Вірші Павла Колмачки в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Марія Косенко | Перегляди: 10372
Павел Колмачка (Pavel Kolmačka) – автор п’яти збірок духовної поезії (перша книга «Смішний крик пішов за мною», 1994 рік; остання – «Життя людей, звірів, рослин, бджіл», 2018), роману «Сліди за горизонт» (2006) і композиції щоденникових записів «Одне речення» (2012). Народився 1962 року в Празі. Там закінчив електротехнічний факультет Вищої технічної школи, згодом релігієзнавство на філософському факультеті університету Масарика в Брно. Працював на різних роботах (санітар в Інституті соціальної допомоги і в будинку для літніх людей, перекладач, вчитель середньої школи та ін.).
PODZIMNÍ JEHNĚ LEŽÍ NA BOKU a tence bečí. Narodilo se slabé. Matka se k němu nezná, zřekla se ho, spásá se stádem zbylou trávu, už ho odepsala. Večer je jehně mrtvé. Nesu ho studené a ztuhlé. Kam ho položím, kam ho jenom dám? Život tady. Zdalipak ještě někde? Život lidí, zvířat, rostlin, včel. Nemám pod sebou pevnou zem. Nešlapu po ní, jen se dotýkám. | ОСІННЄ ЯГНЯ ЛЕЖИТЬ НА БОКУ і тонко мекає. Слабким народилося. Мама його не приймає, зреклася його, доскубує позосталу траву з отарою, вже його викреслила. Ввечері ягня мертве. Несу, холодного і застиглого. Куди його покладу, де його лиш подіну? Життя тут. Чи ще десь? Життя людей, звірів, рослин, бджіл. Нема піді мною твердої землі. Не ступаю нею, тільки торкаюся. |
ŽÍT V SOULADU i s kvetoucími stromy. Pokřikujeme, smějeme se, nosíme, zdvíháme, nakládáme úly, víka, podstavce, utahujeme řemeny a zarážíme klíny. Chystáme se k cestě do sadu. A jedeme. V zatáčce praskne upínací řemen, posune se nástavek. Včely se hrnou ven. Zastavujeme, Tobiáš pomáhá s opravou, vmžiku je zasypán žihadly a už celý rudne, otéká a supí. Odpojuji vůz. Benjamina se včelami necháváme na silnici. A jedeme. V nemocnici si Toba nechají. Chytí se za hlavu – vždyť musí pozítří odevzdávat práci! Vezu mu počítač, disky, jezdím z nemocnice k domu a z domu k nemocnici. Jak se asi má tam na silnici Benjamin? Vítá mne unavený zvědavostí míjejících, vyslechnut policií, trpělivý a ustaraný. Připojíme vůz a jedeme. Jedeme, pořád jedeme. Události míjejí, mizí v polích, kopcích, ale za zatáčkou, za nejbližším rohem už čekají nové. Věci, kterých se dotýkám, stávají se otci: plodí bolest. | ЖИТИ У ЗЛАГОДІ навіть із розквітлими деревами. Прикрикуємо, сміємося, носимо, піднімаємо, вантажимо вулики, кришки, підставки, затягуємо ремені і забиваємо кілки. Збираємося в дорогу до саду. І їдемо. На повороті лопає кріпильний ремінь, зсувається корпус. Бджоли валять назовні. Зупиняємося, Тобіаш допомагає лагодити, його мигцем обсипає жалами, уже весь червоніє, пухне і задихається. Від’єдную причіп. Беньяміна із бджолами залишаємо на шосе. І їдемо. Тобіаша залишають у лікарні. Він хапається за голову: та ж післязавтра треба здавати роботу! Везу йому ноутбук, диски, їду з лікарні додому і з дому до лікарні. Цікаво, як там справи на шосе у Беньяміна? Зустрічає мене, втомлений цікавістю подорожніх, допитаний поліцією, терплячий і заклопотаний. Приєднуємо причіп і їдемо. Їдемо, повсякчас їдемо. Випадки минають, зникають у полях, пагорбах, але за поворотом, за найближчим рогом уже чекають нові. Речі, яких я торкаюся, стають батьками: плодять біль. |
