23 Травня 2019, 14:11 | Реєстрація | Вхід

Вірші Юлі Цімафєєвої в перекладах українською

16 Квітня 2019 о 22:59 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ія Ківа | Перегляди: 612


Юля Цімафєєва (нар. 1982 року на Брагинщині). Білоруська поетка, перекладачка, одна із засновниць і редакторка літературного інтернет-часопису «ПрайдзіСвет» (prajdzisvet.org). Авторка двох збірок поезії: «Кніга памылак» (2014) і «Цырк» (2016).

2015 року зі збіркою «Книга памылак» увійшла до короткого списку літературної премії «Дебют», а 2017 — «Цырк» потрапив до шорт-листа поетичної премії імені Наталі Арсеньєвої. Вірші перекладалися англійською, українською, шведською, німецькою, словенською, чеською та іншими мовами. Учасниця літературних фестивалів у Литві, Україні, Словенії, Чехії, Польщі та Білорусі. 2018 року у Любліні вийшла польською її збірка поезії «Cyrk i inne wiersze» (перекладач — Богдан Задура). 2019 року в берлінському видавництві edition.fotoTAPETA вийде німецькою її збірка «Zirkus» (перекладачі — Томас Вайлер і Тіна Вюньшман).

Перекладає з англійської, а також поезію з німецької та інших мов. Її переклади друкувалися в різних білоруських часописах. За переклади збірки віршів Чарльза Буковскі «і святло, і паветра, і месца, і час» (2017) разом і двома іншими перекладачами отримала премію «Дебют» у номінації «Переклад». 2018 року у серії «Паэты Планеты» вийшла збірка поезії Волта Вітмена в її перекладі.



Цырк

Я нарадзілася
з вандроўным цыркам унутры.
З цыркам, толькі падумай,
у палескай вёсцы.
Жанглёры, акрабаты,
барадатыя жанчыны…
Які сорам!

Вандроўны цырк
вырастаў разам са мной,
як ваўчаня, што хоча мяса,
яны ўсе хацелі феерверкаў
і шырокіх дарог.
А тут
бураковыя палі,
каларадскія жукі,
народныя прыкметы.

Я хавала свой цырк
між старонак кніг,
як гербарый.
Жанглёраў, акрабатаў,
барадатых жанчын
я выпроствала
ў спадзеве высушыць
іхнія прагныя целы.

Але цыркачы
адмаўляліся гінуць,
яны раслі і мацнелі
пад коўдрай старонак,
на калорыях літар,
у шатры майго цела.

Яны вучыліся
цыркавым хітрыкам,
як вучацца качаняты,
кураняты, парсючкі.

І калі набраліся сіл,
знайшлі драбіны,
накрэмзалі мапу –
калі змаглі ўсё тое,
чаго хацелі й што мусілі…

Цыркачы мяне скралі.
Цыркачы мяне з’елі.

Цыркачы адкрылі
нарэшце ўва мне
свой вандроўны цырк.



Блышыны рынак

На блышыным рынку ў Парыжы
ёсць усё:
лыжкі, кубкі, карціны, цвікі,
афрыканскія маскі,
крыналін і штыблеты.
кулямёты
часоў Расійскай імперыі,
муміі рыбаў, саркафагі жукоў,
прылады працы
неандэртальцаў…

Блышыны рынак у Парыжы –
іншы горад –
парыжскае Залюстроўе.

Тутэйшыя рэчы
не тоесныя самі сабе.
Лыжкі, кубкі, цвікі,
афрыканскія маскі –
сімвалы страчанага часу,
памежныя слупкі
між рэальнасцю
і ўяўленнямі пра яе,
знакі рэчаў.

На блышыным рынку
прадметы рассыпаныя,
змяшаныя бязладна
ў пыльных скрынях,
як нашыя ўспаміны
ў цёмнай скрынцы чэрапу.

