09 Березня 2021, 02:23 | Реєстрація | Вхід

«Мій двір хардкорить вогнисто...»: переклади молодої білоруської поезії

10 Лютого 2021 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: В'ячеслав Левицький | Перегляди: 805


Від перекладача 

У цій лаконічній добірці обʼєднано поезії як повʼязані з нинішніми революційними подіями в Білорусі, так і в цілому позначені пасіонарністю й драматизмом, а ще мотивами звуку та безгоміння. Зрештою, ідеться про доробок кількох авторок і авторів, прикметних в актуальному білоруському літпроцесі. Очевидно, вони добре знаються на хардкорі. Без сумніву, їхні вірші сприяють перемогам гармонії.  

Алесь Емяльянаў-Шыловіч / Олесь Ємельянов-Шилович

Народився 1987 року в Кричеві Могильовської області. Закінчив біологічний факультет Білоруського державного університету. Автор поетичної збірки «Парасолярність» («Парасонечнасць», 2013) і перекладач книжки вибраних віршів Галини Посвятовської. Фіналіст конкурсів Білоруського ПЕН-центру, переможець конкурсу «Экслібрыс» (2015, 2017), а також міжнародного конкурсу на найкращий переклад поезії Віслави Шимборської білоруською мовою (2015). Учасник міжнародного семінару перекладачів «Tłumacze bez granic» (Республіка Польща, 2016) і поетичного фестивалю «Вершы на асфальце» (Республіка Білорусь).

грай

звычайны зімовы вечар — 
лужыны, слота, імжа,
пераход метро пад плошчаю класіка, 
чарговы саваяр 
выбівае з гітары непакорлівы рытм — 
спявае, 
крыху неахайна, 
крыху фальшыва 
гучыць яго пераступны голас. 
у футарале, вядома, 
дробныя і вельмі дробныя банкноты, 
абмінаю хлапца 
і, выйшаўшы на паверхню, 
чую музыку з-пад зямлі. 
ні крокі прахожых, 
ні гуд машынаў, 
ні грукаценне метро і трамваяў
не могуць яе заглушыць.
уражанне такое,
нібыта там атайбаваўся Выліваха
і з пекла гарлае:
грай 
шукай 
у снах юнацтва свае мары
грай

звичайний зимовий вечір:
мжичка, сльота, калюжі,
перехід метро під площею класика,
черговий савояр
викрешує з гітари непокірливий ритм –
співає,
злегка недбало,
злегка фальшиво
лунає його перехідний голос.
у футлярі, звісно,
дрібні й вельми дрібні банкноти,
оминаю хлопця
та, вийшовши на поверхню,
чую музику з-під землі.
ні кроки перехожих,
ні гуготіння машин,
ані гуркіт метро і трамваїв
не можуть її заглушити.
таке враження, буцім
отаборився там сам Виливаха¹
і з пекла горлає:
грай
шукай
у снах юнацтва власні мрії² 

¹ Гервасій Виливаха – головний герой короткої повісті «Човен Розпачу» (1964) білоруського письменника Володимира Короткевича; згідно із сюжетом шляхтич-гедоніст, який обігрує Смерть у шахи (тут і далі – примітки перекладача, якщо не зазначено іншого).
² Грай… – алюзія на пісню «Грай» білоруського рок-гурту «Ляпіс Трубяцкі» («Ляпис Трубецкой»).


Крысціна Бандурына / Христина Бандурина

Народилася 1992 року в Мозирі. Закінчила філологічний факультет Гомельського державного університету імені Франциска Скорини та магістратуру Білоруського державного університету. Фіналістка конкурсу «Экслібрыс» (2014), учасниця резиденції молодого літератора у Вільнюсі (2015), поетичного семінару з Вальжиною Морт (2017), проєктів «Вершаява» й «Перасатварэнне» Фонду Роберта Боша та Білоруського ПЕН-центру (2017–18), інших літературних імпрез і фестивалів. Лауреатка премії «Залаты апостраф» (2016). Авторка збірки віршів «Homo» (2019). Редактор поезії.

