09 Травня 2021, 02:07 | Реєстрація | Вхід

Поезія Лукаша Бариса в перекладах українською

27 Квітня 2021 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: В'ячеслав Левицький | Перегляди: 427


Лукаш Барис / Łukasz Barys (народився 1997 року в Пабʼяницях, Лодзьке воєводство) – польський письменник. Автор поетичної збірки «Високе сонце» («Wysokie Słońce», 2020; відзначена на конкурсі «Nowy Dokument Tekstowy»). Вірші та проза друкувалися в низці паперових і електронних часописів, зокрема «Topos», «Autograf», «Tlen literacki», «Wizje», «Nowy Napis Co Tydzień». Лауреат численних літературних конкурсів, зокрема імені Райнера-Марії Рільке (2019; гран-прі) та імені Рафала Воячека (2020; І місце) Студент польської філології та права в Лодзькому університеті.



«Od kiedy zamieszkałem w gnieździe na leszczynie... / Відколи я оселився у гнізді на ліщині...»

Leszczyna 

Od kiedy zamieszkałem w gnieździe na leszczynie, 
wychodzę tylko po to, aby Lenie za kołnierz 

wrzucić orzech. Piec krztusi się pieluchami 
(czasami nie czeka się na koniec paczki). 

Gardła krztuszą się dymem
(czasami krtań musi boleć). 

Od kiedy zamieszkałem w gnieździe na leszczynie,
mam lepsze widoki, choć żadnych widoków, 

widzę wszystko, mnie nie zobaczysz, 
słyszę Teresę, chociaż takich dźwięków nie ma: 

zrywa orzechy, łupina upada w trawę, zrywa 
ścięgno, upada w trawę, leszczyna usycha 

wraz z nią. Zrywam się z gałęzi, szukam w trawie 
ciała, choćby włosa, ale ziemia wywinęła wargę. 

Teraz zresztą szuka Lena! 

Powiedziałem, że się schowam, 
nie że cokolwiek schowam. 

Powiedziałem, że się odwrócę, 
nie że cokolwiek zawrócę. 
Ліщина 

Відколи я оселився у гнізді на ліщині,
виходжу лише для того, щоб Лєні за комірець

пожбурити горіх. Пічка відкашлює повитками
(часом не дожидається закінчення пакунків із ними).

Горла відкашлюють димом
(часом неминуче болить гортань).

Відколи я оселився у гнізді на ліщині,
маю кращі краєвиди, хоча краєвидів катма,

бачу все, одначе я сам непомітний,
чую Терезу, хоч і звуків таких не буває:

вона рве горіхи, падає на траву шкаралупина, вона рве
сухожилля, падає на траву, ліщина всихає

разом із нею. Зриваюся з гілки, дошукуюсь у траві
тіла, хоча б волосини, однак земля закопилила губу. 

Зрештою, зараз шукає Лєна!

Я казав лише про те, що сховаюся,
але ж не будь-що ховатиму.

Я казав лише про те, що повернуся,
але ж не будь-що перевертатиму.


W przyszłościowym kierunku 

Upał sprawił nam drżenie szklarni, 
pomidorów, wiewiórek. Znalazłem wróbla w trawie. 

Nauczę go latać, skoro sam nie potrafię?
Nauczy mnie nieba, skoro skwierczą mu łapki? 

Próbowałem czytać, lecz litery rozeszły się w mrowisku
w każdą ze stron – zrozumiałem wreszcie, 

że ze słów można ulepić miasto! I na słowo przeżyć 
zimę, słowem nakarmić ciasto albo słowo 

zniszczyć solą – kiedy ktoś zawłaszcza rabatkę
pełną prężących się kotów. Patrząc na kopiec, 

odkryłem sposób na pisanie. Dzięki wam, mrówki! 
I wam, ziarenka, pyłki, bo też tu byłyście. 

Dzięki wam nieustannie się drapię i kicham, 
ale to nieważne, bo się pięknie ustawiacie, w rządku, 

we frazę. Kazano mi rozpalić ogień – dziś koniec matur, 
będziemy rozmawiać o „przyszłościowych kierunkach”, 

niektóre uprawnienia zdobywa się latami, 
trzeba mieć pieniądze i czas. W dłoni ściskam siekierkę, 

w źrenicy brzozę. Drżysz, brzózko, nie zetnę cię – 
zamieszkam tobą spienione niebo.
У перспективному напрямі

Спека нам улаштувала тремтіння теплиці,
помідорів, бíлок. Я знайшов горобця в траві.

Чи навчу його літати, якщо сам не умію?
Чи мене він навчить небу, якщо горять його лапки?