SVĚT JDE SI PO SVÝCH, ne tak, jak chceme my: na jeho konci schovaní dojíme kozy, na pastvinu vláčíme sudy vody, spravujeme poničené ploty, honíme se za berany, kteří utíkají a toulají se v polích, třídíme jehňata. Běžíme vytrvale, klušeme bez zastávky, střídáme běh s chůzí. Před námi pokoj, mír, krásné chiméry, a v patách dramata. | СВІТ ІДЕ СОБІ, ЯК САМ ЗНАЄ, не так, як ми хочемо: сховані скраю нього, доїмо кіз, тягаємо на пасовище бочки води, лагодимо зіпсовані загорожі, женемося за баранами, що тікають і блукають полями, розподіляємо ягнят. Постійно біжимо, чешемо без зупинки, чергуємо біг і ходьбу. Перед нами спокій, мир, прекрасні химери, а в потилицю дихає драма. |
„TO NEBYLO ALERGIÍ, tati, nebyla to věc náhody nebo vady. Ta noha se mi nastavila uvnitř. Mám vás rád, ale nemohu dál žít tady." „A ještě tohle jsem vám chtěl napsat: Na dnešek se mi zdálo, že se náš dům rozpadá a drolí nápory času, živlů, chátrání, tolik jsem se o vás bál, tati, tolik jsem na vás myslil a myslím na vás i teď, chtěl bych být s vámi." (Vichr v těch dnech vyvrátil křídlo vrat. Nikomu neublížilo, spadlo v průjezdu na balíky slámy.) | «ЦЕ НЕ ВІД АЛЕРГІЇ, випадковості чи прикрості, тату. Рішення це проросло в мені. Я люблю вас, але далі тут не можу залишатися». «І ще вам хотів написати ось що: Сьогодні мені снилося, що наш будинок розпадається й сиплеться під тиском часу, стихій, ветхості, я за вас так боявся, тату, я про вас стільки думав, та й зараз про вас думаю, хотів би я бути вдома». (Днями ураганом вивернуло ворітницю. Нікого не зачепила, впала на проїзд на жмутки соломи). |
ŠIROCE OTEVÍRÁM OČI: padá mi do nich vlaštovka a padá do nich mrak. Dokořán otevřené nebe. Dávej pozor, opatrně, nespadni tam! | ШИРОКО РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ: падає до них ластівка і впадає до них хмара. Навстіж відкрите небо. Пильнуй, обережно, не впадь туди! |
SEN SE ZIMNÍMI PLODY: je silný mráz, a přece v zahradě nacházím zralé lusky, ano, na těch rostlinách, které jsme zaseli, ale nestihly vyrůst, a tak jsme je nechali být, upoutáni jinými starostmi, záhon jsme nezryli. A vidím, že bez našeho vědomí a přičinění na nich vyrostly nádherné zelené plody, jsou veliké a plné, otevírám je, beru si z nich a jím a divím se. Je zvláštní, že jsme to nevěděli, že jsme to takhle nikdy nedělali. | СОН ІЗ ЗИМОВИМИ ПЛОДАМИ: сильний мороз, та все-таки знаходжу в саду стиглі стручки, так, на тих рослинах, що ми посіяли, але вони не встигли вирости, тож ми їх покинули, відволікшись на інші клопоти, не скопали грядки. І бачу, що без нашого відома й труда на них виросли розкішні зелені плоди, великі й повні, розлущую їх, трохи беру, їм і дивуюся. Дивно, що ми про це не знали, що ми так ніколи не робили. |
DŽÍP U VČELNICE NA KOPCI daleko od lidí se už ani nehne, nezakašlá, shořel mu startér. Krajina, ticho, kráter. | ДЖИП БІЛЯ ПАСІКИ НА ПАГОРБІ далеко від людей вже не поворухнеться, не зачмихає, згорів у нього стартер. Ландшафт, тиша, кратер. |
PŘIVEZLI JSME TÁTU. Chodí po domě, po zahradě, nemluví. Už nechce nic budovat, zasévat, myslet na budoucí čas. Už se jen dívá. Večer se rozhovoří, vypráví o otci, o matce, o matčině otci, o dětských bolestech a hrách, je velmi soustředěn v jiné době. Pohlédne na nás: „Kde jsem teď?" Ukáže na Janu: „A ona?" Po chvíli: „Patří k tobě?" Narodit se, nadýchnout, okusit věčné. Otepluje se, hučí kvetoucí bílý strom. Slibuje třešně. | МИ ПРИВЕЗЛИ ТАТА. Ходить хатою, садком, не говорить. Уже не хоче нічого будувати, сіяти, думати про майбутнє. Уже тільки дивиться. Увечері розбалакався, розказує про батька, про матір, про маминого батька, про дитячі прикрощі та ігри, дуже зосереджений на іншій епосі. Гляне на нас: «Де я зараз?» Показує на Яну: «А вона?» За хвильку: «Твоя?» Народитися, вдихнути, надпити вічного. Теплішає, гуде квітуче біле дерево. Обіцяє черешні. |
JAKO BYCHOM TU UŽ JEDNOU BYLI: ta voda v sevření svahů, stěn. Možná jsme na konci, skoro v cíli, zbývá jen přeběhnout po mostě. „Jsem tak ráda, že jsi přišel, synku. Tady říkali, že jsi umřel. Kdo? Přece ty hlasy, které slyším. Poslouchej! Teď mluví! Jsou zřetelné, jako když mluvíš ty. Nedovedeš si představit, co jsem vytrpěla. Puklo mi srdce, proto mě přivezli. Krev mi stříkala z hrudi jak z prasklého potrubí. Dávali mi infuzi, a já slyšela, jak nade mnou křičí: Zastavte to! Zastavte to! Je už přece mrtvá! A někdo jiný namítal: Ještě se nadechla! Nevzdávejme to! Dýchá! Nedýchá! Dýchá! Ještě žije! Bylo to strašné. Měla jsem v sobě sedm antén, těmi mě sledovali. Všechny mi je vyoperovali, vidíš, a stejně mě sledují, i tak si o mně povídají. Je toho moc na člověka. Musím si jít zas lehnout. Po prášcích jsem malátná. Ale podívej, ten park za oknem! Ty stromy! Ty přenádherné keře! Ta zelená tráva! Nemohu se vynadívat! Až se ve mně všechno svírá! Taková krása." | НІБИ МИ КОЛИСЬ БУВАЛИ ТУТ: ця вода в обіймах стін і схилів. Може, ми дійшли, лишилось мало – тільки перебігти по містку. «Я така рада, що ти прийшов, синку. Тут казали, що ти помер. Хто? Та ж ті голоси, що я чую. Послухай! Зараз говорять. Виразно, як тоді, коли говориш ти. Ти не уявляєш, що я пережила. Розірвалося моє серце, ось чому мене привезли. Кров била з грудей, наче з прорваного трубопроводу. Робили вливання, і я чула, як наді мною кричать: Зупиніться! Зупиніться! Вона ж мертва! А інший хтось заперечував: Ще дихнула! Не кидайте! Дихає! Не дихає! Дихає! Ще живе! Це було жахливо. У мені було сім антен, якими мене спостерігали. Усіх їх мені вирізали, бачиш, а все одно мене спостерігають і мене обговорюють. Стільки всього на одну людину. Мушу знову лягти. Я після ліків млява. Дивися-но, цей парк за вікном! Ці дерева! Ці красивенні кущі! Ця зелена трава! Не можу надивитися! Аж у мені все стискається! Яка ж краса». |
Переклад з чеської – Марія Косенко, народилася 1997 р. в м. Гайсин, магістратура філології Києво-Могилянської академії.
Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев. Фото обкладинки – www.misyacavtorskykhchytan.com.ua