Нешта згубілася,
скацілася на самае дно
памяці. Вось ключ без замка,
цвік без сцяны,
паштоўка
даўно памерлай адрасаткі.

Гэтыя рэчы заўжды
большыя, чым рэчы.
І заўжды прыгажэйшыя,
бо хаваюць у сабе
і сам вобраз прыгажосці.

Кручу ў руках
кавалак старой драўніны.
Бязносая пацёртая
птушка са старога гадзінніка.
Знак птушкі,
Знак песні,
Знак часу,
Знак дома,
Знак чалавека
І смерці.

Драўляная птушка
адаграецца ў маіх руках,
драўляная птушка
спявае пяць разоў.

Цвік злучае дом,
ключ адмыкае замок,
паштоўку
ўсхвалявана чытае
маладая жанчына.

А праз хвіліну ізноў –
у руках
кавалак драўніны.

Мёртвы знак жывога
з парыжскага Залюстроўя.



Вуліца

Вуліца мусіць
служыць машынам і пешаходам.
Вуліца мусіць
ад скрыжавання да скрыжавання
быць роўнай і падатлівай.
Вуліца, названая ад нараджэння
ў гонар вусатага генерала,
мусіць па-дзявочы прыязна ўсміхацца
сваёй белазубай раздзяляльнай паласой,
пакуль вірлавокія светлафоры
і шыракаплечыя хрушчоўкі
будуць сачыць без перадыху
за чысцінёй яе пляскатага цела.

Але ніхто з іх не ведае,
што вуліца прарастае ўнутр,
што вуліца выхавала пад сабой горы,
якія цягнуцца пахілымі вяршынямі
да самага цэнтру зямлі;
што вуліца выпусціла з сябе рэкі,
яны, смеючыся, вольна сцякаюць,
пазбягаючы грэбляў і мастоў.
Вуліца легла тварам уніз,
і пакуль топчуцца па ёй пешаходы
і коламі прыціскаюць яе машыны,
вуліца ціха й пяшчотна спявае
недзе там у душы,
пад асфальтам.



***

Каму належыць маё імя?
Не мне дакладна.

Напэўна, маім бацькам,
якія аднойчы вырашылі,
што я гэта яно,
і пераканалі астатніх.
Напэўна, тым, хто мае права
пісаць яго ў дакументах
і побач клеіць
мой фотаздымак без усмешкі,
злучаючы тое, што я атрымала
на ўсё жыццё, і секундную слабасць.
Канечне, яно належыць табе,
хаця ты не часта ім карыстаешся.
Яно належыць маім сябрам і знаёмым,
якія, пабачыўшы ў натоўпе,
насаджваюць мяне на кручок імені
і падцягваюць бліжэй.
Маё імя належыць кожнаму,
хто яго ведае,
і будзе належаць кожнаму,
хто пра яго дазнаецца.

Але мне ніколі…

У дзяцінстве я спрабавала яго
на язык, як новую цацку.
Я ставіла над ім доследы,
дзелячы на склады,
мяняючы месцамі літары,
шукаючы, якая з іх лішняя,
а якую я люблю больш за ўсё.
І я любіла першую
і другую, і трэцюю,
а яны мяне не.

Маё імя слухалася іншых,
а я слухалася яго.

Я належу свайму імені,
а не яно мне.
Я ва ўладзе гэтых маленькіх
учэпістых літараў,
гэтых пранізлівых гукаў,
што прамаўляюцца чужымі ртамі.

Дзякуй табе, мая гаспадыня,
дзякуй табе, мой гаспадар Імя,
за тое, што не паміраю
ад голаду і самоты,
за тое, што ў чалавечым сусвеце
маю сваё найменне,
а значыць, сваё законнае месца,
строга абмежаванае
слоўнікавым артыкулам.

Не адрачыся, не скінуць,
Не знішчыць,
На месцы памерлага імені
На маім цемені
Нехта абавязкова пасадзіць новае –
Не вырваць і
Не вырвацца.


Каму належыць маё імя?
Не мне.



Адмоўнасць

Тая мова, на якой я магу гаварыць,
Гэта не мая мова.
А тая, на якой хачу гаварыць,
Не ўкладаецца ў словы,
Якія я ведаю,
Не змяшчае вобразы,
Якія я бачу.
Для маёй мовы няма слоўнікаў,
Для яе не сфармавана правілаў.
Гэта мова для чытання пра сябе,
Мова для чытання з памылкамі,
Бо праверыць няма каму.
Пісаць на ёй я не змагу ніколі.
Калі ты чытаеш гэты верш,
ты не мой чытач.



1986

Мы не змаглі забраць вас з сабою, бязногія нашы дамы.
Не змаглі ўзваліць вас на плечы і вынесці на сабе,
свежа ўзараныя гароды.
Могілкі, мы не здолелі выкапаць
з карэннем вашы крыжы і перасадзіць іх у чыстую глебу.

Яблыневыя сады,
заплюшчыўшы бела-ружовыя павекі,
вы замоўклі, з надзеяй чакаючы на наша вяртанне.
І калі, цэзіем аплодненыя,
чырванню наліліся вашы завязі,
толькі здзічэлыя й згаладалыя кошкі
па зорках вярнуліся назад,
але яблыкаў вашых яны ўсё роўна не елі.

Яблыкі ападалі й гнілі, крыжы
высыхалі без нашых слёз, гароды заблытваліся ў пустазеллі і заціхалі.

А нашы дамы старэлі,
дамы гублялі ад гора розум і памяць.
Чужыя людзі вырвалі з цвікамі дошкі падлогі,
знялі са сцен пыльныя дываны з паўлінамі,
скралі і знеслі ўсе нашы хворыя рэчы,
хворыя рэчы, якія ніхто не мог вылечыць,
рэчы, якія самі маўчалі пра сваю хваробу.
Рэчы, без якіх нашы дамы
перасталі быць домам.

…і калі праз многа гадоў
мы прыехалі ў госці,
толькі могілкавыя крыжы
памахалі нам вышываным ашмеццем
старых рушнікоў.

Ні дамы, ні гароды, ні яблыні нас не прызналі.
І як ні ўпрошвалі нашы добрыя продкі
са сваіх свежапрыбраных магіл,
ні дамы, ні гароды, ні яблыні нам нічога не даравалі.



Чытаю верш на чужой мове

ускараскваюся 
на яго вяршыню 
стаю аглядаючы прастор
як ваяка-выведніца
з лёгкім заплечнікам
слоўнікавага запасу
за спінай

спрабую 
зразумець куды 
вядзе гэта пакручастая
метафара дзе 
сканчаецца мяжа 
думкі і каму з мёртвых
пакінулі зарослы помнік
на скрыжаванні
гэтых даўгіх радкоў

у ранніх прыцемках неразумення 
брыду амаль навобмацак
прыслухоўваюся 
да свісцячых і шыпячых
ландшафту губляю 
раўнавагу падаю ў твань
хапаюся за пераклад-
зіну крыху смыляць 
далоні ад вострых стрэмак 
і мокрая па пояс
іду далей

выведніца-ваяка – дзіўны вобраз
я не люблю вайну але
на тэрыторыі замежнай мовы
я – самотная шпіёнка
і мушу забраць сакрэт 
у гэтых чужых зацягнутых 
вільготнаю смугою гор
каб сеўшы на прывал 
пасля занатаваць
туманным шыфрам 
паэзіі ўласнай



***

Я зразумела, што хачу кахаць 
некага, нашмат старэйшага.
Таго, хто бачыў і зведаў больш,
таго, каму няма куды спяшацца. 

Напрыклад, цябе, мой горад.
Ты мог бы быць маім бацькам,
маім дзедам,
маім прапрапрапрадзедам.
Тысяча дзвесце гадоў нашай розніцы
хіба перашкода
для сапраўднага кахання?

І вось мы разам.
Я абдымаю нагамі твае худыя вузлаватыя вуліцы.
Пальцамі гладжу сухую і бледную скуру
тваіх прыземістых дамоў.
Цалую стомленыя, маршчыністыя камяні
тваіх старых сцен.
Прыкладаю вуха да сэрца храмаў,
і слухаю, як перарывіста б’ецца час у іх званіцах.

Якім ты быў у пару сваёй маладосці,
мой горад –
багатым, бліскучым і шумным?
Гандлёвыя баржы шукалі прыбытку
за тваімі шчодрымі мурамі,
змяняючы адна адну,
быццам прадажныя дзеўкі,
Але я не раўную.

Піраты і хцівыя ваяры 
накідвалі пятлю на тваю
каменную шыю, рабавалі,
выпальвалі кляймо
на тваіх гордых грудзях.
Калі хаджу па траве
тваіх пакатых узгоркаў,
то ступнямі адчуваю шнары,
што ўжо не баляць.

Але цяпер усё мінула,
і нібы дачцэ, ці ўнучцы,
ці маладой каханцы
на змярканні
ты расказваеш мне
свае гісторыі,
а ў вокнах тваіх дамоў,
быццам уваччу,
загараюцца агні.

Раніцай мы прачынаемся разам,
і твае чайкі 
блытаюцца ў маіх валасах,
як у аблоках, 
а твае гараджане
спакойна й бязмэтна блукаюць
сцежкамі між руін,
быццам думкі таго,
каму няма куды спяшацца.



Зімой

Шлях на працу – адкрыты космас.
Галава – ў скафандры з думак.
Я – першая жанчына-касманаўт на вуліцы Варанянскага.
Цирк

Я народилася
з мандрівним цирком всередині.
З цирком, лишень подумай,
у поліському селі.
Жонглери, акробати,
бородаті жінки…
Який сором!

Мандрівний цирк
зростав разом зі мною,
як вовченя, що вимагає м’яса,
вони всі хотіли феєрверків
і широких шляхів.
А тут
бурякові поля,
колорадські жуки,
народні прикмети.

Я ховала свій цирк
між сторінками книжок,
як гербарій.
Жонглерів, акробатів,
бородатих жінок
я випростувала
у сподіванні висушити
їхні ненаситні тіла.

Але циркачі
відмовлялися гинути,
вони зростали й міцнішали
під ковдрою сторінок,
на калоріях літер,
у шатрі мого тіла.

Вони вчилися
циркових витівок,
як вчаться каченята,
курчата, кабанчики.

І коли набралися сил,
відшукали драбини,
надряпали мапу —
коли подужали все те,
чого прагнули і що мусили…

Циркачі мене вкрали.
Циркачі мене з’їли.

Циркачі відкрили
нарешті в мені
свій мандрівний цирк.



Блошиний ринок

На блошиному ринку в Парижі
є все:
ложки, чашки, картини, цвяхи,
африканські маски,
кринолін і штиблети,
кулемети
часів Російської імперії,
мумії риб, саркофаги жуків,
знаряддя праці
неандертальців…

Блошиний ринок у Парижі –
інше місто –
паризьке Задзеркалля.

Місцеві речі
не тотожні самим собі.
Ложки, чашки, цвяхи,
африканські маски —
символи втраченого часу,
прикордонні стовпи
між реальністю
і уявленнями про неї,
знаки речей.

На блошиному ринку
предмети розсипано,
змішано без ладу
в запилених скринях,
як наші спогади
в темній скриньці черепа.

Щось загубилося,
скотилося на самісіньке дно
пам’яті. Ось ключ без замка,
цвях без стіни,
поштівка
давно померлої адресатки.

Ці речі завжди
більші, ніж речі.
І завжди гарніші,
бо приховують у собі
і самий образ краси.

Кручу у руках
шматок спорохнілої деревини.
Безноса потерта
пташка зі старого годинника.
Знак пташки,
Знак пісні,
Знак часу,
Знак дому,
Знак людини
І смерті.

Дерев’яна пташка
відігрівається у моїх руках,
дерев’яна пташка
співає п’ять разів.

Цвях єднає дім,
ключ відмикає замок,
поштівку
схвильовано читає
молода жінка.

А за хвилину знов — 
у руках
шматок деревини.

Мертвий знак живого
з паризького Задзеркалля.



Вулиця

Вулиця мусить
служити машинам і пішоходам.
Вулиця мусить
від перехрестя до перехрестя
бути рівною і поступливою.
Вулиця, названа від народження
на честь вусатого генерала,
мусить по-дівочому приязно усміхатися
своєю білозубою розділювальною смугою,
поки банькаті світлофори
і крутоплечі хрущовки
стежитимуть без стиху
за невинністю її плаского тіла.

Але ніхто з них не знає,
що вулиця проростає всередину,
що вулиця випестила під собою гори,
які тягнуться похилими вершинами
до самого центру землі;
що вулиця випустила із себе ріки,
котрі, сміючись, вільно спадають,
оминаючи греблі й мости.
Вулиця лягла обличчям долу,
і поки нею топчуться пішоходи
і колесами притискають її машини,
вулиця тихо й лагідно співає
десь там у душі,
під асфальтом.



***

Кому належить моє ім’я?!
Не мені вочевидь.

Можливо, моїм батькам,
які одного дня вирішили,
що я це воно,
і переконали решту.
Можливо, тим, хто має право
писати його в документах
і поряд наклеювати
мій фотознімок без усмішки,
сполучаючи те, що я отримала
на все життя, із миттєвою слабкістю.
Безумовно, воно належить тобі,
хоча ти нечасто ним користуєшся.
Воно належить моїм приятелям і знайомим,
котрі, помітивши в натовпі,
насаджують мене на гачок імені
і підтягують ближче.
Моє ім’я належить кожному,
хто його знає,
і належатиме кожному,
хто про нього довідається.

Але мені ніколи…

У дитинстві я пробувала його
на язик, як нову іграшку.
Я ставила над ним досліди,
ділячи на склади,
міняючи місцями літери,
шукаючи, яка з них зайва,
а яку я люблю найбільше.
І я любила першу
і другу, і третю,
а вони мене ні.

Моє ім’я слухалося інших,
а я слухалася його.

Я належу своєму імені,
а не воно мені.
Я у владі цих маленьких
цупких літер,
цих пронизливих звуків,
що промовляються чужими вустами.

Дякую тобі, моя господине,
дякую тобі, мій господарю Ім’я,
за те, що не помираю
від голоду та самотності,
за те, що в людському світі
маю своє наймення,
а значить, своє законне місце,
чітко обмежене
словниковою статтею.

Не зректися, не скинути,
Не знищити,
На місці померлого імені
На моєму цементі
Хтось обов’язково посадить нове —
Не вирвати і
Не вирватися.


Кому належить моє ім’я?
Не мені.



Заперечення

Та мова, якою я можу розмовляти,
Це не моя мова.
А та, якою хочу говорити,
Не вкладається у слова,
Що мені відомі,
Не вміщає образів,
Що я бачу.
Для моєї мови нема словників,
Для неї не сформульовано правил.
Ця мова для читання подумки,
Мова для читання з помилками,
Бо перевіряти немає кому.
Писати нею я не зможу ніколи.
Якщо ти читаєш цей вірш,
ти не мій читач.



1986

Ми не змогли забрати вас із собою, безногі наші доми.
Не змогли взяти вас на оберемок і винести на собі,
свіжозасіяні городи.
Цвинтарі, ми не подужали викопати
з корінням ваші хрести і пересадити їх у чисту землю.