Я намагався читати, одначе розбіглися літери у мурашнику
врізнобіч – я урешті збагнув,

що зі слів можна зліпити місто! І на слово пережити
зиму, тісто начинити словом або слово

сплюндрувати сіллю – коли хтось заволодіє клумбою,
яку заполонили вперті коти. Споглядаючи купину,

я винайшов спосіб письма. Дяка, мурашки, вам! 
І вам, зернятка, дрібки пилку, бо теж були тут.

Завдяки вам я постійно дряпаюся та чмихаю,
але то дрібниці, бо ви добре вмостились у рядок,

у фразу. Мені сказали розгнітити вогонь – 
сьогодні скінчилися випускні іспити,
порозмовляймо про «перспективні напрями»,

певні повноваження здобуваються роками,
слід мати гроші та час. У долоні стискаю сокирку,
в зіниці – березу. Тремтиш, берізко, та не зрубаю – 
пророщу тебе в запіненому небі.


Turla mnie kulka 

Ile śliwek zmieści ogród? Ile palców sklei 
gruszka? Ile można się obracać 

w porzeczkę? Oczka mam czerwone, czarne, 
zamiast nóżek mam średnicę. W wierszach lubię aronię, 

lecz dziś mówię szczerze. Bawię się w kompocik, 
wszystkich równo ścinam. Teraz Lena szuka 

mnie wzdłuż liści. Jeśli ktoś zawoła, to się zerwę

i spadnę, 

w miskę truskawek lub wiśni. Teraz Lena nie pamięta, 
ile razy babcia rzygała do miski 

po chemii, ale wiersza nie można domyć. Turlasz mnie, 
ściskasz. Jeśli mnie nie połkniesz, 

to coś ci się przyśni. 
Заштурханий

Скільки сливок поміститься у садку? Скільки б склеїла пальців
грушка? Скільки можна обертатися на

смородину? Оченята в мене червоні, чорні,
замість ніжок, у мене поперечник. У віршах 
мені до смаку аронія,

проте нині казатиму щиро. Я граюся в компотик,
усіх однаково підрізаю. Зараз Лєна шукає

мене у ли́сті. Якщо хтось зарепетує, зірвусь

і впаду,

до миски полуниць або вишень. Зараз не памʼятає Лєна,
скільки разів бабусю млоїло над мискою

після хімії, але вірша не можна відмити. Ти мене штурхаєш
і стискаєш. Якщо не проковтнеш мене,

тобі щось насниться.


Robotnico, królowo 

Osobliwe lato, 
lenistwo kreatywne, 
w sadzie grzebanie pszczoły. 

Jeszcze tyle do odkrycia. Jeszcze tyle do zakrycia – 

chociaż nie była królową, 
była ostatnia; 
chociaż żadna z ciebie córka przedsiębiorcy, 
to się w tobie zakocham, 

zamknę cię w śliwce – 
śliwkę otworzę na pestce.
I kiedy kościół powie, że się mylił, 
a rząd się zwinie, 
to się wokół ciebie zawinę. 
To będzie nasze osobliwe lato, 

lenistwo kreatywne, 
malinowa ziemia, 
porzeczki ułożone nie wzdłuż krzyża, 
lecz w okrąg.

Kurz ci zliżę spod paznokcia, 
scałuję pył z kącika oka,
ślina moja będzie jak woda święcona, 

ale nie będzie potrzebowała słów, 
żeby cię uczynić świętą. 
Ludzie mówią, że się bawimy w religię, 
ale my zakładamy własną: 

będziesz mi robotnicą, królową, 
będziesz mi świecić jak gromnica z pszczelego wosku

(będę ci robotnicą, królową, 
nie gromnicą, lecz woskiem). 
Робітнице, королево

Особливе літо,
креативне ледарювання,
поховання бджоли в садку.

Іще стільки до відкриття. Іще стільки до закриття – 

хоч вона й не була королевою,
та була останньою;
хоча ти й не багацька дочка,
та я в тебе закохався,
зачиню тебе у сливці –
сливку розтулю при кісточці.
І коли церква ректиме, що помилялася,
а уряд арештує,
я оповию тебе.
Це буде наше особливе літо,

креативне ледарювання,
малинова земля,
смородина, викладена не вздовж хреста,
а довкола нього.

Я злижу порохняву з-під лусочки приквіткової,
я зцілую пил із кутика ока,
моя слина буде святою водою,

але не потребуватиме слів,
аби звершити свято.
Люди кажуть, що бавимося в релігію,
але ми закладаємо власне віровчення:

будеш мені робітницею, королевою,
будеш мені сяяти, наче свічка громнича із бджолиного воску

(буду тобі робітницею, королевою,
не свічкою-громничкою, але воском).


Nocami

Miastem szedłem odkręcić kręgosłup:
napocząłem powieści, ale rozpuściłem własną, bo każde słowo
miałem zarażone. Rozmawiałem z kotem o makaronie:
mówię wprost, że nie znam się na ekonomii,
ale czy nie można sobie po prostu odpuścić?
Zapomniałem pór, więc kocim snem dzwonię do ciebie,
czy wracasz i pamiętasz, żeby się z nikim nie dotknąć w drodze.
Tu, na home office, czas płynie odwrotnie i powietrze
robi się czyste, topole brzmią szpakami. Przecież nie wszyscy mogą
zostać w domach, właśnie im kroję maseczkę z liści.
Ludziom przy kasie i na kasie, poza tym biednym staruszkom,
bo im się istnienie zawęża w muszą źrenicę. Przepraszam więc,
że nie przeczytam żadnej z lektur, które mi zadano –
nocami karmię nietoperze, żeby znaleźć źródło naszych
problemów. Oknem sąsiadki rozlewa się światło:
dzieci włażą na lampę, żeby zobaczyć kwarantannę.
Ночами

Я простував містом, щоб розімʼяти спину:
за романи взявся, проте свій звів нанівець, адже кожне слово 
було інфікованим. Я вів бесіди з котом про макарони:
кажу навпростець, мовляв, не знаюся на економіці,
але невже не можна змилостивитися над собою та й годі?
Я забув про порей, тож, коли кіт засинає, зʼясовую телефоном,
чи ти памʼятаєш і повертаєшся, додержуючись соціальної дистанції. 
Тут, у home office, час іде навспак і повітря
стає чистішим, тополі звучать по-шпачиному. Позаяк зуміли не всі
лишитися вдома, крою для таких маски з листя.
Власне, людям перед касою та на касі, крім цього, бідним бабуням,
бо їхнє буття вужчає, аж поміститься у вічку мухи. Тож даруйте,
що всю задану літературу я запустив:
ночами годую кажанів¹, щоб віднайти джерело наших
турбот. У сусідчиному вікні розпливлося світло:
діти вилазять на лампу, щоб побачити карантин.
¹  Ремінісценція з вірша Еви Ліпської «Не відповідаю на ваші листи дзвінки …» («Nie odpowiadam na wasze listy telefony…»; примітка перекладача).

Łezki

Stanąłem pod sosną: na krawędziach igiełek 
wisiały łezki, prawdziwe srebrne oczka, 
które na lekkim wietrze lubią czasem drżeć; 
wziąłem w palce odrobinę blasku, roztarłem, 
położyłem ci na powiekach, które skleiły się jak listy, 
przygotowane do wysłania, ale w końcu niewysłane. 
Powiedziałaś mi o swoim smutku i słuchała nas 
cała ziemia, wróble uciszały świerszcze, świerszcze
uciszały wróble. W butach miałem wodę, a skórę
całkiem srebrną. Jak rybi kuzyn albo wręcz księżyc. 
„A wiesz, że księżyc to syn księcia” – zagadnęłaś
od niechcenia. „Tak się składa, że nasze istnienie 
się składa w języku” – dodałaś, ale ci nie uwierzyłem, 
i pobiegłem przed siebie, prosto w gąszcz mokrych, 
zielonych traw. Bo znałem słowa, którym nie umiałem
znaleźć rzeczy, bo znałem rzeczy, na które 
nie miałem słów. Podniosła się mgła i w tę mgłę 
wkroczyliśmy wspólnie. Zostawiłem cię na chwilę
i zniknęłaś wśród żab, zupełnie bez słowa, nawet skrzeku, 
nie chciałaś się odezwać, chociaż wołałem. 
Слізки

Я стояв під сосною, і у хвої з країв
відвисали слізки, оченята істинні срібні,
що часом люблять на вітрі легкому тремтіти; 
я взяв до пальців малесеньку щопту сяйва, розтер,
поклав тобі на повіки, що заклеїлись, мов листи,
підготовані до надсилання, але ненадіслані врешті.
Ти розповідала мені про свою зажуру, і до нас дослухалася 
ціла земля, горобці вгамовували цвіркунів, а цвіркуни
вгамовували горобців. У моїх черевиках вода, а шкіра –
цілковито срібляста. Справдешній родич рибам чи місяць.
«А знаєш, що в місяця є своя міс? – ти озвалася
знехотя. – Схоже на те, що наше буття
походить із мови», – додавала, однак не повірив тобі, 
стрімголов я помчав, у самісінькі зарості трав
зелених і мокрих. Бо я знав такі слова, до котрих не умів
дібрати речей, бо знав такі речі, на які
бракувало слів. Насунув туман, і до цього туману
ми ступили разом. Я покинув тебе на хвильку –
і щезла ти серед жаб, без жодного слова чи скрекоту навіть,
не хотіла озватися, хоч я гукав.

З польської переклав Вʼячеслав Левицький. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев. Фото © з архівів автора.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar