19 Лютого 2019, 09:04 | Реєстрація | Вхід

Вірші Тадеуша Домбровського у перекладі Василя Лозинського

22 Серпня 2015 о 19:31 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Василь Лозинський | Перегляди: 1699



Тадеуш Домбровський (1979) – польський поет, есеїст і критик. У Польщі вийшло шість збірок поезії: "рум’янці" (1999), "e-mail" (2000), "мазурка" (2001), "Те Деум" (2005, 2008), "Чорний квадрат" (2009, номінована на найбільшу літературну нагороду в Польщі – премію Ніке) та збірка "Поміж" (2013). Упорядкував поетичну антологію Поза слова. Антологія віршів 1976–2006. Редактор літературного часопису Топос. Публікувався у численних періодичних виданнях у Польщі, а також численних закордонних часописах. Вірші перекладені на двадцять мов. 

2010 року вийшла збірка віршів у Німеччині "Schwarzes Quadrat auf schwarzem Grund" (посіла 6 сходинку у престижному рейтингу SWR-Bestenliste), а 2011 року – "Black Square" у США, а у 2014 ще одна збірка у Німеччині –  "Die Bäume spielen Wald"

Лауреат Премії Косцєльських (2009), премії Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної Європи (2008), Фундації Польської культури (2006), присвоєна Тадеушем  Ружевичем. Живе у Ґданську.



До української збірки поезій Чорний квадрат (Meridian Czernowitz, 2013) увійшли вибрані вірші Тадеуша Домбровського із книжок Те Деум, Чорний квадрат, Поміж у перекладах Василя Лозинського, Остапа Коня, Остапа Сливинського і Маріанни Кіяновської, упорядник – Василь Лозинський. Пропонуємо читачам вірші з цієї книжки, а саме з третьої частини – Поміж. 


* * *

Я ходжу Нью-Йорком, і ані живої душі,
а стільки чув про галас цього міста, 
я минаю хмарочоси, будинки у формі хвилі, судна на подушках,
мандрую з заходу на схід, з півночі на
південь, переходжу на червоне, і ніхто на
мене не наїжджає, я ловлю себе на тому,
що говорю сам із собою, я вклав собі
у вуха навушники, щоб зосередитись, щоб
мене нічого не відволікало, щоб надати
ритм змученим ногам, купую наступний
гамбурґер, наступну півлітрову порцію
кави зі Старбаксу, бо, ходячи день і ніч,
потребую енергії, я пройшов Мангеттен
вздовж і впоперек і нікого не зустрів, і тільки
пара із каналізації, сморід вихлопних газів, змішаний
з запахом всіх кухонь світу, неони
та тремтіння землі говорять мені, що хтось
тут, до біса, має жити, і що треба лише
швидше шукати.


Блазень

Тиждень середньовічної культури у Вісбю;
сиджу під оборонними мурами і дивлюсь
на підлітків переодягнених у тринадцяти-, чотирнадцяти-,
столітній плебс. В присмерках повертаються до своїх наметів
з пакетами їжі з МакДональдса і напоями з
Системболаґет. Будуть кохатись по-середньовічному:
ззаду або верхи, або по-місіонерськи.

Стипендіат щораз середнішого віку
може тільки запускати гвинт літака у будинку
творчості (приємність сумнівна, зокрема
тому, що він боїться літати). Кілька років тому у цьому місці
у нього зламався зуб, котрий стирчав, як руїни тутешнього
собору Св. Клеменса. Тепер поет повернувся

за натхненням; сидить на лавці під муром, бачить
шведську молодь, язиком споглядає
недавно відреставрований зуб. Це безумовно
не зуб мудрості. Але нехай буде принаймні
зубом заздрості.


Слоїки

У класичніий фізиці минуле існує у вигляді
визначеноії послідовності подій, у квантовій (...)
тільки як спектр можливостей.

                                             Стівен Гокінґ

Вони занадто часто з’являлися зненацька, душили,
як спекотне літо дитинства, обпікали, як перший
чужий дотик, спокушали, як усі ці телефони
шльондр зі старого блокноту, як музика і співи,
що долинали у сутінках з віддаленої частини міста.
Вони проникали крізь кожну пору шкіри, тож
я закрив їх в окремі слоїки і зніс
до підвалу. Іноді я з кожного беру по краплі,
розмішую у склянці води і дивлюся, що було б,
якби. Проте щораз частіше, в абсолютній тиші,
я чую, як щось у підвалі булькоче й шипить. Слоїки
колись лопнуть, спогади зіллються в одну
олійну калюжу, в яку я ввійду як у вогонь. 



