«Мій двір хардкорить вогнисто...»: переклади молодої білоруської поезії
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: В'ячеслав Левицький | Перегляди: 5738
Від перекладача
У цій лаконічній добірці обʼєднано поезії як повʼязані з нинішніми революційними подіями в Білорусі, так і в цілому позначені пасіонарністю й драматизмом, а ще мотивами звуку та безгоміння. Зрештою, ідеться про доробок кількох авторок і авторів, прикметних в актуальному білоруському літпроцесі. Очевидно, вони добре знаються на хардкорі. Без сумніву, їхні вірші сприяють перемогам гармонії.
Алесь Емяльянаў-Шыловіч / Олесь Ємельянов-Шилович
Народився 1987 року в Кричеві Могильовської області. Закінчив біологічний факультет Білоруського державного університету. Автор поетичної збірки «Парасолярність» («Парасонечнасць», 2013) і перекладач книжки вибраних віршів Галини Посвятовської. Фіналіст конкурсів Білоруського ПЕН-центру, переможець конкурсу «Экслібрыс» (2015, 2017), а також міжнародного конкурсу на найкращий переклад поезії Віслави Шимборської білоруською мовою (2015). Учасник міжнародного семінару перекладачів «Tłumacze bez granic» (Республіка Польща, 2016) і поетичного фестивалю «Вершы на асфальце» (Республіка Білорусь).
грай звычайны зімовы вечар — лужыны, слота, імжа, пераход метро пад плошчаю класіка, чарговы саваяр выбівае з гітары непакорлівы рытм — спявае, крыху неахайна, крыху фальшыва гучыць яго пераступны голас. у футарале, вядома, дробныя і вельмі дробныя банкноты, абмінаю хлапца і, выйшаўшы на паверхню, чую музыку з-пад зямлі. ні крокі прахожых, ні гуд машынаў, ні грукаценне метро і трамваяў не могуць яе заглушыць. уражанне такое, нібыта там атайбаваўся Выліваха і з пекла гарлае: грай шукай у снах юнацтва свае мары | грай звичайний зимовий вечір: мжичка, сльота, калюжі, перехід метро під площею класика, черговий савояр викрешує з гітари непокірливий ритм – співає, злегка недбало, злегка фальшиво лунає його перехідний голос. у футлярі, звісно, дрібні й вельми дрібні банкноти, оминаю хлопця та, вийшовши на поверхню, чую музику з-під землі. ні кроки перехожих, ні гуготіння машин, ані гуркіт метро і трамваїв не можуть її заглушити. таке враження, буцім отаборився там сам Виливаха¹ і з пекла горлає: грай шукай у снах юнацтва власні мрії² |
¹ Гервасій Виливаха – головний герой короткої повісті «Човен Розпачу» (1964) білоруського письменника Володимира Короткевича; згідно із сюжетом шляхтич-гедоніст, який обігрує Смерть у шахи (тут і далі – примітки перекладача, якщо не зазначено іншого).
² Грай… – алюзія на пісню «Грай» білоруського рок-гурту «Ляпіс Трубяцкі» («Ляпис Трубецкой»).
Крысціна Бандурына / Христина Бандурина
Народилася 1992 року в Мозирі. Закінчила філологічний факультет Гомельського державного університету імені Франциска Скорини та магістратуру Білоруського державного університету. Фіналістка конкурсу «Экслібрыс» (2014), учасниця резиденції молодого літератора у Вільнюсі (2015), поетичного семінару з Вальжиною Морт (2017), проєктів «Вершаява» й «Перасатварэнне» Фонду Роберта Боша та Білоруського ПЕН-центру (2017–18), інших літературних імпрез і фестивалів. Лауреатка премії «Залаты апостраф» (2016). Авторка збірки віршів «Homo» (2019). Редактор поезії.
*** Потым яна напіша, што хутка снег пластырам ляжа на збітае цела зямлі. У яе неспакойным, трывожным сне душаць людзей палі – магнітныя, электрычныя, сілавыя. Ты разгубленая: хочаш яе закрыць, зберагчы. Потым яна прачнецца, скажа: «Жывыя», – а пакуль ты ёсць сон яе, і таму – крычы, што ёсць моцы крычы. Найстарэйшая сіла – гуку, найвастрэйшы ўдар – бяды, і нават калі немагчыма трымацца за рукі, калі злое прыходзіць, куды і адкуль не чакалі, проста будзь яе сном – апошнім, што нельга адняць, – пакуль скаланаюць выбуховыя хвалі і ўсё каралеўскае войска, уся каралеўская раць не можа загнаць у стойла яе вольнакрылых людзей, лячы яе смехам, віном і любоўю штодзень, калі паміраюць дрэвы, вуліцы і дамы, калі набухаюць гневам гронкі апошняй зімы тырана, з экрана на вас – груганы. Калі ў грудзях незагойная рана, не ўцячы ад вайны. 24.09.2020 | *** Вона потому напише, що скоро сніг тулитиме, ніби пластир, побита земля. У її тривожному та бурхливому сні душать людей поля: силові, магнітні чи електричні. Ти нервуєш: ласкаво закрити б її бодай чимсь. Вона потому прокинеться, мовить: «Живі ще», – ну, а поки що ти її сон, а отже, кричи, скільки сили кричи. Найдавніша – це сила звуку, найгостріший удар – біди, навіть коли неможливо триматись за руки, коли проривається зло, куди і звідкіля його не просили, просто будь її сном – останнім (ніхто б не забрав!), поки сваволять навкруг вибухові хвилі й усе королівське військо, уся королівська рать не здатна загнати у стійло її вільнокрилих людей, лікуй її сміхом, вином та любовʼю щодень, коли будинки поскніли, й дерева, й вулична метушня, коли наливаються гнівом грона останньої з зим тирана, з екранів на вас – вороння. Коли у грудях незагоєна рана, війна так само не відпускає щодня. 24.09.2020 |
Наста Кудасава / Наста Кудасова
Народилася 1984 року в Рогачові на Гомельщині. Закінчила філологічний факультет Білоруського державного університету. Авторка поетичних збірок «Листя моїх рук» («Лісьце маіх рук», 2006), «Риби» («Рыбы», 2013), «Моє невимовля» («Маё невымаўля», 2016; за результатами конкурсу Білоруського ПЕН-центру визнана книжкою року). Нагороджена стипендією імені Магдалени Радзивілл (2018). Лауреатка премії «Празрысты Эол» (2018) і першого фесту Володимира Короткевича (2019).
*** Тут кожны баіцца прызнацца, што страціў кагосьці, што больш немагчыма без жаху ступаць па зямлі: сасновыя шышкі трашчаць пад нагамі, як косці, як берцы забойцаў, чарнеюць у травах камлі. А ў небе – нябесныя сотні, нябесныя шэсці… А з неба скрозь слёзы, абняўшы нябесны штурвал, глядзіць ашалелы ад роспачы лётчык Акрэсцін : «Усё пазабыта. Нікога не ўратаваў.» | *** Тут кожний зізнатись боїться, що втратив когось і що годі без жаху пів кроку ступити надвір: соснові шишки тріскотять під ногами, як кості, як берці убивці, стирчать окоренки в траві. А в небі – і сотні небесні, і марші небесні... А з неба крізь сльози, обнявши небесний штурвал, погляне, шалений від розпачу, льотчик Окрестін³: «Усе проминуло. Нікого не порятував». |
³Борис Окрестін – радянський військовий льотчик, Герой Радянського Союзу, загинув 1944 року в бою під Мінськом, скерувавши підбитий літак на скупчення ворожої техніки. На честь Окрестіна в Мінську названий провулок, на якому розташовується великий ізолятор тимчасового тримання, де 2020 року були піддані насильству й катуванням сотні невинних людей (примітка авторки).
Павел Дарохін / Павло Дорохін
Народився 1986 року. Поет, художник, дизайнер, кандидат мистецтвознавства. Закінчив Школу молодого літератора при Спілці білоруських письменників. Фіналіст премії Міхала Анемподистова за найкращу обкладинку білоруської книжки (2020).
*** Мой дом палігон Мой двор – узровень хардкор Выйдзі за хлебам, Вярні сабе горад Годзе на кухні, Го на балкон Свята салютам Кавалкамі мяса То было зусім нядаўна мы лавілі пакемонаў А цяпер мы ловім кулі На знаёмых скрыжаваннях То было б не пажадана Але хутка выйдзе атлас Самых-самых небяспечных Сцежак ці мо аўтабанаў Гарачыя кропкі Мікрараёнаў Няроўныя крокі Няпэўныя думкі Нашы падаткі Ваша навука Свята салютам Кавалкамі мяса | *** Мій дім полігон Мій двір хардкорить вогнисто Вийди по хліб, Повертай собі місто Годі на кухні, Ґо на балкон Свято салютом Кавалками мʼяса Це було іще недавно ми ловили покемонів А тепер ми ловим кулі На розхрестях добре знаних Це було б навряд жаданим Та невдовзі вийде атлас Щонайбільше небезпечних Чи стежок чи автобанів Гарячі точки Мікрорайонів Нерівні крочки Непевні гадки Ваша наука Наші податки Свято салютом Кавалками мʼяса |
Ганна Шакель
Народилася 1998 року в Молодечні. Навчається в Лінгвістичному університеті в Мінську та Білоруському колегіумі. Закінчила Школу молодого літератора при Спілці білоруських письменників. Фіналістка поетичного конкурсу Фонду Роберта Боша (2017), переможниця конкурсу «Неба з сабою» Білоруського ПЕН-центру (2020).
*** Разаб’е бэз вокны кулаком гронкі, прылепіцца да шкла усмешлівымі шчупальцамі. Будуць бэзавай камерай мае пакоі: душыся вясной, здыхай альбо пакахай і дыхай. Над брукаванкай звонкай няўжо ты забыўся, бэз, на вужоў гадаў-гаспадароў, карона якіх сонцам крыжоў нашых стала? Ці ты забыўся, бэз, на песні Забэйды-Суміцкага, што за вушамі прыёмніка суніцамі трашчалі? Бэз! Шапчы шыбам вершы чацверавуснымі ратамі, калышы шыбы пяшчотнай калыханкай. Ліловымі вочкамі заплюшчы вокны мае, і буду спаць пачышчанай рыбай, бы перламутравую луску прадаўшы. *** паэзія – котка: ліжа ранкі шурпата | *** Розібʼє бузок вікна кулаком кетяга, приліпиться до скла усмішкуватими щупальцями. Будуть бузковою камерою мої кімнати: душися весною, здихай або ж покохай і дихай. Над лункою бруківкою невже ти забув, бузку, про вужів гадів-господарів, із корони яких сонце хрестів наших постало? Чи ти забув, бузку, про пісні Забейди-Сумицького , що за вухами приймача суницями тріщали? Бузку! Нашіптуй шибкам вірші чотиривустими ротами, колиши-но шибки пестливою колисковою. Ліловими очками заплющ вікна мої – спатиму почищеною рибиною, наче перламутрову луску спродавши. *** поезія – кицька лиже рани пошерхло |
З білоруської переклав Вʼячеслав Левицький. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев. Фото © з архівів автор_ок.