***

Потым яна напіша, што хутка снег
пластырам ляжа на збітае цела зямлі.
У яе неспакойным, трывожным сне
душаць людзей палі –
магнітныя, электрычныя, сілавыя.

Ты разгубленая: хочаш яе закрыць, зберагчы.
Потым яна прачнецца, скажа: «Жывыя», –
а пакуль ты ёсць сон яе, і таму – крычы,
што ёсць моцы крычы.

Найстарэйшая сіла – гуку,
найвастрэйшы ўдар – бяды,
і нават калі немагчыма трымацца за рукі,
калі злое прыходзіць, куды
і адкуль не чакалі,

проста будзь яе сном –
апошнім, што нельга адняць, –
пакуль скаланаюць выбуховыя хвалі
і ўсё каралеўскае войска,
уся каралеўская раць
не можа загнаць у стойла
яе вольнакрылых людзей,

лячы яе смехам, віном і любоўю
штодзень,
калі паміраюць дрэвы,
вуліцы і дамы,
калі набухаюць гневам
гронкі апошняй зімы тырана,

з экрана на вас – груганы.

Калі ў грудзях незагойная рана,
не ўцячы ад вайны.

24.09.2020
***

Вона потому напише, що скоро сніг
тулитиме, ніби пластир, побита земля.
У її тривожному та бурхливому сні
душать людей поля:
силові, магнітні чи електричні.

Ти нервуєш: ласкаво закрити б її бодай чимсь.
Вона потому прокинеться, мовить: «Живі ще», – 
ну, а поки що ти її сон, а отже, кричи,
скільки сили кричи.

Найдавніша – це сила звуку,
найгостріший удар – біди,
навіть коли неможливо триматись за руки,
коли проривається зло, куди
і звідкіля його не просили,

просто будь її сном –
останнім (ніхто б не забрав!),
поки сваволять навкруг вибухові хвилі
й усе королівське військо,
уся королівська рать
не здатна загнати у стійло
її вільнокрилих людей,

лікуй її сміхом, вином та любовʼю
щодень,
коли будинки поскніли,
й дерева, й вулична метушня,
коли наливаються гнівом
грона останньої з зим тирана,

з екранів на вас – вороння.

Коли у грудях незагоєна рана,
війна так само
не відпускає щодня.

24.09.2020


Наста Кудасава / Наста Кудасова

Народилася 1984 року в Рогачові на Гомельщині. Закінчила філологічний факультет Білоруського державного університету. Авторка поетичних збірок «Листя моїх рук» («Лісьце маіх рук», 2006), «Риби» («Рыбы», 2013), «Моє невимовля» («Маё невымаўля», 2016; за результатами конкурсу Білоруського ПЕН-центру визнана книжкою року). Нагороджена стипендією імені Магдалени Радзивілл (2018). Лауреатка премії «Празрысты Эол» (2018) і першого фесту Володимира Короткевича (2019).

***

Тут кожны баіцца прызнацца, што страціў кагосьці,
што больш немагчыма без жаху ступаць па зямлі:
сасновыя шышкі трашчаць пад нагамі, як косці,
як берцы забойцаў, чарнеюць у травах камлі.
А ў небе – нябесныя сотні, нябесныя шэсці…
А з неба скрозь слёзы, абняўшы нябесны штурвал,
глядзіць ашалелы ад роспачы лётчык Акрэсцін :
«Усё 
пазабыта.
Нікога
не 
ўратаваў.»
***

Тут кожний зізнатись боїться, що втратив когось і
що годі без жаху пів кроку ступити надвір:
соснові шишки тріскотять під ногами, як кості,
як берці убивці, стирчать окоренки в траві.
А в небі – і сотні небесні, і марші небесні...
А з неба крізь сльози, обнявши небесний штурвал,
погляне, шалений від розпачу, льотчик Окрестін³:
«Усе
проминуло.
Нікого
не
порятував».

