12 Серпня 2020, 12:22 | Реєстрація | Вхід

Вірші Юлі Цімафєєвої в перекладах Ії Ківи

03 Липня 2020 о 15:31 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ія Ківа | Перегляди: 1376


Юля Цімафєєва (нар. 1982 року на Брагинщині). Білоруська поетка, перекладачка, одна із засновниць і редакторка літературного інтернет-часопису «ПрайдзіСвет» (prajdzisvet.org). Авторка двох збірок поезії: «Кніга памылак» (2014) і «Цырк» (2016). У 2020 році має вийти її нова поетична книжка «ROT».

Вірші перекладалися англійською, українською, грузинською, литовською, російською, словенською, чеською та іншими мовами. 2018 року у Любліні вийшла польською її збірка поезії «Cyrk i inne wiersze» (перекладач — Богдан Задура), а 2019 року в берлінському видавництві edition.fotoTAPETA — німецькою її збірка «Zirkus» (перекладачі — Томас Вайлер і Тіна Вюньшман).

Перекладає з англійської, норвезької, а також поезію з німецької та інших мов. За переклади збірки віршів Чарльза Буковскі «і святло, і паветра, і месца, і час» (2017) разом і двома іншими перекладачами отримала премію «Дебют» у номінації «Переклад». У серії «Паэты Планеты» в її перекладі виходили збірки поезії Волта Вітмена та Стівена Крейна. З норвезької мови перекладає дитячу літературу.



ЗЯМЛЯ КАРАЛЕВЫ МОД

мы з табою былі ўладаркамі
(палітычнай мапы) сусвету

на шызых шпалерах
сусвет выглядаў
пукатым і плямістым
як вялізны каровін жывот
расцягнуты абярэгам
над дзіцячым ложкам

вось ліловая Францыя
вось жоўты Кітай
вось ружовы заяц Аўстраліі
вось вушастая наша Радзіма
і ўсюды рассыпаны
друз і пыл астравоў

мы далонямі гладзілі
каляровы жывот сусвету
ад Мексікі да Філіпін
мы бралі яго ў потныя абдымкі
па складах мы чыталі
яго бессэнсоўныя чароўныя назовы
мы пералічвалі
мы пералівалі з рота ў рот
усе ягоныя моры

і калі кружылася галава
ад яго непамыснасці
яго недасяжнасці
мы падалі на падушкі
і ашаломлена накрываліся з галавою
смехам

перад сном 
я разглядвала
белую Антарктыду
Мора Белінсгаўзэна
Зямлю Ўілкса
Зямлю Каралевы Мод

жанчына адна
на халодным бязмежным мацерыку
модная снежная
каралева
сярод несціханых завеяў
белых мядзведзяў
і вечных ільдоў

Мод Шарлота Марыя Вікторыя
атрымлівала адукацыю
разам з сёстрамі мела
музычны слых і схільнасць
да моў фенаменальную талію
у 46 сантыметраў і зрабілася
першай каралевай вольнай Нарвегіі

як усе я хацела
стаць каралеваю
здейсніць 
                 кругасветнае падарожжа
і даць імя далёкай зямлі
ці хаця б маленечкай выспе

Я ніколі не пыталася,
а чаго хацела ты, сястра?


ЗИМОВАЯ ЧИТАНКА

штогод
перачытваю гэтую кнігу:

па белых і вузкіх радках
вуліц бягуць чорнаногія пешаходы –
вылітыя літары Х (холад), Л (лёд) і Н (ноч),
цягнуць на санках дзяцей: Ш-ш (шоргае
жалеза), пыхаюць зычна дарослыя
і галосна малыя, у вільготнай смузе
ярка фыркаюць дыфтонгі
фараў

пункцірам крокаў дапаўняюць снег
хвалістыя сляды палоззя
азначаюць тратуары,
пры якіх акалічнасцях
адступіць маркота?

М(ост) над ракой пачынае
новы абзац,
жоўты аўтобус цягнеццца
ад сказа да сказа.

На апошнім прыпынку –
апошняя кропка: ты
чакаеш мяне
з новай кнігай.


Стрыптыз

"Распранайся!”
Я зняла паліто і боты.
"Распранайся!”
Я зняла калготкі, спадніцу
і швэдар.
"Распранайся!”
Я скінула майткі і станік.
Стаю голая, як кветка.

"Распранайся!”
Я зняла сумленне.
"Распранайся!”
Я скінула гонар і годнасць.
"Распранайся!”
Няма ні надзеі, ні веры, ні любові,
Ні прагі, ні смагі.
Падаю голая, як зерне.

"Распранайся!”
Я скідаю адно за адным свае "я”.
І скідаючы, на іх станаўлюся,
І расту аж да самага неба.

"Распранайся!”
Я ужо вышэй за дрэвы.
"Распранайся!”
Я ўжо вышэй за дахі.
"Распранайся!”
Я ўжо роўная з хмарай.
Лячу голая, як пёрка.

Апошняе "я” з сябе злушчваю.
Нікога не слухаю,
Распранаюся.
Галоўнае не забыцца на тую я,
Што ў валасах схавалася.
Да апошняй кропелькі,
Да апошняй крошачкі
Вышкрабла, да апошняга з сябе
Вылузалася.
Распранулася.
Знік
Ла.


Альгерду Б.

Паміж намі слова.
Я маю ў роце яго пачатак,
а ты – яго канец.
Слова – гэта паветраная рыба.
Мы зубамі ўчапіліся ў яе
і адпускаць не хочам.

Слова лёгкае
і робіць лёгкімі нас.
Вецер падымае рыбіну слова
і нясе, як па цячэнні,
у чужыя сказы,
у чужыя тэксты.
Слова віхляе хвастом
у цябе ў роце,
глядзіць не міргаючы
слізкімі вачыма ў маю глотку
і паддаецца парывам.

Нашы целы не адарваць ад слова,
не расхінаючы вуснаў,
не расціскаючы сківіцаў,
не бачачы языка адно аднаго,
мы спрабуем гаварыць паміж сабой,
а паміж намі рыбіна,
якую мы не можам выпусціць,
слова, якое мы баімся вымавіць,
вобраз, які мы не хочам
цалкам асэнсаваць.

Але калі мы адпусцім
рыбіну на волю, ці выжыве яна
і ці паразумеемся мы?


Мова – турма

Мова – турма,
у якую нас пасадзілі
за нежаданне
й няздольнасць
увабраць у сябе ЎСЁ.

Мы прагнем межаў і сценаў,
і калючага дроту радкоў,
каб кідаючысяна іх
у спробе вырвацца,
адчуць сябе жывымі.

Мы трапляем у мову малымі
і не памятаем іншага жыцця,
акрамя турэмнага,
іншага неба,
акрамя закратаванага,
іншай ежы, акрамя поснай поліўкі
пустых штодзённых размоваў.

Ніхто не пытаўся ў нас,
ці хочам мы нараджацца.
Ніхто не пытаўся ў нас,
ці хочам мы гаварыць.

Памяць трымае нас тут,
і адзіны шлях адсюль –
забыццё.
Але за межамі мовы –
каінава самота,
бо забыццё – гэта забойства.
Адзін з найстрашнейшых,
з самых непамысных грахоў –
уцячы па сваёй волі
з палону Мовы.

Вызваліцца –
замоўкнуць –
адчуць,
як уздымаюцца
магутныя грудзі Сусвету.

І ў яго разняволеным шуме
не знайсці ніякага сэнсу.


Выцынанка

мы з табою пара нажніцаў
рэжам
адзін на дваіх белы аркуш

вырастаюць з яго
белыя дрэвы
белыя кветкі
выкараскваюцца
пачвары
і чэрці
выпростваюць свае
крывыя белыя ногі
і топчуць белыя сцябліны
але папяровыя чэрці
папяровым кветкам
не могуць нашкодзіць

з белага аркуша
вырастае пяшчота
любоў
вырастае сум
і самота
сваркі і звадкі і звон
увушшу
ад маўчання

мы ўмеем усё
парай нажніцаў
мы рэжам
адзін на дваіх белы аркуш

мовы

нараджаем сусвет
вострымі лёзамі
сваіх языкоў


Паслядоўнасць

1

а пасля
яны елі клубніцы з малаком
пасыпалі іх цукрам і лыжкай лавілі
пунсовыя цвёрдыя цельцы
ягад у жоўтых радзімках зярнятаў

а перад гэтым…

а пасля на алавяных лыжках
клубніцы
ляжалі як дзеці
ў белых пялюшках
малака
сцішаныя і малыя

а перад гэтым…

а пасля
яны раскрывалі вусны
яны расшчаплялі зубы
яны клалі клубніцы з жоўтымі зоркамі
зярнятаў у яміны ртоў

а перад гэтым…

а пасля
яны рухалі сківіцамі
слодыч сачылася пад язык
чырвань цукровага соку
сцякала ў глотку
рука замірала на імгненне
і, ажыўшы, зноў цягнулася
да збялелых ягад
сканчаўся доўгі ліпеньскі дзень

а перад гэтым… а пасля
а перад гэтым… а пасля

2

Калі я прыбыў на месца,
ужо была выкапаная вялізная яма,
гэта мог быць стары супрацьтанкавы
роў. Да ямы іх вялі групамі па 15 чалавек
і выстаўлялі ў шэраг тварамі да стралкоў.
Было загадана, каб адзін стралок
цэліў у грудзі, а другі адпаведна
ў галаву. Калі сёння ў мяне пытаюцца
пра іншыя дэталі, мушу сказаць,
што, акрамя гэтай паслядоўнасці,
пра той дзень я больш нічога не памятаю.
Па вяртанні з задання, я бачыў, як
салдатам 2-га ўзводу на вячэру далі
клубніцы з малаком.

а пасля
ЗЕМЛЯ КОРОЛЕВИ МОД

ми з тобою були володарками
(політичної мапи) світу

на сизих шпалерах
світ виглядав
плямистим і опуклим
як величезне коров’яче черево
розтягнуте оберегом
над дитячим ліжком

ось бузкова Франція
ось жовтий Китай
ось рожевий заєць Австралії
ось вухата наша Батьківщина
і повсюдно розсипані
рінь і пил островів

ми долонями гладили
кольорове черево світу
від Мексики до Філіппін
ми тримали його в пітних обіймах
по складах ми читали
його безсенсовні чарівні назви
ми перелічували
ми переливали з рота у рот
усі його моря

і коли паморочилося в голові
від його незбагненності
від його недосяжності
ми падали на подушки
і приголомшені накривалися з головою
сміхом

перед сном
я роздивлялася
білу Антарктиду
Море Беллінсгаузена
Землю Вілкса
Землю Королеви Мод

єдина жінка
на холодному безмежному материку
модна снігова
королева
серед безупинних хуртовин
білих ведмедів
і вічної криги

Мод Шарлота Марія Вікторія
здобула освіту
разом із сестрами мала
музичний слух і схильність
до мов феноменальну талію
у 46 сантиметрів і стала
першою королевою незалежної Норвегії

як усі я хотіла
стати королевою
здійснити
               навколосвітню подорож
і дати своє ім’я далекій землі
чи бодай невеличкому острову

Я ніколи не питала,
а чого хотіла ти, сестро?


ЗИМОВА ЧИТАНКА

щороку
перечитую цю книжку:

білими й вузькими рядками
вулиць біжать чорноногі пішоходи —
достоту літери Х (холод), Л (лід) і Н (ніч),
тягнуть на санчатах дітей: Ч-ч (човгає
залізо), зітхають глухо дорослі
і дзвінко малі, у вологій імлі
яскраво форкають дифтонги
фар

пунктир кроків доповнює сніг
хвилясті відбитки полозів
означують тротуари,
за яких обставин
відступить нудьга?

М(іст) над річкою починає
новий абзац,
жовтий автобус тягнеться
від фрази до фрази.

На кінцевій зупинці —
остання крапка: ти
чекаєш мене
з новою книжкою.


Стриптиз

«Роздягайся!»
Я зняла пальто й черевики.
«Роздягайся!»
Я зняла колготки, спідницю
і светр».
«Роздягайся!»
Я скинула труси і ліфчик.
Стою гола, як квітка.

«Роздягайся!»
Я зняла сумління.
«Роздягайся!»
Я скинула честь і гідність.
«Роздягайся!»
Нема ні надії, ні віри, ні любові.
Ні прагнень, ні спраги.
Падаю гола, як зерня.

«Роздягайся!»
Я скидаю одне по одному свої «я».
І скидаючи, ступаю на них,
І росту аж до самого неба.

«Роздягайся!»
Я вже з дерева заввишки.
«Роздягайся!»
Я вже заввишки з дахи.
«Роздягайся!»
Я вже врівні із хмарою.
Лечу гола, як пір’я.

Останнє «я» з себе злущую.
Нікого не слухаю,
Роздягаюся.
Головне не забути ту я,
Що у волоссі сховалася.
До останньої крапельки,
До останньої крихточки
Вишкребла, до останнього з себе
Вилущилась.
Роздягнулася.
Зник
Ла.


Альгерду Б.

Між нами слово.
Я маю в роті його початок,
а ти — його кінець.
Слово — це повітряна риба.
Ми зубами вчепилися в неї
і відпускати не хочемо.

Слово легке
і робить легкими нас.
Вітер здіймає рибину слова
і несе, ніби течією,
в чужі речення,
в чужі тексти.
Слово крутить хвостом
у тебе в роті,
дивиться не кліпаючи
слизькими очима в мою горлянку
і піддається поривам.

Наші тіла не відірвати від слова,
не розтуляючи вуст,
не розтискаючи щелеп,
не бачачи язика одне одного,
ми пробуємо говорити поміж собою,
а між нами рибина,
яку ми не можемо випустити,
слово, яке ми боїмося вимовити,
образ, який ми не хочемо
осягнути вповні.

Але якщо ми відпустимо
рибину на волю, чи виживе вона
і чи порозуміємось ми?

Мова — тюрма

Мова — тюрма,
до якої нас кинули
за небажання
й нездатність
увібрати в себе УСЕ.

Ми прагнемо меж і стін,
і колючого дроту рядків,
щоб, кидаючись на них
у намаганні вирватись,
відчути себе живими.

Ми потрапляємо в мову малими
й не пам’ятаємо іншого життя,
ніж тюремне,
іншого неба,
ніж заґратоване,
іншої їжі, ніж пісна юшка
порожніх щоденних розмов.

Ніхто не питав нас,
чи хочемо ми народжуватись.
Ніхто не питав нас,
чи хочемо ми говорити.

Пам'ять тримає нас тут,
і єдиний шлях звідси —
забуття.
Але за межами мови —
каїнова самотність,
бо забуття — це вбивство.
Один з найстрашніших,
з найбільш неуявленних гріхів —
втекти з власної волі
з полону Мови.

Звільнитись —
замовкнути —
відчути,
як здіймаються
могутні груди Всесвіту.

І в його невимушеному шумі
не відшукати жодного сенсу.


Витинанка

ми з тобою є парою ножиць
ріжемо
один на двох білий аркуш

виростають з нього
білі дерева
білі квітки
видряпуються
почвари
й чорти
випростують свої
криві білі ноги
і топчуть білі стеблини
але паперові чорти
паперовим квіткам
не можуть нашкодити

з білого аркуша
виростає ніжність
любов
виростає сум
і самотність
сварки і лайки і дзвін
у вухах
від мовчання

ми вміємо все
парою ножиць
ми ріжемо
один на двох білий аркуш

мови

народжуємо всесвіт
гострими лезами
своїх язиків

Послідовність

1

а після
вони їли полуницю з молоком
посипали її цукром і ловили ложкою
червоногарячі тверді тільця
ягід у жовтих родимках зерняток

а перед тим…

а після на олов’яних ложках
полуниці
лежали як діти
у білих пелюшках
молока
притихлі й маленькі

а перед тим…

а після
вони розмикали вуста
вони розціпляли зуби
вони вкладали полуниці з жовтими зірками
зерняток до ямищ ротів

а перед тим…

а після
вони рухали щелепами
солоднеча сочилася під язик
багряність цукрового соку
стікала в горлянку
рука завмирала на мить
і, оживши, тягнулася знов
до сполотнілих ягід
добігав кінця довгий липневий день

а перед тим… а після
а перед тим… а після

2

Коли я прибув на місце,
вже було вирито величезну яму,
це міг бути старий протитанковий
рів. До ями їх вели групами по 15 осіб
і виставляли у шерег обличчями до стрільців.
Наказ був такий, щоб один стрілець
цілив у груди, а другий, відповідно,
у голову. Коли сьогодні мене питають
про решту подробиць, мушу сказати,
що, крім цієї послідовності,
про той день я більше нічого не пам’ятаю.
Повертаючись із завдання, я бачив, як
солдатам 2-го взводу на вечерю дали
полуницю з молоком.

а після

Переклад з білоруської – Ія Ківа. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar