Вірші Юлі Цімафєєвої в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Лесик Панасюк | Перегляди: 2948
Юля Цімафєєва — білоруська поетка й перекладачка. Народилась у 1982 році на Брагінщині. У 2004 закінчила факультет англійської мови МДЛУ, в 2015 — магістратуру філологічного факультету БДУ. Авторка поетичних збірок «Кніга памылак» (2014) (вірші, переклади) та «Цырк» (2016). Перекладала прозу і поезію багатьох іноземних авторів. Співзасновниця і член ради інтернет-часопису перекладної літератури «ПрайдзіСвет» (prajdzisvet.org). Вірші Цімафєєвої перекладені кількома закордонними мовами.
ПОДІЛ ПАМ’ЯТІ
Новая вопратка караля Сяджу ў майстэрні фатографа і слухаю Баха. На цагляных сценах ХІХ стагоддзя — чорна-белыя партрэты голых мадэляў: іх вусны, плечы, грудзі і сцёгны. А барочная музыка аркестра ў чорным прайгравальніку палачкай дырыжора, быццам іголкай, праколвае секунду за секундай і вышывае ў паветры каляровыя кветкі. Шыўкі скрыпак, клавіраў і флейтаў роўна кладуцца на сцены, на фота мадэляў, аздабляючы матэрыяй часу пустэчу. І я думаю, ці напраўду быў голым кароль, калі пад літаўры і горны прыдворнага аркестра горда ішоў па плошчы, адчуваючы на сабе ядваб і аксаміт музыкі, вытанчанай, зашпіленай на ўсе гузікі. А грубы натоўп яе проста не здолеў разгледзець. | Нове вбрання короля Сиджу в майстерні фотографа і слухаю Баха. На цегляних стінах ХІХ століття — чорно-білі портрети голих моделей: їхні вуста, плечі, груди і стегна. А барокова музика оркестру в чорному програвачі паличкою диригента, наче голкою, проколює секунду за секундою і вишиває в повітрі кольорові квіти. Стібки скрипок, клавірів і флейт рівно лягають на стіни, на фото моделей, оздоблюючи матерією часу пустку. І я думаю, чи справді був голим король, коли під литаври і горни придворного оркестру гордо йшов площею, відчуваючи на собі шовк та оксамит музики, витонченої, застібнутої на всі ґудзики. А темний натовп її просто не зміг розгледіти. |
Раніца ля Кафедральнага Сабора Восем кароткіх удараў выцягваюць па ноце з высокіх званоў і вяжуць вузельчыкамі мелодыю на марскім узбярэжжы. Сетку няскончаную, недаплеценую падхопліваюць паспешныя галубы і нясуць на сівыя раманскія руіны, на рудыя вострыя дахі, на голае засяроджанае голле дрэў. І ловяць мяне, скаваную наваколлем, і чорнага сабачку з паднятай нагой, і яго стрыманую гаспадыню, і яе акуляры на носе, і вецер, што адзіны з нас скача пад сеткай мелодыі на пажухлай траве і ліхаманкава прасоўвае рукі ў паўзы між вузельчыкаў. Але таму што няма нічога вечнага, званар нарэшце даплятае сеціва музыкі, апошнія ціхія ноты кладзе махрамі, і калі званы заміраюць надоўга, мелодыя растае сакавіцкім снегам, і, быццам зямля, яе паглынае паветра. Разняволены вецер кідаецца ў мора, чорны сабачка нарэшце апускае нагу, а я паварочваюся тварам да сонца. | Ранок біля Кафедрального Собору Вісім коротких ударів витягують по ноті з високих дзвонів і в’яжуть вузликами мелодію на морському узбережжі. Сітку нескінченну, недоплетену підхоплюють квапливі голуби і несуть на сиві романські руїни, на руді гострі дахи, на голе зосереджене гілля дерев. І ловлять мене, скуту навколишнім, і чорного песика з піднятою ногою, і його стриману господиню, і її окуляри на носі, і вітер, що єдиний серед нас скаче під сіткою мелодії на зів’ялій траві і гарячково просовує руки у паузи між вузликами. Але тому що немає нічого вічного, дзвонар нарешті доплітає тенета музики, останні тихі ноти кладе торочками, і коли дзвони завмирають надовго, мелодія тане березневим снігом, і, наче земля, її поглинає повітря. Звільнений вітер кидається в море, чорний песик нарешті опускає ногу, а я повертаюся обличчям до сонця. |
Дзеці на моры Нябачны маленькі волат б’е па мячы. Сонца ўзлятае і падае. Мора трэскаецца, чырванее і зноў зрастаецца чарнатою. Празрыстая дзяўчынка б’е па мячы слабей. Паверхня мора шарэе, трэшчын няма, і, калі мячык падае, з бліскучай робіцца матавай. Дзяўчынка злуецца, не аддае мяч. Дзяўчынка зноў ударае бруднаю ножкай па ранішнім сонцы. Мяч ляціць слаба, шызым і шэрым выглядае мора. Празрыстая дзяўчынка крычыць і плача, сварыцца на мяч, б’е па моры рукамі. Хвалі ўздымаюцца высока, пачынаецца шторм. Яе нябачны брат суцішвае дзіцячую лютасць, зноў кладзе чырвоны мяч на мокры пясок: бі! Сонца ляціць, вада разбіваецца на чырвоныя аскепкі, і пад усмешку дзяўчынкі трэшчыны зрастаюцца ноччу... А мой адпачынак сканчаецца. І, з’язджаючы, я думаю, дзе апынецца гэты мяч, калі дзеці вырастуць. | Діти на морі Невидимий маленький богатир б’є по м’ячу. Сонце злітає і падає. Море тріскається, червоніє і знову зростається чорнотою. Прозора дівчинка б’є по м’ячу слабше. Поверхня моря сіріє, тріщин нема, і, коли м’ячик падає, з блискучої стає матовою. Дівчинка сердиться не віддає м’яч. Дівчинка знову вдаряє брудною ніжкою по вранішньому сонцю. М’яч летить слабко, сизим і сірим здається море. Прозора дівчинка кричить і плаче, свариться на м’яч, б’є по морю руками. Хвилі здіймаються високо, починається шторм. ЇЇ невидимий брат стишує дитячу лють, знову кладе червоний м’яч на мокрий пісок: бий! Сонце летить, вода розбивається на червоні уламки, і під усмішку дівчинки тріщини зростаються ніччю… А мій відпочинок закінчується. І, від’їжджаючи, я думаю, де опиниться цей м’яч, коли діти виростуть. |
Поле І Ваша поле шырокае і лянівае Раскінулася, як шэрая бабская хустка. Яна вас грэе, Яна вас трымае ля сябе, Маленькіх і працавітых, Прывязаўшы за ногі ў брудных гумовых ботах, за пазбіваныя пальцы, за цёмныя ад сонца шыі. Поле скруціла вас, змусіла да незлічоных паклонаў. Вашы рукі — вось вашы сапраўдныя думкі, заблытаваюцца ў cырых разорах, разгладжваюць і лашчаць маршчыны ўладнай гаспадыні. *** Я ваша дзіця, поле мае і на мяне права. Але мае ногі падкошваюцца, Рукі не хочуць гладзіць разоры. Я падаю і рыю тунэль, Я ўцякаю з роднай зямлі пад зямлю, пад грузнае цела поля. Куды я выпаўзу з-пад гэтых цёмных неахопных грудзей, з-пад гэтага цяжкага чэрава, з пад гэтых урадлівых угноеных сцёгнаў: да мора, да зораў, да гор? Хто сустрэне мяне па той бок тунэлю: Бог, вада ці драпежная дзюба?! Няўмольнае поле пакарала мяне за ўцёкі — зрабіла сляпою краціхай. | Поле І Ваше поле широке й ліниве Простяглось, як сіра бабська хустка. Вона вас гріє, Вона вас тримає біля себе, Маленьких і працьовитих, Прив'язавши за ноги в брудних гумових чоботах, за збиті пальці, за темні від сонця шиї. Поле скрутило вас, змусило до незліченних Поклонів. Ваші руки — ось ваші справжні думки, заплутуються в сірих борознах, розгладжуються та пестять зморшки владної господині. *** Я ваше дитя, поле має на мене право. Але мої ноги підкошуються, Руки не хочуть гладити борозни. Я падаю і рию тунель, Я тікаю з рідної землі під землю, під огрядне тіло поля. Куди я виповзу з-під цих темних неохопних грудей, з-під цього важкого черева, з-під цих родючих угноєних стегон: до моря, до зірок, до гір? Хто зустріне мене по той бік тунелю: Бог, вода чи хижий дзьоб?! Невблаганне поле покарало мене за втечі — зробило сліпою кротихою. |
Поле ІІ Штогод поле робіцца маладой. Пад тонкім вэлюмам снегу, пад строгім наглядам традыцый. Яго расчэсваюць граблямі, разгладжваюць плугамі і апладняюць. Поле расце. Поле цвіце. Закусвае сухія вусны разораў, слухае сэрцы маленькіх бульбін пад кожным калівам. Поле не можа ўстаць, ляжыць распластаная, капрызная ў пустазеллі й бацвінні. Просіць сонца. Просіць вады. Увосень парадзіха ўздрыгне ад першага холаду, скаланецца апошняй грымотай; і паскачуць, пасыплюцца ў кашы яе круглыя дзеці. Апусцелае поле выдыхне. і заплюшчыць земляныя вочы. Спі спакойна, старая. Хутка зноў прачынацца. | Поле ІІ Щороку поле стає нареченою. Під тонкою вуаллю снігу, під суворим наглядом традицій. Його розчісують граблями, розгладжують плугами та запліднюють. Поле росте. Поле цвіте. Закушує сухі губи борозен, слухає серця маленьких картоплин під кожною грядкою. Поле не може встати, Лежить розпластане, вередливе у бур’яні та бадиллі. Просить сонця. Просить води. Восени породілля здригнеться від першого холоду, затремтить останнім гуркотом; і поскачуть, посипляться в каші її круглі діти. Спорожніле поле видихне. і заплющить земляні очі. Спи спокійно, стара. Скоро знову прокидатись. |
Аранжавая лінія Пазбавіцца чалавечага, жывёльнага, расліннага. Зрабіцца трапяткой і бязважкай нямой нотай, аранжавай лініяй у поўнай цямрэчы касмічнага вакуўму. Ні цела, Ні жаданняў, Ні страхаў. Ні жыцця, Ні гісторыі, Ні смерці — б’ецца няспынны аранжавы пульс, без канца і пачатку. Слухаць і чуць яго. І толькі так знайсці сілы пражыць жыццё па-чалавечы. | Помаранчева лінія Позбутися людського, тваринного, рослинного. Зробитися тремтливою і невагомою німою нотою, помаранчевою лінією в суцільній темряві космічного вакууму. Ні тіла, Ні бажань, Ні страхів. Ні життя, Ні історії, Ні смерті — б’ється невпинно помаранчевий пульс, без кінця і початку. Слухати й чути його. Й лише так знайти сили прожити життя по-людськи. |
* * * я раскажу вам пра шэрую птушку, пра шэрую птушку ў чорным лесе... у чорным лесе жыла-была птушка, шэрая птушка з шэрымі крыламі... шэрая птушка хадзіла, не лётала па чорным лесе, між чорных дрэваў... шэрая птушка шукала свой цень пад шэрымі мхамі, пад чорнымі травамі... шукала свой цень і плакала, плакала шэрая птушка з шэрымі крыламі... плакала ўночы, плакала ўдзень шэрая птушка слязамі мутнымі... шукала свой цень, ды старасць знаходзіла... шэрае сонца попелам падала на шэрыя крылы, на чорныя твані... сажаю чорнаю месяц закрэсліваў шэрыя дрэвы і шэрыя здані... шэрая птушка, шэрая птушка... | *** я розкажу вам про сіру пташку, про сіру пташку в чорному лісі… у чорному лісі жила-була пташка, сіра пташка із сірими крилами… сіра пташка ходила, не літала чорним лісом, між чорних дерев… сіра пташка шукала свою тінь під сірим мохом, під чорними травами… шукала свою тінь і плакала, плакала сіра пташка із сірими крилами… плакала вночі, плакала вдень сіра пташка сльозами каламутними… шукала власну тінь, та старість знаходила… сіре сонце попелом падало на сірі крила, на чорні болота… сажею чорною місяць закреслював сірі дерева і сірих примар… сіра пташка, сіра пташка… |
Гара Я стаю ля гары і прашу забраць мяне назад. А гара маўчыць, а яна не прызнаецца, што мы некалі былі знаёмыя, і што гэта яна выпусціла мяне на свет. Ля гары цёмна, халодна і мокра. Праз імжу я крычу штомоцы, але крыкі бумерангам рэха вяртаюцца назад, і, перавёўшы дыханне, я крычу наноў. А гара глухая, а гара сляпая, і нават калі з кулакамі кідаюся на яе вострыя камяні і выю ад роспачы і болю, ніводны з яе ўступаў не скаланецца, не ўздрыгне, не памякчэе. Гара ўсё гэтак жа для мяне закрытая. Але мне няма куды ісці, Больш няма чаго шукаць, Больш няма да каго прыпасці. За спінай — чужая чэрань. І калі знясіленая, скрываўленая, у слязах і адчаі, я падаю, абдымаючы яе неахопную шыю, і засынаю, гара расплюшчвае вочы, раскрывае ляніва рот і выконвае маю просьбу. | Гора Я стою біля гори і прошу забрати мене назад. А гора мовчить, а вона не зізнається, що ми колись були знайомі, і що це вона випустила мене на світ. Біля гори темно, холодно й мокро. Крізь мжичку я кричу щосили, але крики бумерангом відлуння повертаються, і, звівши дух, я кричу знову. А гора глуха, а гора сліпа, і навіть коли з кулаками кидаюсь на її гострі камені і вию від розпачу й болю, жоден її виступ не схилиться, не здригнеться, не зм’якне. Гора досі для мене закрита. Але мені немає куди йти, Більше нема чого шукати, Більше нема до чого прихилитись. За спиною — чужа темінь. І коли знесилена, скривавлена, у сльозах і відчаї, я падаю, обіймаючи її неохопну шию, і засинаю, гора розплющує очі, розкриває ліниво рот і виконує моє прохання. |
*** думаю пра свае апошнія дні калі дажыву да старасці што мне зостанецца? сядзець на чырвонай лаўцы пад вербамі і карміць самотных птушак апошнімі крошкамі словаў страсючы іх з падолу памяці але нават птушкі не захочуць іх есці | *** думаю про свої останні дні коли доживу до старості що мені зостанеться? сидіти на чорній лавці під вербами і годувати самотніх пташок останніми крихтами слів струшуючи їх з подолу пам'яті але навіть пташки не захочуть їх їсти |
Переклад з білоруської — Лесик Панасюк. Редактор — Олег Коцарев
Лесик Панасюк — поет, перекладач і дизайнер. Народився 1991 року в Житомирі. Співзасновник творчої групи «Elk+Deer», яка спеціалізується на графічному дизайні. Автор книг «Камінь дощу» (ГО «Форум видавців», 2013) та «Справжнє яблуко» («Смолоскип», 2014).
Лауреат низки поетичних конкурсів: Літературний конкурс видавництва «Смолоскип» (2013, 2014), Молода республіка поетів (2013) тощо. Учасник багатьох фестивалів та мистецьких акцій. Вірші перекладалися російською, польською, німецькою, французькою та англійською мовами, друкувалися в сучасній українській та закордонній періодиці.