³Борис Окрестін – радянський військовий льотчик, Герой Радянського Союзу, загинув 1944 року в бою під Мінськом, скерувавши підбитий літак на скупчення ворожої техніки. На честь Окрестіна в Мінську названий провулок, на якому розташовується великий ізолятор тимчасового тримання, де 2020 року були піддані насильству й катуванням сотні невинних людей (примітка авторки).


Павел Дарохін / Павло Дорохін


Народився 1986 року. Поет, художник, дизайнер, кандидат мистецтвознавства. Закінчив Школу молодого літератора при Спілці білоруських письменників. Фіналіст премії Міхала Анемподистова за найкращу обкладинку білоруської книжки (2020).

***

Мой дом палігон
Мой двор – узровень хардкор
Выйдзі за хлебам,
Вярні сабе горад
Годзе на кухні,
Го на балкон
Свята салютам
Кавалкамі мяса
То было зусім нядаўна
мы лавілі пакемонаў
А цяпер мы ловім кулі
На знаёмых скрыжаваннях
То было б не пажадана
Але хутка выйдзе атлас
Самых-самых небяспечных
Сцежак ці мо аўтабанаў
Гарачыя кропкі
Мікрараёнаў
Няроўныя крокі
Няпэўныя думкі
Нашы падаткі
Ваша навука
Свята салютам
Кавалкамі мяса
***

Мій дім полігон
Мій двір хардкорить вогнисто
Вийди по хліб,
Повертай собі місто
Годі на кухні,
Ґо на балкон
Свято салютом
Кавалками мʼяса
Це було іще недавно
ми ловили покемонів
А тепер ми ловим кулі
На розхрестях добре знаних
Це було б навряд жаданим
Та невдовзі вийде атлас
Щонайбільше небезпечних
Чи стежок чи автобанів
Гарячі точки
Мікрорайонів
Нерівні крочки
Непевні гадки
Ваша наука
Наші податки 
Свято салютом
Кавалками мʼяса


Ганна Шакель


Народилася 1998 року в Молодечні. Навчається в Лінгвістичному університеті в Мінську та Білоруському колегіумі. Закінчила Школу молодого літератора при Спілці білоруських письменників. Фіналістка поетичного конкурсу Фонду Роберта Боша (2017), переможниця конкурсу «Неба з сабою» Білоруського ПЕН-центру (2020).

***

Разаб’е бэз вокны
кулаком гронкі,
прылепіцца да шкла
усмешлівымі шчупальцамі.
Будуць бэзавай
камерай мае пакоі:

душыся
вясной,
здыхай
альбо пакахай
і дыхай.

Над брукаванкай звонкай
няўжо ты забыўся, бэз,
на вужоў
гадаў-гаспадароў,
карона якіх сонцам
крыжоў нашых стала?
Ці ты забыўся, бэз,
на песні
Забэйды-Суміцкага,
што за вушамі
прыёмніка
суніцамі
трашчалі?
Бэз!

Шапчы шыбам вершы
чацверавуснымі ратамі,
калышы шыбы
пяшчотнай калыханкай. 
Ліловымі вочкамі
заплюшчы вокны мае,
і буду спаць
пачышчанай рыбай,
бы перламутравую луску
прадаўшы.


***

паэзія – котка:
ліжа ранкі
шурпата
***

Розібʼє бузок вікна
кулаком кетяга,
приліпиться до скла
усмішкуватими щупальцями.
Будуть бузковою камерою
мої кімнати:

душися
весною,
здихай
або ж покохай
і дихай.

Над лункою бруківкою
невже ти забув, бузку,
про вужів
гадів-господарів,
із корони яких сонце
хрестів наших постало?
Чи ти забув, бузку,
про пісні
Забейди-Сумицького ,
що за вухами
приймача
суницями
тріщали?
Бузку!

Нашіптуй шибкам вірші
чотиривустими ротами,
колиши-но шибки
пестливою колисковою.
Ліловими очками
заплющ вікна мої – 
спатиму
почищеною рибиною,
наче перламутрову луску
спродавши.


***

поезія – кицька
лиже рани
пошерхло

З білоруської переклав Вʼячеслав Левицький. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев. Фото © з архівів автор_ок.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar