го «Червоною рукавичкою», викликала фурор у тогочасній польській літературі і вплинула навіть на такого класика поезії, як Леопольд Стафф. Естетика довоєнного авангарду, переломлена через травматичний досвід війни, дала в ефекті цілком новаторську поетику – відверту, позбавлену традиційних поетичних засобів, зате сповнену того, що в літературознавстві назвали «емоційним реалізмом». Як драматург Ружевич був одним із першопрохідців театру абсурду, його драматургічні експерименти в Польщі відбувалися паралельно з пошуками Ежена Йонеско та Семюела Бекета. Також він – один із перших польських письменників, які використовували техніку колажу (п’єси «Картотека», «Розкидана картотека», збірка «Приготування до авторського вечора»).
Вірші, проза і драматургія Тадеуша Ружевича перекладені на близько 50 мов, у 2000 році він був удостоєний найвищої польської літературної нагороди «Ніке» за збірку «Мати відходить».
9 жовтня цього року виповнилося 100 років від дня народження Тадеуша Ружевича, польський Сейм оголосив 2021-й Роком Ружевича.
To jednak co trwa ustanowione jest przez poetów Stary człowiek zatoczył koło pustosząc pustkę słowa pisze głębiej ciemniej wraca w dzieciństwo sielskie motyl w nocną ćmę przemieniony słowik kret usypał nad sobą kopczyk ziemi rodzinnej wchodzi w podziemną rzekę krwi zanim kur zapieje trzykroć się mnie zaprzesz stary człowiek nad grobem pochylony raz jeszcze przygląda się swojej twarzy obnażonej tajemnicy umiera z raną zadaną przez urodzenie która to już próba umierania bezradny stary człowiek w ubraniu które rośnie na drobniejącym szkielecie ukrywa swój wewnętrzny portret jak przestraszone dziecko rozbity dzbanuszek przenosi z kąta w kąt skorupki żywi i umarli dotykają rany na czole I wyszedłszy gorzko zapłakał I wytoczył światu i zaświatom sprawę o kroplę krwi Szkic do erotyku współczesnego A przecież biel najlepiej opisać szarością ptaka kamieniem słoneczniki w grudniu dawne erotyki bywały opisami ciała opisywały to i owo na przykład rzęsy a przecież czerwień powinno opisywać się szarością słońce deszczem maki w listopadzie usta nocą najplastyczniejszym opisem chleba jest opis głodu jest w nim wilgotny porowaty ośrodek ciepłe wnętrze słoneczniki w nocy piersi brzuch uda Kybele źródlanym przezroczystym opisem wody jest opis pragnienia popiołu pustyni wywołuje fatamorganę obłoki i drzewa wchodzą w lustro Brak głód nieobecność ciała jest opisem miłości jest erotykiem współczesnym Domowe ćwiczenia na temat aniołów Anioły strącone są podobne do płatków sadzy do liczydeł do gołąbków nadziewanych czarnym ryżem są też podobne do gradu pomalowanego na czerwono do niebieskiego ognia z żółtym językiem anioły strącone są podobne do mrówek do księżyców które wciskają się za zielone paznokcie umarłych anioły w raju są podobne do wewnętrznej strony uda niedojrzałej dziewczynki są jak gwiazdy świecą w miejscach wstydliwych są czyste jak trójkąty i koła mają w środku ciszę strącone anioły są jak otwarte okna kostnicy jak krowie oczy jak ptasie szkielety jak spadające samoloty jak muchy na płucach padłych żołnierzy jak struny jesiennego deszczu co łączą usta z odlotem ptaków milion aniołów wędruje po dłoniach kobiety są pozbawione pępka piszą na maszynach do szycia długie poematy w formie białego żagla ich ciała można szczepić na pniu oliwki śpią na suficie spadają kropla po kropli Reedukacja poeta rozmawia tym samym językiem z dzieckiem prowokatorem kapłanem politykiem policjantem dziecko uśmiecha się prowokator czuje się wykpiony polityk dotknięty kapłan zagrożony policjant zapina guziki zawstydzony poeta prosi o wybaczenie i powtarza jeszcze raz ten sam błąd Śmiech Klatka była tak długo zamknięta aż wylągł się w niej ptak ptak tak długo milczał aż klatka otwarła się rdzewiejąc w ciszy cisza tak długo trwała aż za czarnymi prętami rozległ się śmiech Pierwsze jest ukryte pierwsze drzewo nie pamiętam ani nazwy ani krajobrazu w którym rosło nie pamiętam czy poznałem to drzewo okiem uchem czy było szumem zapachem kolorem czy zjawiło się w słońcu czy w śniegu pierwsze zwierzę nie pamiętam jego głosu ciepła kształtu wszystkie zwierzęta mają swoje nazwy tylko to pierwsze jest ukryte nieznane Spóźniona odpowiedź Zapytałeś mnie czy pisać wiersze i nie wiesz czemu milczę idąc polną drogą ulicą nieznanego miasta ścieżką cmentarną do grobu matki mówiłem do siebie więc to tak tak się płaci za wszystko za co za nic więc to tak poeta zostaje sam w pokoju hotelowym wieńcu laurowym ten drugi w czapce błazeńskiej w celi więziennej rozgląda się za sznurem nad wodą wielką w domu obłąkanych myślał że pisząc wiersze obejmuje kobietę rodzinę kraj całą ziemię ktoś trzeci się z nas śmieje dopiero na końcu dowiesz się co to jest poezja Unde malum? Skąd się bierze zło? jak to skąd z człowieka zawsze z człowieka i tylko z człowieka człowiek jest wypadkiem przy pracy natury jest błędem jesli rodzaj ludzki wyczesze się własnoręcznie z fauny i flory ziemia odzyska swój blask i urok natura swą czystość i nie-winność żadne stworzenie poza człowiekiem nie posługuje się słowem które może być narzędziem zbrodni słowem które kłamie kaleczy zaraża zło nie bierze się z braku ani z nicości zło bierze się z człowieka i tylko z człowieka jesteśmy w myśli – jak powiada Kant – a tym samym odtąd w bycie inni niż czysta natura Nazywam milczeniem Nienazwane mogę nazwać słowem mogę nazwać ojczyzną miłością złotem różą mogę wołać albo milczeć mogę wymieniać kolory morza wyspy ptaki owoce. Wymieniam imię ukochanej ojczyznę nazywam po imieniu jedno słowo dwa razy powtarzam nienazwane nazywam milczeniem. Czas na mnie Czas na mnie czas nagli co ze sobą zabrać na tamten brzeg nic więc to już wszystko mamo tak synku to już wszystko a więc to tylko tyle tylko tyle więc to jest całe życie tak całe życie | А проте все, що лишиться, записане поетами Старий чоловік описав коло спорожнюючи порожнечу слова пише глибше темніше вертається у дитинство безтурботне метелик перемінений в нетлю соловей кріт насипав над собою гірку землі рідної входить у підземну ріку крові доки заспіває півень ти тричі мене відречешся старий чоловік схилившись над могилою ще раз придивляється до свого обличчя оголеної таємниці помирає від рани завданої народженням вкотре він уже робить спробу померти безпорадний старий чоловік в одязі що росте на дедалі марнішому скелеті ховає свій внутрішній портрет як перелякана дитина розбитий глечик переносить з кутка в куток черепки живі та померлі торкаються рани на чолі І вийшовши гірко заплакав І подав на цей і на той світ до суду через краплю крові Ескіз сучасного любовного вірша І все-таки білість найкраще описати сірістю птаха каменем соняшники у грудні давні любовні вірші бували описами тіла описували те і се наприклад вії і все-таки червінь найкраще описати сірістю сонце дощем маки у листопаді вуста вночі найпереконливішим описом хліба є опис голоду в ньому є вологий пористий м’якуш теплі нутрощі соняшники вночі перса живіт стегна Кібели кришталево прозорим описом води є опис спраги попелу пустелі він викликає фата-морґану хмари й дерева входять у дзеркало Нестатки голод відсутність тіла це опис кохання це сучасний любовний вірш Домашні вправи на тему ангелів Грішні янголи схожі на клапті сажі на рахівниці на голубці фаршировані чорним рисом ще вони схожі на град забарвлений у червоне або блакитне полум'я з жовтим язиком грішні янголи схожі на мурах на місяці що забиваються під зелені нігті померлих янголи в раю схожі на внутрішню частину стегна незрілої дівчинки вони мов зірки сяють в інтимних місцях чисті як трикутники й кола всередині яких – тиша грішні янголи – як відчинені вікна моргу як очі корів як скелети птахів як літаки підбиті як мухи на легенях полеглих солдат як струни осіннього дощу що сполучають вуста з відльотом птахів мільйон янголів снує долонями жінки в них немає пупка вони пишуть на швейних машинках довгі поеми у формі білого вітрила їхні тіла можна щепити до стовбура оливи вони сплять на стелі скапують крапля за краплею Перевиховання поет розмовляє однією й тією ж мовою з дитиною провокатором священником політиком поліціянтом дитина всміхається провокаторові здається ніби з нього глузують політик ображається священник побоюється поліціянт застібає ґудзики зніяковілий поет просить пробачення і повторює ще раз ту саму помилку Сміх Клітка так довго була зачинена аж вилупився в ній птах птах так довго мовчав аж клітка відчинилася іржавіючи в тиші тиша стояла так довго аж за чорними прутами залунав сміх Перше є прихованим перше дерево не пам’ятаю ні назви ні краєвиду в якому воно росло не пам’ятаю чи те дерево пізнав я оком вухом чи було воно шумом запахом кольором чи явилося в сонці а чи під снігом перша тварина не пам’ятаю її голосу тепла форми всі тварини мають свої назви лише та перша прихована незнана Запізніла відповідь Ти запитав мене чи писати вірші і не знаєш чому я мовчу йдучи польовим путівцем вулицею незнайомого міста алеєю цвинтаря до могили матері я говорив собі то он воно як ось яка ціна всього чогось нічого он воно як поет залишається сам у готельній кімнаті у лавровому вінку той другий у блазенському ковпаку у в’язничній камері шукає очима мотузку над водою великою у божевільні він гадав що пишучи вірші обіймає жінку сім’ю вітчизну цілу планету хтось третій сміється з нас аж наприкінці ти дізнаєшся що таке поезія Unde malum? Звідки береться зло? як це звідки з людини завжди з людини і лише з людини людина – це аварія на фабриці природи це помилка якщо рід людський вичеше сам себе з фауни і флори земля поверне собі блиск і красу природа – чистоту і не-винність жодна істота окрім людини не користується словом яке може бути знаряддям злочину словом що бреше заражає калічить зло походить не з відсутності не з ніщоти зло береться з людини і лише з людини у наших думках – як каже Кант – а отже і в нашім бутті ми відділені від чистоти природи Називаю мовчанням Неназване можу назвати словом можу назвати вітчизною коханням золотом трояндою можу кричати або мовчати можу перелічувати кольори моря острови птахів і плоди. Вимовляю ім’я коханої вітчизну називаю на ім’я одне слово повторюю двічі неназване називаю мовчанням. Мені вже час Мені вже час час не жде що взяти з собою на той берег нічого отже це все мамо так синку вже все отже більше нічого більше нічого отже це і є все життя так все життя |
Переклад — Остапа Сливинського. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев. Фото © Wojciech Olkuśnik
Остап Сливинський (нар. 1978) – поет, перекладач, критик, есеїст. Автор чотирьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами.
Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.
Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.
Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів.