is not turning the way you thought

it would turn, gently, in a little spiral loop,   

the way a child draws the tail of a pig.

What came out of your mouth,

a riff of common talk.

As a sudden weather shift on a beach,

sky looming mountains of cloud

in a way you cannot predict

or guide, the story shuffles elements, darkens,   

takes its own side. And it is strange.

Far more complicated than a few phrases

pieced together around a kitchen table

on a July morning in Dallas, say,

a city you don’t live in, where people

might shop forever or throw a thousand stories   

away. You who carried or told a tiny bit of it   

aren’t sure. Is this what we wanted?

Stories wandering out,

having their own free lives?

Maybe they are planning something bad.

A scrap or cell of talk you barely remember

is growing into a weird body with many demands.   

One day soon it will stumble up the walk and knock,   

knock hard, and you will have to answer the door.

Розельва каже: не змінюється лиш одне —

залізничні рейки. Вона цього певна. 

Змінюються потяги, бур’яни, що обабіч ростуть

Павучими лапками, але не рейки.

Я спостерігала за однією колією три роки, — каже вона, —

і вона не вигнулася, не зламалася, не видовжилася. 

А Пітер не впевнений. Він бачив покинуту колію

біля Сабінас у Мексиці й каже, що колія без потяга 

вже не та, що була. Метал більше не виблискує. 

Деревина потріcкалася, а деяких шпал бракує.

Щовівторка на Моралес-стрит

м’ясники скручують шиї сотні курей.

Вдова в перекошеному будинку

приправляє корицею суп.

Запитай у неї, що не змінюється. 

Зорі вибухають.

Пелюстки троянд скручуються, ніби у вогні. 

Кішку, що знала мене, поховано під кущем. 

Потяг досі гуде, як у старовину,

та коли замовкає, 

то цей звук, відбившись від стінок мозку, 

щораз забирає з собою щось нове. 

Roselva says the only thing that doesn’t change

is train tracks. She’s sure of it.

The train changes, or the weeds that grow up spidery

by the side, but not the tracks.

I’ve watched one for three years, she says,

and it doesn’t curve, doesn’t break, doesn’t grow.

Peter isn’t sure. He saw an abandoned track

near Sabinas, Mexico, and says a track without a train

is a changed track. The metal wasn’t shiny anymore.

The wood was split and some of the ties were gone.

Every Tuesday on Morales Street

butchers crack the necks of a hundred hens.

The widow in the tilted house

spices her soup with cinnamon.

Ask her what doesn’t change.

Stars explode.

The rose curls up as if there is fire in the petals.

The cat who knew me is buried under the bush.

The train whistle still wails its ancient sound

but when it goes away, shrinking back

from the walls of the brain,

it takes something different with it every time.

Мене цікавить не те,

хто страждав найбільше.

Мене цікавить як

люди впоралися з цим. 

Коли мій тато був хлопчиком, 

камінь влучив йому в голову. 

Волосся там більше не росло.

Ми намацували пальцями пошкоджене місце

з його загадкою: хлопчик, який упав,

устає. Відро груш

на порозі материного будинку запрошує його додому. 

Груші не плачуть.

Потім друг, який кинув камінь, 

скаже, що хотів поцілити у птаха.

Тоді батько почне відрощувати крила. 

У кожного з нас є вразливі місця:

кожному життя чогось недодало. 

Чоловік зводить будинок і каже:

«Тепер я тутешній». 

Жінка звертається до сина, 

а говорить до дерева. І на ньому виростають оливки. 

Каже дитячий віршик: 

«Я не люблю воєн, 

Після них з’являються пам’ятники».

Хлопчик малює птаха —

крила такі великі, що можна накрити одразу два дахи. 

Чому ми такі грандіозно повільні?

Солдати підступають до аптеки:

великі рушниці,

маленькі пігулки.

Схили голову набік, трішки-трішки,

і це вже дивно. 

В моїй голові є місце, 

де не проросте ненависть.

Торкаюсь його загадки: вітер і зерна. 

Щось штовхає нас, коли ми спимо. 

Вже пізно, але далі буде. 

I’m not interested in

who suffered the most.

I’m interested in

people getting over it.

Once when my father was a boy

a stone hit him on the head.

Hair would never grow there.

Our fingers found the tender spot

and its riddle: the boy who has fallen

stands up. A bucket of pears

in his mother’s doorway welcomes him home.

The pears are not crying.

Later his friend who threw the stone

says he was aiming at a bird.

And my father starts growing wings.

Each carries a tender spot:

something our lives forgot to give us.

A man builds a house and says,

"I am native now.”

A woman speaks to a tree in place

of her son. And olives come.

A child’s poem says,

"I don’t like wars,

they end up with monuments.”

He’s painting a bird with wings

wide enough to cover two roofs at once.

Why are we so monumentally slow?

Soldiers stalk a pharmacy:

big guns, little pills.

If you tilt your head just slightly

it’s ridiculous.

There’s a place in my brain

where hate won’t grow.

I touch its riddle: wind, and seeds.

Something pokes us as we sleep.

It’s late but everything comes next.

Ну що важить жовта рукавичка в світі автівок та урядів?

Я була мала, як і всі. Життя було низкою заборон: не цілуй білку, ховаючи її в землю, 

не смокчи льодяників, не лопай повітряні кульки, не впусти кавуна, не дивися телевізор. Коли одного Різдва під ялинкою з’явилися жовті рукавички, загорнуті в м’яку тканину, за мною потягнулася луна: «Не згуби жовтих рукавичок». 

Я була мала, а пам’ятати мусила забагато. Одного дня, махнувши рукою біля струмка — крига потріскалася, зима потроху скресала, — незабаром ми змайструємо вітрильники і спустимо в рівчаки, — я впустила рукавичку. У струмок, який проковтнула вулиця. Відколи це в них є роти? Додому я йшла у відчаї. Рукавички коштували грошей. А  нам їх бракувало. Я нікому не скажу. Я носитиму ту жовту рукавичку, що лишилася, а другу руку триматиму в кишені. Я знала, що в маминих очах ще є невиплакані сльози, і не хотіла, щоб вони ринули через мене. То була молитва, яку я потайки промовляла, складаючи шкарпетки, вишиковуючи віслючків на підвіконні. Бути хорошою — таку обіцянку я давала тарганам, які виповзали понишпорити в моїй шафі вночі. Не залазьте до мене в ліжко, я буду хорошою. І вони слухалися. А мені лишалося багато роботи.

 

Місяці тягнулися один за одним, як рушники з пральної машинки. Я співала, малювала та відгодовувала кота. Не кричи, не обманюй, не бийся — чулося звідусіль. Галька навчить, як себе обтесати й правду казати. Поле може навчити без стін ночувати. Струмок пам’ятає, як текти й змінюватися. Наступного червня я мішала воду в струмку, наче суп, і казала братові, що вечеря скоро буде готова, хай лиш поквапиться з хлібом. Аж раптом я побачила її. Жовта рукавичка зачепилася за гілочку. Заяложена звитяжниця. Мовчазний прапорець.  

Де вона побувала за ці три місяці? Можна випрати та покласти до зимової шухляди разом з її сестрою, і ніхто на світі не дізнається. На Гарві-стрит траплялися дива. Діти йшли додому в жовтому світлі ліхтарів. Дерева воскресали й рукавички рушали в довгі плавання, але поверталися. По тисячі миль, що важить жовта рукавичка у світі ощадних книжок і стереосистем? 

Плисти за течією та йти на дно — не одне й те саме. 

What can a yellow glove mean in a world of motorcars and governments?

I was small, like everyone. Life was a string of precautions: Don’t kiss the squirrel before you bury him, don’t suck candy, pop balloons, drop watermelons, watch TV. When the new gloves appeared one Christmas, tucked in soft tissue, I heard it trailing me: Don’t lose the yellow gloves.

I was small, there was too much to remember. One day, waving at a stream—the ice had cracked, winter chipping down, soon we would sail boats and roll into ditches—I let a glove go. Into the stream, sucked under the street. Since when did streets have mouths? I walked home on a desperate road. Gloves cost money. We didn’t have much. I would tell no one. I would wear the yellow glove that was left and keep the other hand in a pocket. I knew my mother’s eyes had tears they had not cried yet, I didn’t want to be the one to make them flow. It was the prayer I spoke secretly, folding socks, lining up donkeys in windowsills. To be good, a promise made to the roaches who scouted my closet at night. If you don’t get in my bed, I will be good. And they listened. I had a lot to fulfill.

The months rolled down like towels out of a machine. I sang and drew and fattened the cat. Don’t scream, don’t lie, don’t cheat, don’t fight—you could hear it anywhere. A pebble could show you how to be smooth, tell the truth. A field could show how to sleep without walls. A stream could remember how to drift and change—next June I was stirring the stream like a soup, telling my brother dinner would be ready if he’d only hurry up with the bread, when I saw it. The yellow glove draped on a twig. A muddy survivor. A quiet flag.

Where had it been in the three gone months? I could wash it, fold it in my winter drawer with its sister, no one in that world would ever know. There were miracles on Harvey Street. Children walked home in yellow light. Trees were reborn and gloves traveled far, but returned. A thousand miles later, what can a yellow glove mean in a world of bankbooks and stereos?

Part of the difference between floating and going down.

В коледжі люди постійно розривали стосунки.

Ми розривали стосунки на парковках,

біля фонтанів.

Одна пара розіірвала стосунки просто навпроти мене за столом у бібліотеці.

Більше я не могла сидіти за тим столом, 

хоч і не знала їх.

Я досліджувала бджіл —

вони вміли висловлюватися танцем

та знаходити дорогу до вулика

навіть за барикадами простирадел,дошок

і дротів. Бджоли мали радар — у головах, у крилах —

людям майже несила була його збагнути. 

Я писала наукову роботу, у якій наголошувала

на їхній величності й вищості,

і редагувала її в маленькому кафе,

де на кожному столику стояли

 срібні горщики меду

з дерев'яними медоносцями 

у вигляді вулика. 

In college, people were always breaking up.

We broke up in parking lots,

beside fountains.

Two people broke up

across a table from me

at the library.

I could not sit at that table again

though I did not know them.

I studied bees, who were able

to convey messages through dancing

and could find their ways

home to their hives

even if someone put up a blockade of sheets

and boards and wire.

Bees had radar in their wings and brains

that humans could barely understand.

I wrote a paper proclaiming

their brilliance and superiority

and revised it at a small café

featuring wooden hive-shaped honey-dippers

in silver honeypots

at every table.

Something has happened to my name.

It now appears on catalogues

for towels and hiking equipment,

dresses spun in India,

hand-colored prints of parrots and eggs.

Fifty tulips are on their way

if I will open the door.

Dishrags from North Carolina

unstack themselves in the Smoky Mountains

and make a beeline for my sink.

I write a postcard to my cousin:

this is what it is like to live in America.

Individual tartlet pans congregate

in the kitchen, chiming my name.

Porcelain fruit boxes float above tables,

sterling silver ice cream cone holders

twirl upside down on the cat's dozing head.

For years I developed radar against malls.

So what is it that secretly applauds

this army of catalogues marching upon my house?

I could be in the bosom of poverty, still they arrive.

I could be dead, picked apart by vultures,

still they would tell me

what socks to wear in my climbing boots.

Stay true, catalogues, protect me

from the wasteland where whimsy and impulse

never camp.

Be my companion on this journey between dusts,

between vacancy and that smiling stare

that is citizen of every climate

but customer to nothing,

even air.

Можна ставати на коліна —

хороший спосіб для тих, хто живе в країні,

де каміння гладке.

Жінки тужливо мріяли про вибілені подвір’я,

про закутки, де коліна пасують до каменів. 

Їхні молитви були обвітреними ребрами 

багатими на кальцій словами послідовно мовленими, 

так ніби це нагромадження складів могло якось

допомогти їм вирватися в небо. 

Були там і чоловіки, що вівчарили так довго,

що й самі вже ходили як вівці.

Під оливковими деревами вони здіймали руки до неба:

«Почуй нас! Нам боляче тут, на землі!

У нас стільки болю, що нікуди вже ховати!»

Та оливки мирно собі підстрибували 

в запашних цеберках з оцтом і чебрецем. 

Ввечері чоловіки усмак їли пласкі хліби та білий сир

і були щасливі попри біль,

бо й щастя було також. 

Декотрі оспівували паломництво,

загорталися в нові білі простирала,

долали автобусами довгі милі серед піщаної пустки.

Прибувши до Мекки,

вони кружляли довкола святих місць, 

багато разів обходили їх пішки,

нахилялися й цілували землю

і повертались із загадковим виразом на худорлявих обличчях.

А деякі сестри та бабусі

паломництво здійснювала щоденно, 

приносячи воду зі струмка,

похитуючись під вагою кошиків із виноградом. 

Ті, що були присутні при пологах,

ті, що мугикали тихенько матерям спітнілим. 

Ті, що вишивали на дитячих сорочках

вигадливі візерунки,

забуваючи, як легко діти бруднять одяг. 

Були й ті, що не дбали про молитву.

Молоді. Ті, що бували в Америці. 

Вони казали старим: «Ви марнуєте час». 

— Час? — старі молилися за молодих.

Вони молилися, щоб Аллах полагодив їм розум,

щоб гілка, щоб місяць круглий

заговорили раптом владним тоном. 

Часом траплялися й такі,

хто не робив нічого з того. 

Наприклад, старий Фовзі, юродивий Фовзі,

який усіх обігравав у доміно,

стверджував, що спілкується з Богом, говорячи з козами,

і славився своїм сміхом. 

There was the method of kneeling,

a fine method, if you lived in a country

where stones were smooth.

The women dreamed wistfully of bleached courtyards,   

hidden corners where knee fit rock.

Their prayers were weathered rib bones,

small calcium words uttered in sequence,

as if this shedding of syllables could somehow   

fuse them to the sky.

There were the men who had been shepherds so long   

they walked like sheep.

Under the olive trees, they raised their arms—

Hear us! We have pain on earth!

We have so much pain there is no place to store it!

But the olives bobbed peacefully

in fragrant buckets of vinegar and thyme.

At night the men ate heartily, flat bread and white cheese,   

and were happy in spite of the pain,   

because there was also happiness.

Some prized the pilgrimage,

wrapping themselves in new white linen   

to ride buses across miles of vacant sand.   

When they arrived at Mecca   

they would circle the holy places,   

on foot, many times,

they would bend to kiss the earth

and return, their lean faces housing mystery.

While for certain cousins and grandmothers

the pilgrimage occurred daily,   

lugging water from the spring

or balancing the baskets of grapes.

These were the ones present at births,

humming quietly to perspiring mothers.

The ones stitching intricate needlework into children’s dresses,   

forgetting how easily children soil clothes.

There were those who didn’t care about praying.

The young ones. The ones who had been to America.   

They told the old ones, you are wasting your time.

      Time?—The old ones prayed for the young ones.   

They prayed for Allah to mend their brains,

for the twig, the round moon,

to speak suddenly in a commanding tone.

And occasionally there would be one

who did none of this,

the old man Fowzi, for example, Fowzi the fool,   

who beat everyone at dominoes,

insisted he spoke with God as he spoke with goats,   

and was famous for his laugh.

Ріка славетна для риби.

Голос гучний славетний для тиші, 

яка знала, що наслідує землю,

ще до того, як хтось це промовив.

Кіт, що спить на паркані славетний для птахів,

які дивляться на нього з пташні. 

Сльоза, хоч і ненадовго, славетна для щоки.

Ідея, яку носиш під серцем, 

славетна для твого серця.

Черевики славетні для землі, 

славетніші за пантофлі —

тих знають лише підлоги. 

Я хочу стати славетною для чоловіків, 

які усміхаються, човгаючи через дорогу, 

для липких дітей у бакалійних крамницях

як людина, яка усміхнулася у відповідь. 

Я хочу бути славетною як шків 

чи петелька для ґудзика,

не тому, що зробила щось видовищне, 

а тому, що ніколи не забуваю, що вмію. 

The river is famous to the fish.

The loud voice is famous to silence,   

which knew it would inherit the earth   

before anybody said so.   

The cat sleeping on the fence is famous to the birds   

watching him from the birdhouse.   

The tear is famous, briefly, to the cheek.   

The idea you carry close to your bosom   

is famous to your bosom.   

The boot is famous to the earth,   

more famous than the dress shoe,   

which is famous only to floors.

The bent photograph is famous to the one who carries it   

and not at all famous to the one who is pictured.   

I want to be famous to shuffling men   

who smile while crossing streets,   

sticky children in grocery lines,   

famous as the one who smiled back.

I want to be famous in the way a pulley is famous,   

or a buttonhole, not because it did anything spectacular,   

but because it never forgot what it could do.

Сироватка пари здіймається від чашок,

яке це полегшення, коли ти знайомий Барбари, 

яка ідеально наливає каву й носить накрохмалену аскотську краватку, 

знайомий як дві яєчні та один млинець, 

без зайвих слів.

Яка насолода для іммігранта —

будь-що без зайвих слів. 

Мій дядько всівся за свій столик.

Він видудлив склянку води, гучно дзеленькаючи льодом.

Мій дядько з тих країв, де льоду бракує.

У нього свої уявлення про те, як пити воду. 

Словами не передати, постійно повторює. Але потім намагається. 

Мій дядько щодня вбирався в білу сорочку. 

Зупиняв рукою ревучий океан 

і телевізійну брехню.

Він хитав головою з боку в бік,

від однієї країни до іншої, 

і в його квитку з’являлись нові пункти призначення.

В іммігрантів всього по два і водночас ­— нічого. 

Іммігранти водять таксі, продають пиво та колу.

Почувши одну чисту ноту,

він брав її знову і знову. 

Кава, мед. 

Він оглядав пари за сусідніми столиками —

безпосередні жарти, буденний одяг. 

Але він ніколи на став таким, як вони.

Мій дядько, який урешті-решт, у момент удаваної сміливості, 

після двадцяти трьох років, назавжди повернувся на батьківщину, 

Можливо, тепер там мир, 

Можливо, бодай на хвилину. 

Але він проводжав нас до стежки

примовляючи: «Бережіться, бережіться», —

Словами не передати, 

що ми відчули, 

дізнавшись, що він помертого ж тижня, 

що й повернувся. І що відчуваємо тепер, 

коли їздимо його пересохлими вулицями,

коли всідаємось за столик, замовляючи: 

«О, та будь-що». Бо якщо не замовимо, 

нічого й не принесуть. 

Serum of steam rising from the cup,

what comfort to be known personally by Barbara,

her perfect pouring hand and starched ascot,

known as the two easy eggs and the single pancake,

without saying.

What pleasure for an immigrant—

anything without saying.

My uncle slid into his booth.

He drained the water glass, noisily clinking his ice.

My uncle hailed from an iceless region.

He had definite ideas about water drinking.

I cannot tell you—all the time. But then he’d try.

My uncle wore a white shirt every day of his life.

He raised his hand against the roaring ocean

and the television full of lies.

He shook his head back and forth

from one country to the other

and his ticket grew longer.

Immigrants had double and nothing all at once.

Immigrants drove the taxis, sold the beer and Cokes.

When he found one note that rang true,

he sang it over and over inside.

His eyes roamed the couples at other booths,

their loose banter and casual clothes.

But he never became them.

Uncle who finally left in a bravado moment

after 23 years, to live in the old country forever,

maybe it would be peaceful now,

maybe for one minute,

But he followed us to the sidewalk

saying, Take care, Take care, 

as if he could not stand to leave us.

I cannot tell—

how we felt

to learn that the week he arrived,

he died. Or how it is now,

driving his parched streets,

feeling the booth beneath us as we order,

oh, anything, because if we don’t,

nothing will come.

Коли він почав звинувачувати дерева в крадіжках, 

ми зрозуміли, 

що щось не так. 

Чоловік, який підстригав волосся,

який роками голив шиї менеджерів їдалень, 

змітаючи згублені кучері у стічні канави, 

чоловік, який казав: «Завжди краще 

зрізати трішки більше…»

Можна було подумати, що приходячи додому, 

він змінював одне на інше.

Волосся на листя, тільки тепер 

він зрізав цілі тіла

під корінь, він хотів 

перетворити своїх клієнтів на пні. 

«Це дерево закидає мою машину 

фіолетовими кульками. 

Це дерево торкається моєї ринви. 

Мені не подобається квіт, забагато бруду.

Дерева забирають у мене небо. 

Це моє світло, чому я маю ним ділитися?»

Він казав, що крадіїв більше

в тих кварталах, де є дерева. 

«Тінь, знаєте. Їм подобається темрява». 

Цілими днями ми жили під звуки ланцюгової пили,

що нищила останні гілки сусідської прихильності. 

В решті міста був посівний сезон,

але нашу вулицю підстригли, як новобранця.

Два горіхи-пекани, що росли півстоліття, 

стояли, позбавлені коріння, мов індіанці-могоки.

На ґанку він зловтішався ампутованими кінцівками.

Можна було помітити, як жадібно він позирає

на гілля, що гойдалося над вашим дахом.

Що буде завтра, коли він зріже все?

Він пожартував, що полюватиме на котів,

коли звалив останній бузок, 

коли вантажівка приїхала зібрати його руки та ноги,

пальці, що востаннє махали на прощання. 

Які історії він розповідав собі, 

цей патріот весни? 

Що відчував до бульварів, порослих молодими паростками,

у своєму лисому-лисому серці? 

When he started blaming robberies

on trees, you knew for sure

something was wrong.

This man who clipped hair,

who spent years shaving the necks

of cafeteria managers,

sweeping lost curls down drains,

this man who said, "It is always better

to cut off a little too much …”

You could say he transferred

one thing to another when he came home,

hair to leaves, only this time

he was cutting down whole bodies,

from the feet up, he wanted

to make those customers stumps.

"This tree drops purple balls

on the roof of my car.

That tree touches the rain gutter.

I don’t like blossoms, too much mess.

Trees take up the sky.

It’s my light, why share it?”

He said thieves struck more

on blocks where there were trees.

"The shade, you know. They like the dark.”

You lived for days with the buzz of his chain-saw

searing off the last little branches of neighborly affection.

It was planting-season in the rest of the town

but your street received a crew-cut.

Two pecan trees that had taken half-a-century to rise

now stood like Mohawl Indians, shorn.

He gloated on his porch surrounded by amputations.

You caught him staring greedily

at the loose branches swinging over your roof.

Tomorrow, when everything was cut, what then?

He joked about running over cats

as the last chinaberry crashed,

as the truck came to gather arms and legs,

fingers waving their last farewell.

What stories did he tell himself,

this patriot of springtime,

and how did it feel to drown sprouting boulevards

with his bald bald heart?