*  *  *

– Мій старий гребеню, роками ти супроводжував мене
у кожній подорожі, ти здолав зі мною тисячі кілометрів суходолом, водою, повітрям. – Справді?
Мені шкода, та я нічого не пам’ятаю, окрім волосся. Майже
завжди Вашого. Але іноді й довге, мокре,
волосся жінок, я пам’ятаю запахи готельних
шампунів, вулиць і кнайп, холодні пасемка
вітру і щільну шапку спеки, чуприни лісів, завитки
річок, коси дощів, солоні гребені (тепер
уже трохи фантазую) хвиль. І ще як Вас стає більше
або менше. І це все, на жаль. Ще я пам’ятаю, 
що хтось хотів мене колись причесати, проте лише зламав
мені зубчика. Я перелякався, що Ви залишите мене сивим
світанком у ванній готелю. І буде мені лисо,
як після смерті людям. 


*  *  *

Жив собі чоловік, який ані не тішився,
ані не засмучувався, цей поверхневий стан поглиблювався
у нього з року в рік. Врешті-решт він потрапив
до лікарні для невровохворих. Щоб його збудити,
йому наказали слухати новини, читати
пресу. Авжеж, він слухав і читав, тільки важко
сказати, чи це вплинуло на його погляди
(невідомо, зрештою, чи вони у нього взагалі були).
Лікарі вирішили, що він повинен цілими
днями дивитись телеконкурси, серіали
і рекламу, йому дали безкоштовний цілодобовий
безпровідниковий інтернет, проте його поведінка
зовсім не змінилася. Його бомбардували
порнографією – він дивився витривало, без емоцій.
Йому привели повію – він скористався, вклався
у реґламентований час, подякував. Але це не
позначилося на його самопочутті. Його скинули
з парашутом, перед тим він почув, що летить
на канікули в гори, а на плечах у нього намет.
Підключені до його тіла датчики пульсу,
тиску і хвиль мозку не зареєстрували ні найменших змін.
Йому підсували стоси книг французьких екзистенціалістів,
після Cартра його знудило, але, як виявилося,
він раніше з’їв несвіжу рибу. Одного вечора,
коли він намагався заснути, з його ока покотилася
сльоза. Її негайно дослідили. Її хімічний склад
нічим не відрізнявся від складу звичайної сльози.


Зимове світло

Після твоєї смерті я став сильнішим,
я можу ходити по воді, по розпеченому загравою
льоду і навіть потонути у сорбеті мохіто
у кав’ярні на острові Форе (де я попросив листок
та ручку, щоб начеркати цих кілька зайвих слів,
а дістав цілий сніжнобілий блокнот).


*  *  *

Потяг мчить: дерева проминають, як жителі
великих міст у годину пік. Потяг ледве
котиться: дерева проминають, як
пацієнти психіатричної лікарні. Потяг
стоїть: дерева вдають ліс.

Переклав - Василь Лозинський



Василь Лозинський (1982) – поет, перекладач, есеїст та куратор. Вивчав ґерманістику у Львові та Берліні. Переклав збірку оповідань Франца Кафки Споглядання (Основи, 2012), а також тексти сучасних авторів з польської та німецької мов. 

Лауреат літературного конкурсу видавництва Смолоскип за збірку поезій та перекладів Свято після дебошу (2010). Статті, переклади та поезії публікувались у часописах ПроStory, Критика, Коридор, ШO, Четвер, manuskripte, 10TAL, Воздух, Ostragehege, Lichtungen. Куратор читань соціальної лірики Інша робота (2009, 2011) та читань сучасної польської поезії на фестивалі Київські лаври (2011), а також Літературного клубу листувань (2011-2012). 

З 2008 р. учасник редколегії літературно-мистецького інтернет-часопису ПроStory тa кураторського об’єднання Худрада. Живе та працює у Києві. 

Його колажна збірка поезій "Свято після дебошу" (2010-2014) була видана 2014 року (Indy Publishing House NIICE). Поезія Василя Лозинського була перекладена німецькою, шведською, польською, англійською та російською мовами.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar