22 Листопада 2024, 05:17 | Реєстрація | Вхід

«Просто і ясно» | Вірші Анни Гальберштадт в перекладі Тані Родіонової

Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Таня Родіонова | Перегляди: 2817


Анна Гальберштадт (Anna Halberstadt) виросла у Вільнюсі, з вісімнадцяти років жила в Москві, де отримала освіту психолога МДУ. З 1980 року живе та працює в Нью-Йорку. Анна Гальберштадт написала цілу низку робіт в області психології, але знайшла себе в поезії, вбачаючи в ній більш адекватний спосіб розкривати ті ж теми — зростання у сім’ї, яка пережила Голокост, у країні, що досі не може справитися з травмою минулого, життя в трьох країнах (Литва, Росія, США) та імміграція. Пише вірші переважно англійською, іноді російською та часом займається автоперекладом. Також перекладає з литовської на англійську.  

Член Американського ПЕН-центру, авторка поетичної збірки «Vilnius Diary», фіналістка поетичних конкурсів журналів Atlanta Review, Paumanok і Mudfish. У 2016 році отримала міжнародну поетичну премію Merit Award in Poetry від журналу Atlanta Review. Її вірші англійською мовою опубліковано в американських і англійських літературних журналах, таких як Literary Imagination, Cimarron Review, Forge, St.Petersburg Review, Tiferet та багатьох інших; переклади поезії з литовської опубліковано в американських літературних журналах, її вірші в перекладі литовською широко публікуються в Литві



ПРОЩАЮЧИСЬ

Крізь туман років я бачу
піщані пляжі й сосни
свого дитинства,
каламутні води річки на околицях Вільнюса,
де я вперше спробувала плавати,
одинокий свист потягів,
крихітні обриси батька й матері,
що стають усе меншими й меншими,
на пероні нічного московського експресу.
Я ледве бачу нас, силуети пари,
молоді, обоє  в светрах-водолазках,
тримаємося за руки, п’ємо чай з грубих склянок
у мідних підстаканниках
і досі віримо в довго-й-щасливо,
не знаючи
імені малюка, що згорнувся калачиком
у напівцнотливій утробі матері.
Крізь серпанок років я ледве бачу
кучугури снігу,
стіни московської квартири
з жахливими дешевими шпалерами,
нашого кота в колі лампового світла
на застеленій килимом підлозі.
Там ти і залишився,
коли я вийшла
у невідомість зали вильоту в Шереметьєво,
що розділить нас
і мого сина з його батьком
назавжди.
І я завжди бачитиму,
як ти плачеш,
нервово стискаючи 
у руках темно-синю 
в’язану шапку.
SAYING GOODBYE

I can see through the fog of the years
sandy beaches and pines
of my childhood,
murky waters of the river in the suburb of Vilnius
where I first attempted to swim,
lonely whistles of trains,
tiny figures of father and mother
getting smaller and smaller
on the platform of the overnight Moscow express.
I can barely see us, silhouettes of a couple,
young, both in turtleneck sweaters,
holding hands, drinking tea from thick glasses
in brass glass holders,
still believing in happily-ever-after,
unaware
of the name of the baby still curled up
in his mother’s almost innocent belly.
I can barely see through the smoke of the years,
Piles of snow,
Cheesy wallpapered walls
Of a Moscow apartment,
Our cat in the circle of lamplight
On the carpeted floor.
This is where you stayed
when I walked
into the unknown of the Sheremetevo departure hallway
that would separate us
and my son from his father
for the rest of our days.
And I’d see you forever
weeping,
clutching the navy blue
knitted ski cap
in your white-knuckled hands. 


РІЗДВО

Дух щасливого американського сімейства
нависає над іграшковим магазином F.A.O. Schwarz,
над магазином Apple на П’ятій авеню,
над ялинкою в Рокфеллер-центрі
й щасливчиками на ковзанці.
Тінню Кінґ Конґа
над бродвейським театральним районом.
Машини швидкої нервово виють
у заторі на 47 Стріт.
Черга туристів
при вході на парковку,
барикади людського м’яса
у пухких пуховиках.
Та пішли ви всі!
Я не народилася в Америці!
Єврейський скепсис і російський нігілізм —
ось моє все.
Я народилася в Литві,
а похмуріше за литовців
людей у світі не знайти!
Хто вигадав сімейні свята?
Гітлер?
ККК для жінок —Kinder, Küche, Kirche?
У грудні фармакологічні компанії
заробляють на антидепресантах
найбільше.
Не забудьте додати пакетик Прозаку
до супу й сухого пайку
для бідних.
Особисто я святкуватиму свята з китайцями
в Чайнатауні.
Іммігрантська солідарність — євреї святкують різдво
з качкою по-пекінськи й чоу фан на столі.
CHRISTMAS

A phantom of a Happy American Family
is looming over the F.A.O. Schwartz
Fifth Ave Apple store,
the tree at the Rockefeller center
and skaters gliding over fake ice.
Also, over the Broadway theater district
like the shadow of King Kong.
Ambulances are nervously howling
in the traffic jam on 47th Street.
Lines of tourists waiting
to enter a parking lot,
barricades of human flesh
packed in puffy down jackets.
FU, guys!
I was not born in America!
Jewish skepticism and Russian nihilism
are my bread and butter.
I was born in Lithuania,
and Lithuanians are easily
the most morose people on Earth!
Who invented family holidays?
Hitler?
KKK for women - Kinder, Küche und Kirche?
Pharma companies
must be making their best sales
of anti-depressants in December.
Remember, add a little packet of Prozac
to free soup and food packages
for the poor.
I personally will celebrate holidays with the Chinese
in Chinatown.
Immigrant solidarity—Jews celebrate Christmas
eating Peking Duck and Chow Fun.


ВІДЕНЬ

Усе здавалося дивовижним
на борту «Аерофлоту»
під час нашої першої подорожі за кордон — канапки з ікрою, шампанське,
дитяче блискуче металеве начиння,
незвично ввічливі стюардеси,
що зверталися до нас Herren und Damen, себто пані та панове.
Однак аеропорт у Відні до смерті
налякав мого дев’ятирічного сина,
який боязко спитав мене: «Мамо,
а Австрія часом не капіталістична країна?»
і сидів, наче переляканий кролик, на нашій валізі,
скоса поглядаючи на озброєних автоматами охоронців
до кінця так званого прийому,
проведеного неголеним ізраїльтянином
у комісарській шкірянці.
Готель на околицях називався Grüner щось там —
ліс чи, може, ворота,
й мокра автострада, оточена важкими французькими стінами,
нагадувала мені балтійські міста моєї юності — зелені, сірі,
дощові…
Нашим таксі був чорний Мерседес.
Це досить-таки вразило мого сина —
він написав листа своєму зведеному дідусеві Михайлу Михайловичу,
розказуючи про поїздку й про перевагу цього блискучого Мерса
над старою таратайкою МихМиха.
Я пам’ятаю темну написану олією картину на стіні
над гігантським ліжком
із горбатим матрацом,
яке я ділила зі своєю дитиною,
і ще одну пару — Раю та її двадцятирічну доньку Юльку,
що зупинилися в сусідній кімнаті.
Діти іммігрантів, що грають у хованки запиленими коридорами,
поки повії ведуть на п’ятий поверх
своїх клієнтів з Об’єднаних Націй
 країн, що розвиваються.
Наш перший похід до гастроному
з дорогоцінною іноземною валютою,
якої б не вистачило й на чашку пристойної кави зі струдлем,
був незабутнім. Ми з трепетом застигли,
побачивши ці священні речі: гарні фрукти в дорогих обгортках,
Ворголові банки з томатним супом, фалічні банани без жодної подряпинки чи плями,
скибки вестфальської шинки,
наче сільські діти, що стежать за різдвяною вечіркою
крізь напівпрочинені двері
в домі землевласника.

VIENNA

Everything seemed miraculous
on board Aeroflot
on our first trip abroad — canapés with caviar, champagne,
child-sized shiny metal utensils,
unusually polite flight attendants
who called us Herren und Damen.
But the airport in Vienna frightened
the beJesus out of my nine year old son
who asked me timidly: "Mama,
is Austria a capitalist country by any chance?”
and sat like a scared rabbit on our suitcase
glancing sideways at machine gun armed security guards
for the rest of the so-called welcome
led by an unshaven Israeli man
in a commissar leather coat.
The hotel in the outskirts was called Grüner something —
a forest or, possibly, a gate,
and the wet highway surrounded by heavy French walls
reminded me of Baltic towns of my youth — green, grey,
rainy…
Our taxi was a black Mercedes.
It impressed my son quite a bit —
he wrote a letter to his step-grandpa Mikhail Mikhailovich,
telling about the ride and the superiority of this shiny Mers
to MikhMikh’s old piece of shit.
I remember the dark oil painting on the wall
above the gargartuan bed
with a hunchbacked mattress
I shared with my child,
and another couple — Raya and her twenty year old daughter Yulka
staying in the room next door.
Immigrant children playing hide-and-seek in dusty hallways
while hookers were walking their clients
from the United Nations of the developing world
to the fifth floor.
Our first trip to the grocery store
with our precious foreign currency
that would not pay for a decent cup of coffee with strudel
had been memorable. We froze in awe
at the sight of these sacred objects: beautiful fruit in precious wrappers,
Warhol cans of tomato soup, phallic bananas without a scratch or blemish,
slices of Westphalian ham,
like peasant children eyeing a Christmas party
from behind a half-opened door
in the landowner’s home.


ПРОСТО І ЯСНО
присвячується Робін

У наших стосунках
ми мінялися ролями.
Спершу я була новачком,
всього кілька місяців у країні.
Я не знала,
що гриби можна їсти сирими.
Говорячи англійською, запиналася —
flat замість apartment
язик застрягав
між складами,
як між зубами з поганими коронками.
Я відмовлялася носити
гидкі американські кросівки.
Ти говорив, що в моєму випадку
французька їжа —
просто марна трата грошей.
Ми намагалися
Не сприймати наші стосунки
надто серйозно.
Ти — через страх відповідальності,
я ж тільки-но вийшла на світло
з темного тунелю
імміграції
дефіс розлучення.
Ти був моїм американським гідом,
королем Вілледжа,
мешканцем
невеличкої квартири на П’ятій авеню,
єврейським хлопчиком,
який виріс у Саннісайді в Квінсі,
а потім іммігрував до центру.
У тебе був потаємний ключ
до воріт, через які ти вів мене
котеджними  провулками,
повними незнайомих квітучих дерев
і свіжого повітря.
Я ковтала його жадібно, як пацієнт,
який щойно вийшов з коми.
Вперше в житті
я побачила собак,
які не тікали від людей,
і котів,
які ліниво валялися на сходах.
Ти дозволяв
тягати себе по джаз-клубах.
На мій подив
виявилося,
що навіть освічені
американці
почасти не люблять
Діззі Ґіллеспі й іншу
так звану «чорну» музику.
Ти подарував мені
терпіння —
я могла покласти голову тобі на коліна
після довгої дороги з клініки
в Коні-Айленді.
Багато років потому
ти покликав на допомогу. 
І я помчала рятувати тебе,
забувши про здоровий,
чи взагалі який-небудь, глузд.
Я допомогла тобі стати на ноги
й відпустила,
як тільки ти перестав спотикатися.
Врешті ми припинили вдавати,
що щось інше мало значення,
окрім нас із тобою.
Рівняння було простим і ясним:
життя,
що пішло
не так, як могло б,
і смерть,
що прийшла, як і планувала.
PLAIN AND SIMPLE
for Robin

In our relationship
we had switched roles.
First I was the greenhorn
only months in the country.
I did not know
mushrooms could be eaten raw.
My English stumbled,
flat instead of apartment,
tongue got stuck
around syllables
like on poorly made crowns.
I refused to wear the
ugly American sneakers.
French food
was wasted on me
according to you.
We both tried
not to take each other
too seriously.
You for fear of responsibility,
I was just emerging from
the dark tunnel
of immigration
slash divorce.
You were my American guide,
king of the Village,
inhabitant
of a small Fifth Ave apartment,
a Jewish boy
who grew up in Sunnyside, Queens,
and immigrated downtown.
You owned the secret key
and opened the gates for me
to streets of brownstones
full of unfamiliar trees in bloom
and fresh air
that I gulped down like a patient
coming out of a semi-comatose state.
For the first time
I saw dogs
not running away from people,
cats
lazily lounging on doorsteps.
You allowed me
to drag you along
to jazz clubs. I discovered
to my amazement
that even educated
Americans
often disliked Dizzy Gillespie
and the rest of so-called
"black” music.
You gave me the gift
of patience—
I was able to rest my head on your knees
after long trips from the clinic
in Coney Island.
Years later
you called out for help.
I ran to your rescue
forgetting my better,
or any, judgment.
I had nursed you back to life
only to let you go
when you no longer stumbled.
In the end
we had stopped pretending
that anything else mattered.
The equation was plain and simple:
life
that did not go
as it could have,
death
that did as it planned.


ВІЛЬНЮС

Місто моєї юності,
тьмяний акваріум затоплених барокових і готичних форм,
тихо колишеться листя
на звивистих вуличках, вкритих бруківкою.
Заплутані прикраси готичних шпилів Св. Анни,
які так обожнював Наполеон.
Старий піщаний замок на вершині гори,
що височить над річкою,
на вулиці чути гамірливий їдиш,
суміш литовських і польських голосних.
Синьо-зелені полотнища з русалками й голубами,
що несуть любовні листи полеглим у бою солдатам,
на старому ринку.
Місто сорока церков, сотні синагог
і єзуїтських внутрішніх двориків,
горище мого старого будинку,
де гуляє вітер, здіймаючи
простирадла на сушарці й м’який пил зі слідами котячих лап.
Зелені озера, повні раків і потонулих школярів.
Зниклі люди, зниклі голоси,
пахощі фаршированої риби й «наполеона» тітоньки Іди,
звуки «Lo Mir Yidden, In Einem, In Einem»,
і мати, що танцює під «Besame Mucho…»
Італійське місто моєї юності,
чомусь збудоване на Півночі.
Атлантида зниклого життя,
скринька моєї ностальгії,
віднесена хвилями.

VILNIUS

The city of my youth,
dim aquarium of submerged baroque and gothic shapes,
slow movement of leaves
in crooked cobblestone streets.
Intricate jewelry of St. Ann's gothic needles,
so loved by Napoleon.
Old sand castle on top of the hill
overlooking the river,
din of Yiddish in streets,
mix of Lithuanian and Polish vowels.
Blue and green of oil cloths with mermaids and doves
carrying love letters to fallen soldiers
in the old market.
City of forty churches, one hundred synagogues
and Jesuit courtyards,
attic of my old house
with the wind blowing
through the drying sheets and soft dust with prints of cat paws.
green lakes, full of crayfish and drowned schoolchildren.
Disappeared people, disappeared voices,
smells of gefilte fish and aunt Ida’s napoleons,
sounds of "Lo Mir Yidden, In Einem, In Einem,”
my mother dancing to "Besame Mucho…”
Italian city of my youth,
built mistakenly in the North.
Atlantis of disappeared life,
container of my nostalgia,
swept by a wave.


Я ВІЧНИЙ ЖИД

Я вічний жид,
чи радше російсько-литовсько-американська жидівка.
Тепер я забуваю слова не однією, а трьома мовами.
П’ятиповерховий будинок мого прадіда
й досі стоїть на вулиці Наугардуко в старому Вільнюсі.
Я виросла за рогом на кухні комуналки на Пілімо.

Могила мого дідуся похована під уламками мармуру
й пивними бляшанками на зруйнованому єврейському кладовищі в Каунасі.
Очевидно, мертві євреї і далі зазнають погромів,
адже переважна більшість живих поїхала з цих країв.

Коля, моє перше кохання, вундеркінд татарського походження,
мабуть, будує військові літаки десь під Москвою
чи викладає в Бауманці, попри те, що в юності
мріяв вивчати мистецтво й історію.

Мій перший чоловік Слава — пошарпаний життям
любитель джазу із сивиною на скронях —
і досі палить цигарки попри зношене серце
за кілька кварталів від нашого колишнього дому
в південно-західному районі Москви 70-тих.
Він слухає ті самі записи Колтрейна,
тільки от після перших тактів його жінка виходить на кухню,
та й кота нашого немає.

Я вічний жид, психолог, почасти багатомовний психіатр,
поет — у Вільнюсі, моєму рідному місті,
мали б залишитися сліди
моїх походів до школи готичними двориками,
додому до своєї старої вчительки музики на Басанавічюса,
а може, й на кафедру біології в університеті,
де викладав мій батько.

Середньовічні коридори, може, ще пахнуть формаліном,
яким він присипляв жаб у своїй лабораторії;
у зоологічному музеї ще, мабуть, лежить гігантська китова щелепа,
а бразильські метелики й дотепер сяють у темряві.

Я вічна зірка Шолом-Алейхема —
ці зірки загоряються на своєму шляху від континенту до континенту,
а потім згасають,
і ще мить у нічному небі жевріє тонка траєкторія світла.

I AM A WANDERING JEW

I am a wandering Jew,
or rather a Russian Lithuanian American Jewess.
Now I forget words not in one, but three languages.
My great-grandfather’s five storey house
still stands on Naugarduko in old Vilnius.
I grew up around the corner on Pylimo in a communal kitchen.

My grandfather’s grave is buried under the broken marble
and beer cans at the vandalized Jewish cemetery in Kaunas.
Apparently, dead Jews can still be subjected to pogroms
because the live ones from this part of the world are mostly gone.

My first love, the half Tartar wunderkind Kolia
must be building military planes some place around Moscow
or teaching others at the Baumann institute, in spite of
his youthful dreams to study history and art.

First husband Slava, the broken spirited jazz lover with graying temples
still puffs a cigarette despite a repaired heart
a few blocks from where we used to live,
in a seventies development Southwest of Moscow center.
He listens to the same Coltrane records,
only his wife leaves for the kitchen after the first two beats
and our cat is gone.

I am a wandering Jew, a psychologist, a somewhat multilingual therapist,
a poet—my home town Vilnius
must contain some traces of me
making my way to school through gothic courtyards,
home of my old music teacher on Basanavichius
and maybe to the biology department of the university
where my father used to teach.

Medieval corridors may have retained the smell of formalin
he used to put the frogs to sleep with in his lab;
the zoological museum with the gigantic whale jaw must be there,
luminescent Brazilian butterflies still glowing in the dark.

I am a wandering Sholom Aleikhem star —
these stars light up on their journey from continent to continent,
and then they get extinguished,
but a thin light trajectory may smolder in the night sky for a while.

Переклад з англійської Тані Родіонової. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев


Таня Родіонова — перекладачка, редакторка, менеджерка культури, прес-секретарка Міжнародного фестивалю оповідання «Intermezzo»Перекладала для журналу соціальної критики «Спільне», Форуму Видавців у Львові та Київської бієнале 2015. Учасниця CulTour.UA — літературної подорожі для перекладачів і письменників (Україна – Польща, 2015 р.). З 2015 року живе та працює в Києві. Займається перекладом поезії американських бітників та Анни Гальберштадт.

У 2013 році започаткувала перекладацький проект VERBація, що займається колективним перекладом сучасної англомовної літератури українською. Разом із VERBацією перекладала слем-поезію Марка Сміта, п’єсу-вербатім «Синій бус» Дмитра Левицького (англійською), сучасну українську поезію для англомовної антології «Letters from Ukraine / Листи з України», виданої в рамках Місяця авторських читань у Вроцлаві. Зокрема, Танею перекладено вірші Григорія Семенчука, Юрія Іздрика та Василя Карпюка. У 2013 році проект VERBація потрапив до короткого списку премії для перекладачів поезії та есеїстики METAPHORA.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar