Вірші Чарльза Буковскі в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Гєник Бєляков | Перегляди: 10125
Генрі Чарльз Буковскі (Charles Bukowski) — американський поет, романіст, новеліст польсько-німецького походження. Автор шести романів, понад тридцяти збірок поезії, шістнадцяти збірників оповідань і одного сценарію для фільму. Більше про автора на Вікі: https://uk.wikipedia.org/wiki/Чарлз_Буковскі
a smile to remember we had goldfish and they circled around and around in the bowl on the table near the heavy drapes covering the picture window and my mother, always smiling, wanting us all to be happy, told me, "be happy Henry!" and she was right: it's better to be happy if you can but my father continued to beat her and me several times a week while raging inside his 6-foot-two frame because he couldn't understand what was attacking him from within. my mother, poor fish, wanting to be happy, beaten two or three times a week, telling me to be happy: "Henry, smile! why don't you ever smile?" and then she would smile, to show me how, and it was the saddest smile I ever saw one day the goldfish died, all five of them, they floated on the water, on their sides, their eyes still open, and when my father got home he threw them to the cat there on the kitchen floor and we watched as my mother smiled | усмішка, яку варто запам’ятати ми тримали золотих рибок і вони кружляли й кружляли в акваріумі на столі біля важких портьєр, що затуляли панорамне вікно і моя мати, завжди усміхнена, бажаючи, щоб усі ми були щасливі, казала мені: «будь щасливим, Генрі!» і вона мала рацію: краще бути щасливим, якщо можеш, але мій батько продовжував бити її і мене по кілька разів на тиждень, коли бісився всередині своєї 6 футів і 2-х дюймової статури, бо не міг зрозуміти, що ж його там гризе. моя мати, бідна рибонька, прагнучи бути щасливою, бита двічі чи тричі на тиждень, казала мені бути щасливим: «Генрі, усміхнись! чому ти ніколи не усміхаєшся?» і тоді вона усміхалась, щоб показати як це робиться, і то була найсумніша усмішка, яку мені доводилося бачити одного дня золоті рибки померли, усі п'ять, вони плавали на поверхні води догори боками з усе ще відкритими очима, і коли мій батько прийшов додому, то жбурнув їх коту на кухонну підлогу, і ми спостерігали як моя мати усміхається. |
Curtain the final curtain on one of the longest running musicals ever, some people claim to have seen it over one hundred times. I saw it on the tv news, that final curtain: flowers, cheers, tears, a thunderous accolade. I have not seen this particular musical but I know if I had that I wouldn't have been able to bear it, it would have sickened me. trust me on this, the world and its peoples and its artful entertainment has done very little for me, only to me. still, let them enjoy one another, it will keep them from my door and for this, my own thunderous accolade. | Завіса фінальна завіса одного з мюзиклів, які найдовше протрималися в прокаті, деякі люди стверджували, що бачили його понад сто разів. я бачив її в теленовинах, цю фінальну завісу: квіти, вітання, сльози, шквал аплодисментів. я не бачив сам мюзикл, але знаю, що навіть якби й довелося, я б не зміг висидіти, мене б знудило. повірте мені, світ, його народи й мистецькі розваги дуже мало зробили для мене, саме для мене. та все ж нехай собі насолоджуються одне одним, це триматиме їх подалі від моїх дверей і за це їм від мене — шквал аплодисментів. |
hello, how are you? this fear of being what they are: dead. at least they are not out on the street, they are careful to stay indoors, those pasty mad who sit alone before their tv sets, their lives full of canned, mutilated laughter. their ideal neighborhood of parked cars of little green lawns of little homes the little doors that open and close as their relatives visit throughout the holidays the doors closing behind the dying who die so slowly behind the dead who are still alive in your quiet average neighborhood of winding streets of agony of confusion of horror of fear of ignorance. a dog standing behind a fence. a man silent at the window. | привіт, як справи? цей страх бути такими, як вони: мертвими. принаймні вони не вештаються вулицями, вони поводяться обережно й лишаються вдома, ці бліді божевільні, що сидять на самоті перед своїми телеекранами, їхні життя сповнені скаліченого закадрового сміху. їхній ідеальний район із припаркованими авто із маленькими зеленими газонами із маленькими будиночками із маленькими дверцятами, що відчиняються й зачиняються, коли до них навідуються родичі у вихідні двері зачиняються за тими, хто вмирає, хто так повільно вмирає за мерцями, котрі й досі живуть у ваших тихих пересічних районах із хитросплетіннями вулиць із стражданням із сум'яттям із жахом із страхом із невіглаством. собака, що стоїть за парканом. людина, що мовчить біля вікна. |
Layover Making love in the sun, in the morning sun in a hotel room above the alley where poor men poke for bottles; making love in the sun making love by a carpet redder than our blood, making love while the boys sell headlines and Cadillacs, making love by a photograph of Paris and an open pack of Chesterfields, making love while other men- poor folks- work. That moment- to this. . . may be years in the way they measure, but it's only one sentence back in my mind- there are so many days when living stops and pulls up and sits and waits like a train on the rails. I pass the hotel at 8 and at 5; there are cats in the alleys and bottles and bums, and I look up at the window and think, I no longer know where you are, and I walk on and wonder where the living goes when it stops. | Зупинка Кохаючись у світлі сонця, вранішнього сонця в номері готелю над провулком, де бідняки вишукують пляшки; кохаючись у світлі сонця, кохаючись поряд із килимком, червонішим за нашу кров, кохаючись у той час як хлопчаки продають заголовки й «кадилаки», кохаючись поряд із фотографією Парижа та відкритою пачкою «честерфілда», кохаючись у той час як інші люди — бідні люди — працюють. від тієї миті — до цієї... можливо, минули роки, якщо рахувати, проте лишень одне речення в моїй голові — так багато днів, коли життя спиняється, стає і сидить собі, і чекає, наче поїзд на колії. я проходжу повз готель о восьмій та о п'ятій; там коти в провулках і пляшки, і бомжі, і я дивлюся вгору на вікно, і думаю, я більше не знаю, де ти, і йду далі, і думаю, куди дівається життя, коли воно спиняється. |
egs, hips and behind we liked the priest because once we saw him buy an icecream cone we were 9 years old then and when I went to my best friend's house his mother was usually drinking with his father they left the screen door open and listened to music on the radio his mother sometimes had her dress pulled high and her legs excited me made me nervous and afraid but excited somehow by those black polished shoes and those nylons--- even though she had buck teeth and a very plain face. when we were ten his father shot and killed himself with a bullet through the head but my best friend and his mother went on living in that house and I used to see his mother going up the hill to the market with her shopping bag and I'd walk along beside her quite conscious of her legs and her hips and her behind the way they all moved together and she always spoke nicely to me and her son and I went to church and confession together and the priest lived in a cottage behind the church and a fat kind lady was always there with him when we went to visit and everything seemed warm and comfortable then in 1930 because I didn't know that there was a worldwide depression and that madness and sorrow and fear were almost everywhere. | ноги, стегна і дупа ми любили святого отця бо одного разу бачили як він купив ріжок морозива нам тоді було по 9 років і коли я приходив у гості до свого найліпшого друга його мати зазвичай пиячила з його батьком вони не закривали ширму й слухали музику по радіо інколи сукня його матері задиралась високо і її ноги збуджували мене нервували йлякали але так чи інакше збуджували завдяки чорним начищеним туфлям і нейлоновим панчохам — попри її випнуті зуби і надзвичайно пласке лице. коли нам було по десять його батько вистрелив і вбив себе і куля пройшла йому крізь голову але мій найліпший друг зі своєю матір’ю продовжили жити в тому домі і я зазвичай спостерігав як його мати підіймалася на пагорб до ринку з торбою для закупів і йшов позаду неї добряче збуджений її ногами її стегнами і її дупою тим як все це разом рухалось і вона завжди мило розмовляла зі мною і ми з її сином ходили до церкви і разом сповідались а святий отець мешкав у домі за церквою і там коли ми приходили до нього в гості то з ним завжди була добра товста жінка й усе здавалося теплим та затишним тоді у 1930-му бо ж я не знав що в той час була світова депресія і що божевілля і горе і страх панували тоді майже всюди. |
one thirty-six a.m. I laugh sometimes when I think about say Celine at a typewriter or Dostoevsky... or Hamsun... ordinary men with feet, ears, eyes, ordinary men with hair on their heads sitting there typing words while having difficulties with life while being puzzled almost to madness. Dostoevsky gets up he leaves the machine to piss, comes back drinks a glass of milk and thinks about the casino and the roulette wheel. Celine stops, gets up, walks to the window, looks out, thinks, my last patient died today, I won't have to make any more visits there. when I saw him last he paid his doctor bill; it's those who don't pay their bills, they live on and on. Celine walks back, sits down at the machine is still for a good two minutes then begins to type. Hamsun stands over his machine thinking, I wonder if they are going to believe all these things I write? he sits down, begins to type. he doesn't know what a writer's block is: he's a prolific son-of-a-bitch damn near as magnificent as the sun. he types away. and I laugh not out loud but all up and down these walls, these dirty yellow and blue walls my white cat asleep on the table hiding his eyes from the light. he's not alone tonight and neither am I. | перша тридцять шість Інколи я сміюсь, коли уявляю собі, скажімо, Селіна за друкарською машинкою або Достоєвського... або Гамсуна... звичайні люди з ногами, вухами, очима, звичайні люди з волоссям на головах, що сидять і друкують слова, незважаючи на життєві проблеми, заплутавшись майже до безумства. Достоєвський підводиться полишає друкарську машинку, щоб посцяти, повертається випиває склянку молока й думає про казино та колесо рулетки. Селін спиняється, підводиться, підходить до вікна, виглядає назовні, думає: «мій останній пацієнт сьогодні вмер, мені більше не доведеться туди ходити. коли я бачив його востаннє він оплатив рахунок за медичні послуги; а от ті, що не оплачуюють рахунки, ті все живуть і живуть». Селін повертається, сідає за машинку завмирає на добрих дві хвилини тоді починає друкувати. Гамсун стоїть над своєю машинкою думаючи: «цікаво, чи вони повірять у всі ті речі, про які я пишу?» він сідає, починає друкувати. він не знає, як виглядають письменники: він плодовитий сучий син чорт забирай, він майже такий само величний, як сонце. він друкує. а я сміюсь не гучно але то радісно, то сумно серед цих стін, цих брудних жовто-синіх стін мій білий кіт спить на столі, ховаючи свої очі від світла. цієї ночі він не самотній так само і я. |
what seems to be the trouble, gentlemen? the service was bad and the bellboy kept bringing in towels at the wrong moment. drunk, I finally clubbed him along the side of the head. he was a little man and he fell like an October leaf, quite done, and when the fuzz came up I had the sofa in front of the door and the chain on, the 2nd movement of Brahms First Symphony and had my hand halfway up the ass of a broad old enough to be my grandmother and they broke the god damned door, pushed the sofa aside; I slapped the screaming chippy and turned and asked, what seems to be the trouble, gentlemen? and some young kid who had never shaved brought his stick down against my head and in the morning I was in the prison ward chained to my bed and it was hot, the sweat coming down through the white senseless sheet, and they asked all sorts of silly questions and I knew I’d be late for work, which worried me immensely. | у чому справа, джентльмени? обслуговування було жахливим і коридорний постійно приносив рушники в недоречний момент. бухий, я врешті-решт ввалив йому по голові. він був маленьким чоловіком, тож опав, мов жовтневий листок, вирубився, а коли приїхали лягаві, мої двері підпирав диван до того ж вони були замкнені на ланцюжок, грала друга частина Першої симфонії Брамса і я вже наполовину запхав свою руку в дупу дівасі, котра з огляду на вік могла б бути моєю бабусею, і вони зламали ті кляті двері, відштовхнули диван; а я поплескав галасливу шльондру по дупі, розвернувся й мовив: «у чому справа, джентльмени?» і якийсь малий, що ніколи ще й не голився, опустив мені на голову кийка, а вранці я очуняв у в’язничній камері, прикутий до нар, і було спекотно, піт стікав білим жорстким простирадлом, вони ставили мені всілякі дурнуваті запитання, і я знав, що спізнюся на працю, чим надзвичайно переймався. |
The Shower we like to shower afterwards (I like the water hotter than she) and her face is always soft and peaceful and she'll watch me first spread the soap over my balls lift the balls squeeze them, then wash the cock: "hey, this thing is still hard!" then get all the hair down there,- the belly, the back, the neck, the legs, I grin grin grin, and then I wash her. . . first the cunt, I stand behind her, my cock in the cheeks of her ass I gently soap up the cunt hairs, wash there with a soothing motion, I linger perhaps longer than necessary, then I get the backs of the legs, the ass, the back, the neck, I turn her, kiss her, soap up the breasts, get them and the belly, the neck, the fronts of the legs, the ankles, the feet, and then the cunt, once more, for luck. . . another kiss, and she gets out first, toweling, sometimes singing while I stay in turn the water on hotter feeling the good times of love's miracle I then get out. . . it is usually mid-afternoon and quiet, and getting dressed we talk about what else there might be to do, but being together solves most of it, in fact, solves all of it for as long as those things stay solved in the history of woman and man, it's different for each better and worse for each- for me, it's splendid enough to remember past the marching of armies and the horses that walk the streets outside past the memories of pain and defeat and unhappiness: Linda, you brought it to me, when you take it away do it slowly and easily make it as if I were dying in my sleep instead of in my life, amen. | душ після цього ми полюбляємо митися в душі (мені подобається гарячіша вода, ніж їй) і її обличчя завжди ніжне й спокійне, і спершу вона миє мене, намилює мені яйця, підіймає мої яйця, стискає їх, тоді миє хуй: «гей, а він усе ще твердий!» потім миє все волосся внизу, — живіт, спину, шию, ноги, я усміхаюся усміхаюся усміхаюся, а тоді я мию її… спершу пизду, я стаю позаду неї, мій хуй — поміж сідничок її дупи, я ласкаво намилюю її лобкове волосся, мию її там заспокійливими рухами, затримуюся там, імовірно, довше, ніж треба, потім я мию ззаду її ноги, дупу, спину, шию, я розвертаю її, цілую, намилюю груди, мию їх та живіт, шию, ноги спереду, коліна, ступні, а тоді пизду, ще раз, на щастя… ще один поцілунок, і вона виходить першою, витирається, іноді щось наспівуючи, доки я лишаюся в душі, роблячи воду гарячішою, насолоджуючись добрими часами, сповненими чудом кохання, тоді виходжу… зазвичай уже полудень і всюди тихо, й одягаючись ми розмовляємо про те, що б його ще такого зробити, проте буття разом вирішує майже все, насправді ж, вирішує геть усе, бо ж доки такі речі лишаються вирішеними в історії жінки й чоловіка, для кожного з них усе інакше, краще й гірше для кожного з них – для мене — достатньо прекрасно, щоб пам’ятати попри марширування армій і коней на вулицях, попри спогади про біль, поразки й нещастя: «Ліндо, ти дала мені це, коли ж забиратимеш, роби це повільно й не поспішаючи, роби це так, ніби я помираю вві сні, а не наяву, амінь». |
The Shoelace a woman, a tire that’s flat, a disease, a desire: fears in front of you, fears that hold so still you can study them like pieces on a chessboard… it’s not the large things that send a man to the madhouse. death he’s ready for, or murder, incest, robbery, fire, flood… no, it’s the continuing series of small tragedies that send a man to the madhouse… not the death of his love but a shoelace that snaps with no time left … The dread of life is that swarm of trivialities that can kill quicker than cancer and which are always there - license plates or taxes or expired driver’s license, or hiring or firing, doing it or having it done to you, or constipation speeding tickets rickets or crickets or mice or termites or roaches or flies or a broken hook on a screen, or out of gas or too much gas, the sink’s stopped-up, the landlord’s drunk, the president doesn’t care and the governor’s crazy. light switch broken, mattress like a porcupine; $105 for a tune-up, carburetor and fuel pump at sears roebuck; and the phone bill’s up and the market’s down and the toilet chain is broken, and the light has burned out - the hall light, the front light, the back light, the inner light; it’s darker than hell and twice as expensive. then there’s always crabs and ingrown toenails and people who insist they’re your friends; there’s always that and worse; leaky faucet, christ and christmas; blue salami, 9 day rains, 50 cent avocados and purple liverwurst. or making it as a waitress at norm’s on the split shift, or as an emptier of bedpans, or as a carwash or a busboy or a stealer of old lady’s purses leaving them screaming on the sidewalks with broken arms at the age of 80. suddenly 2 red lights in your rear view mirror and blood in your underwear; toothache, and $979 for a bridge $300 for a gold tooth, and china and russia and america, and long hair and short hair and no hair, and beards and no faces, and plenty of zigzag but no pot, except maybe one to piss in and the other one around your gut. with each broken shoelace out of one hundred broken shoelaces, one man, one woman, one thing enters a madhouse. so be careful when you bend over. | шнурок жінка, пробита шина, хвороба, бажання; жахіття в тебе перед очима, жахіття настільки незворушні, що їх можна вивчити, мов фігури на шахівниці… не значні події відправляють людину до божевільні. не смерть, до якої вона готова, не вбивство, інцест, пограбування, пожежа, повінь… ні, саме безперервні ланцюжки маленьких трагедій, ось, через що людина потрапляє до божевільні… не смерть коханої людини, а шнурок, що рветься, коли часу вже не лишилось… Найстрашніше в житті це болото тривіальностей, що здатні вбити швидше за рак, і які завжди тут — номерні знаки або податки, або прострочені водійські права, або найм, або звільнення, коли цим займаєшся сам, або ж коли це роблять із тобою, або запор, штрафи за перевищення швидкості, рахіт або цвіркуни, або миші, або терміти, або таргани, або мухи, або зламаний гачок на дверях, або пальне, що закінчилося, або витікання газу, раковина, що забилася, п’яний домовласник, президент, що нічим не переймається або божевільний губернатор. зламаний вимикач світла, матрац, схожий на дикобраза; $105 за налаштування, карбюратор та паливний насос; у мережі «сірз робак»; зависокий рахунок за телефонні послуги або брак коштів на рахунку, розірваний ланцюжок на дверях туалету, коли ще й лампа згоріла — в коридорі, на ґанку, на задньому дворі, в кімнаті; темніше, ніж у пеклі й удвічі дорожче. до того ж завжди ще є мандавошки, врослі нігті та люди, котрі наполягають на тому, що вони ваші друзі; завжди є це, але є й гірші речі; кран, що протікає, христос зі своїм різдвом; тухле салямі, дев’ятиденний дощ, авокадо за 50 центів і фіолетова ліверна ковбаса. або робота офіціанткою в ресторані «нормз» на неповній зміні або чищення підкладальних суденець, робота на автомийці або прибиральником у кафе, або крадіжки сумочок у старих бабусь, яких залишаєш волати посеред тротуару зі зламаними руками у віці 80-ти років. несподівані 2 червоні вогники у твоєму дзеркалі заднього виду або кров на трусах; зубний біль і $979 за місток або $300 за золоту коронку, а китай, а росія, а америка, а задовге волосся, а закоротке чи його відсутність, а бороди, а відсутність обличчя взагалі, або купа папіросного паперу й відсутність шишок, окрім хіба тих, що ростуть на деревах, і тих — що в дупі. із кожним розірваним шнурком, одним із сотні розірваних шнурків, один чоловік, одна жінка, одна істота потрапляє до божевільні. тож будьте обережними, коли нахиляєтесь. |
Переклад з англійської – Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.
Фото: Michael Montfort Collection, the Huntington Library, San Marino, CA
Гєник Бєляков – поет і перекладач із Києва. З 2015-го року активно перекладає для краудпаблішингової платформи Komubook. Так, 2016 року в його перекладі вийшли «Страх і відраза в Лас-Вегасі» Гантера Томпсона, «Наркота» В. С. Берроуза та «Затьмарення» Філіпа К. Діка. Раніше в журналі «Всесвіт» друкувалися «Хліб із шинкою» та «Фактотум» Чарльза Буковскі. Зараз займається перекладом творів Річарда Бротіґана та В. Берроуза.
Профіль Гєника Бєлякова у Book Translators Base: http://litcentr.in.ua/dir/5-1-0-111
1