Яблуневі сади,
заплющуючи біло-рожеві повіки,
ви замовкли, з надією чекаючи на наше повернення.
І коли, запліднені цезієм,
багрянцем налились ваші зав’язі,
самі здичавілі й зголодніли кішки
по зірках повернулись назад,
але яблук ваших вони все одно не їли.

Яблука обпадали і гнили, хрести
зсихались без наших сліз, городи в бур’янах потопали й стихали.

А наші будинки старіли,
домівки втрачали від горя розум і пам'ять.
Чужі люди вирвали із цвяхами дошки підлоги,
зняли зі стін запилені килими з павичами,
вкрали і винесли всі наші хворі речі,
хворі речі, яких ніхто не міг вилікувати,
речі, які самі мовчали про свою хворобу.
Речі, без яких наші доми
припинили бути домівками.

…і коли багато років потому
ми приїхали в гості,
лише цвинтарні хрести
помахали нам вишиваним ганчір’ям
старих рушників.

Ні доми, ні городи, ні яблуні нас не впізнали.
І як не благали наші добрі предки
зі своїх свіжоприбраних могил,
ні доми, ні городи, ні яблуні не пробачили нам нічого.



Читаю вірш чужою мовою

видряпуюся
на його верхівку
стою оглядаючи простір
як войовниця-розвідниця
з легким наплічником
словникового запасу
за спиною

намагаюся
зрозуміти куди
веде ця зміяста
метафора де
завершується межа
думки і кому з мертвих
залишили зарослий пам’ятник
на перехресті
цих довгих рядків

у ранішніх сутінках нерозуміння
просуваюсь майже навпомацки
прислуховуюся
до свистячих і шиплячих
ландшафту втрачаю
рівновагу падаю у багно
хапаюся за переклад-
ину трохи скимлять
долоні від гострих скалок
і вимокла по пояс
йду далі

войовниця-розвідниця — дивний образ
я не люблю війну але
на території іноземної мови
я — самотня шпигунка
і мушу викрасти секрет
у цих чужих затягнутих
вологим серпанком гір
щоб сидячи на привалі
згодом занотувати
туманним шифром
поезії власної



***

Я зрозуміла, що хочу кохати
когось набагато старшого.
Того, хто бачив і пізнав більше,
того, кому немає куди поспішати.

Наприклад, тебе, моє місто.
Ти могло б бути моїм батьком,
моїм дідом,
моїм прапрапрапрадідом.
Тисяча двісті років нашої різниці
хіба перешкода
для справжнього кохання?

І ось ми разом.
Я обіймаю ногами твої худі вузлуваті вулиці.
Пальцями гладжу суху і бліду шкіру
твоїх приземкуватих будинків.
Цілую втомлені, поморщені камені
твоїх старих стін.
Прикладаю вухо до серця храмів,
і слухаю, як уривчасто б’ється час в їхніх дзвіницях.

Яким ти було у пору своєї молодості,
моє місто —
багатим, блискучим і гамірним?
Торговельні баржі шукали прибутку
за твоїми щедрими мурами,
змінюючи одна одну,
як продажні дівки.
Але я не ревную.

Пірати і хтиві вояки
накидали зашморг на твою
кам’яну шию, грабували,
випалювали тавро
на твоїх гордих грудях.
Коли ходжу травою
твоїх положистих пагорбів,
то ступнями відчуваю шрами,
що вже не болять.

Але нині усе минуло,
і ніби дочці чи онучці
або молодій коханці
на присмерку
ти розповідаєш мені
свої історії,
а у вікнах твоїх будинків,
наче в очах,
спалахують вогники.

Вранці ми прокидаємося разом,
і твої мартини
плутаються у моєму волоссі,
ніби у хмарах,
а твої містяни
спокійно й безцільно блукають
стежками між руїн,
ніби думки того,
кому немає куди поспішати.



Взимку

Шлях на роботу — відкритий космос.
Голова — у скафандрі з думок.
Я — перша жінка-космонавт на вулиці Воронянського.

Переклад з білоруської – Ія Ківа. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar