19 Лютого 2019, 09:03 | Реєстрація | Вхід

Вірші Амірана Свімонішвілі в перекладах Наталі Трохим

25 Червня 2015 о 16:19 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Наталя Трохим | Перегляди: 1280


Аміран (Пако) Свімонішвілі (2.01.1974 – 5.02.2014) - грузинський поет, перекладач (переважно з німецької), режисер, мандрівник. За освітою філолог, викладав німецьку мову і літературу в лінгвістичній гімназії рідного Тбілісі. Тричі бував у Львові, двічі брав участь у Львівському Форумі видавців та у фестивалі «Фортмісія». 

Вірші Амірана Свімонішвілі в українських перекладах Наталі Трохим публікувалися на сторінках альманахів Форуму видавців (2010, 2011 рр), на сайті «Alarum», а також в антології молодої грузинської поезії «Храми над хмарами» (вид-во КРОК, 2011 р.). 




Мисливець і сарна Ніала

Нáнга Ніáла, нінга Ніала
Кам’яну стежку переступала.
Каменем став я, нанга Ніала,
Небо іскрилось, небо сіяло.
Нанга Ніала, нінга Ніала
Сонця обабіч тихо ступала.
Я тепер сонце, відкрита рана!
Враз озирнулась нанга Ніала.
Місяця чашу збила – і стала,
оком сяйнула, тихо сказала:
Стій, чоловіче, стій, зупинися,
Світла шукаєш – світлом вернися.

***

Світло лине на подих до Чорного моря,
Благовіщення радість в долонях — як мрія,
А в бездонних очах синє сонце тьмяніє,
і 
сапфірові хвилі клякáють в покорі: 
проводжає Христа
сумнолика Марія.

***

Тривожна ніч. Вгорі над нею –
зеленосинь,
човен мій пристрастю прикутий
до двох морів.
З безодні краплі розів’ється
ця Ніч-Босфор,
і я впокорюся –
по сей бік, чи-то по той.


Твердиня

Відірвався від стану твогó – і зріднився з журбою.
Розливались тумани, пашіли сонцем покоси.
Пролетіла душа понад сад, птаха вечорова,
Дише дім теплотою яйця, що в гнізді знайшлося.

Збліднуть пýчки, піднесені д’горі, в нічні високóсті,
Дальня зірка розкриє у танці билинки вигин.
Ясним блиском сльозú розтане емаль на злóті
І найвище з небес обýдить змучене тіло.

Місяць ти уночі, вдень – плющем отíнене сонце.
Межі грішному тілу накреслить безмежна вічність.
О, жадати тебе – така мука, як муки Господні.
Я вогнéнний твій меч без забрала й довіри зустріну.

І тепер вже бажання ніяким сном не впокóїти:
Всі зреклися мене, у могилу абú-як кинули.
Заніміло каміння. Лиш ангели тихо мовили
І твій стан оповив єство моє теплою хвилею.

Доганяє мене запах диму і кукурýдзиння,
Золоте мені ложе готує земля, вчароване.
Я вернýся, не бійся – хіба б я міг не вернутися! – 
І закíнчиться тисячоліття, мов казка предовга.


***

Ніч віднáйде в очах двійника свого.
Прúйде він, розіллє вина і меди,
І приступить до храму Убіса,
Серцем змучений, тілом стомлений.
Думка схожа на гніт запалений.
Без оливи іконостас погас.
Каяття відібрало усі слова,
Що бриніли у страдника на вустах.
І журби агат обняла вода,
і туману схололо тіло.
і в історії нерви оголені, та
нам життя, наче казка, судилось.
І стодзвонний шум птáших голосів
Налаштовує ліри всесвіту.
Смерть не спрáвдиться, не здійснúться, ні –
Лише тýгу із січня викрешує.
Твердь небесна жде на межі життя.
Сім небес, а там – сльози милої,
І вогнéнний покров, і жива лоза,
Що зросла на камінні сліз її.


***

Крик від моря до неба січневого злинув,
Ходять чорні пташки, мов живі одиниці:
Прилетіли зі зграєю днів сніжно-білих,
Принесли дрібні перли морозу на пір’ї.

Ти на вітрі стоїш, зимним сяйвом окута,
і сльоза твоя інеєм стигне на рані.
Ця пташина вечірня — остання покута.
Навіть час оминає твій відсвіт печальний.

І нема мені помочі в грі цій жорстокій.
Хибкий берег дражниться з покірної хвилі.
Досить слова, і смутку, і радості дотику,
Щоб у дзеркалі світло душі розбилось…


***
Потоне червона печера сóнця,
Омиє крони чорне чорнило,
Згадаю тебе, і ті буки, і скоса
Побачу, як хмара вершини сповúла.

Я тихо відíйду, як осінь, як осінь,
І Сонце смерть зупинити не в силах.
На Ломіскáрі ступити хочу
Місячним променем в білих кизúлах.

Прозорий запах землі довкола,
Ліси стрепенуться на перший стогін.
В ущелині річка біжить і дзвонить –
Така, як ти: і близька, й рокована…


Месхеті

Південь розкине під сонцем палючим 
простір для ловів,
Під розпашілим небом на полі зблиснуть волошки.
І каяттям спопелить мене пристрасть в нóвій подобі,
Через холодну ріку перейде князь вінценосний.

Десь у глибинах чую, як дух пропливає фореллю,
Світло безсиле відкрити очам риб різнобарв’я.
Темряву ночі торкне перо обережне знічев’я
І окропить мене, мовби дощем, золотим зорепадом.

Лезом луски увіб’юсь джерелу попід корінь,
Долю свою обійду, не цураючись броду.
Твердість залізну слів, на вогні гартованих,
Прагнуть втопити в безодні своїй виногрона.


Притча про вино

Лезо алмазне з лози стинає гроно налите –
Тисячі чорних очей зімкнуться в давильні,
Довгим тужливим плачем зайдеться сопілка.
На дев’ятому небі вітай вершника світла!
Тóго, хто в карк бика меч затопив по руків’я,
Сестри – троянда й фіалка – проведуть до Цариці,
Силою дозрівання зрушиться м’яко чорниця,
Щоб розділити із квітами ложе весільне.
Повівом, подихом вітру надходить Гість опівнічний –
Затріпотіло схвильовано полум’я тихе лампади –
Час тривання, навік подроблений на виноградини
днів – фоліантові неба 
Він холодним кипінням поверне.


***

Неприступну дорогу долає хлоп’я, наспівує,
На агатовім гíллі вмостились дозрілі будди,
Чорний дрозд за вікном все жаліється на життя своє,
А мені – з безпробудного сну лиш до себе вернутись би.

Хай хозарське пістрявим крилом різоне повітря,
Ген далеко окреслить препишного заходу грані
Вітер з моря; пізнаєш біль, завмирання світле…
В дня на дні – фіолетова й жовтогаряча барви…


***

Край цей – мов кит, що з пучини морської виринув.
Князь береже вірних воїв коштовні шолóми.
До пересохлого горла гори підступає пíна.
Змучений спрагою кровної помсти пращур мій стогне.

Нині мірила знайшлися в руках юродúвих.
Камінь вертає гармонію тайних чисел.
Вдушений вміло в чавильні лежить Діонісій.
В пелену осені літеплу борошно сиплеться.

Стрінеш обіймами, темінь священна потроху
Двері прочинить до вогнища вроди сліпучої.
Ти жеребцеві своєму встели дорогу
Зір міріадами, щоб лютий світ не згубив його.

Холод нічний допоможе вину відстóятись,
Голос віддасть cвоє слово – чи Боже речення.
Доля сьогодні – як пісня, і зло розвіялось.
Вранішнє сонце двосíчним мечем оперезане. 


***

На розлогій зеленій галяві скінчúться учта,
В світанковій імлі погребальну ранкову сукню
Заблукалій Селені левина паща скривавить,
І мені на могилу ти принесеш первоцвіти.

І Адамову гриву ледь чутний легіт пригладить,
Слід-у-слід побіжить за тобою земля оніміла,
До найвищих вершин з дому вирушить добрий пастир,
І негода простеле до ніг йому хмари білі.


***

Твоя шия – ясна, як в янгола, –
Височіла мені десь звідтам.
А у викоті квіти в’янули –
Вдарив подзвін і доля згіркла.

Колісниця небесна винесе
Нас зі сну – та на холод вістря.
Пекло тут, і мені не спасти тебе.
Горе – каменем, горе – слíзьми.


***

Розмотає дорога клубок вузлів безтілесних
І здорожений муж торкнеться чола побожно,
І хрестом паде плуг на неорану ниву серця,
І до ранку ікру вогнів мече місто над озером.

І потягнеться низка ночей, безкінечно тихих,
Запечатає душу мороку мертве поле.
І побачу вві сні косаря в одежах пресвітлих –
Свого доброго предка, що вічно косить потойбіч.

Сонце відчай приспить на повіках своїх світлосяйних,
Відречеться від спільного дому, прославить темінь.
Сохрани і спаси цю землю, святий Миколаю,
Змилуйся і з собою візьми її, милосердний.


***

Сили нової повні грона, що в небо знялúся,
Лик скорботний Марії, сонце над ним – аметистом.
Нині долоня простерта сходів сягне пресвітлих.
Мука поможе тілу з Христом на хресті зріднитись.

Кучерів хвиля відкине хвилю часу назад,
Очі заплющу – і зéрно віднайду і спасу.
Кров’ю умиюсь, в тумані відшукаю свій сад
І крадькома заховаю велику, як світ, сльозу.

Вічна мука тим пальцям, що перо в них тремтить.
Загорнýся у рам’я, повéрнуся в рідну обитель.
Не злякаюся люті із ікла сатани,
Як почують залізо мої долоні пробиті.


***

Поки у смерті не вихопиш мудрості камінь –
Рабства пекельних воріт не уникнеш ніяк.
І Іудея, і Рим у полоні печалі,
Смуток агатом блищить у лози на брунькáх.
На вододілі дня й ночі – стан твій божественний,
Чистий, мов крапля, і роси цілують юну лань.
А за столом Авраама у сутінках вечора
Гості притихли в догоду згасаючим променям.
Грішників ревно скликає Іван Хреститель,
Що примирив сонця вись із морів глибинами,
Радий, що нині возрадується Марія
Скромним квіткам, рукою батька назбираним. 


***

На цвіт яблуні – враз вогонь і сіль,
Що в сльозі одній – незглибима синь.
Стін руйнóвища – в білій омелі,
І мовчить вода, і затерп нефрит.
Зимне сяєво огортає сад,
В кабалáхі крони вгорнулися.
Тугу дерево вбрід перебреде,
Голос золотий – божество святе.
Сніг пом’якшує смугу темряви,
Топаз викреше зорі зéрнятко,
В бурі стомлений похилився лавр,
Білий перламутр – білим небом став.
В високóсті, де і тополі – страх! –
Сяє небо в коштовних каменях.
Буря відійшла. Їй глядить услід
Око сонця і – спокоєм горить…


***

Дім твій – у мертвій точці віднайдене слово.
Час ваготóю своєю спиняють мости.
Визирне сонце з-за плеса в короні промíнь,
Світло у вічі озветься нечуваним болем.

В жінки на скроні високій ось-ось скресне лід,
І проведе в дальню путь тебе дзвін кришталевий.
В ніч, коли роси бувають до болю студені,
Стигла калина наситить пташáток дрібних.

В царстві Морфея ти – тиші невільний обранець.
Легко, немов веретéно, нить думка пряде.
Долі покірний, у ризах печалі – ти де?
Ближче до неба, і день неозорий стрічаєш…


***

Ген далеко у гóрах грім гримить,
А в долині оплакують легіня,
І на пагорбі травень завмре на мить,
І розбурхає небо краса твоя.

І зійде Господь, і збере снопи,
І прощально вклонюся горам я.
Дослухаються храми святі – куди
Попливе колісниця зоряна.


***

Над земними шляхами – Чумацький Шлях самотою.
Встав Ізраїль зі сну – весь ізранений, скроплений кров’ю.
Крила янгольські стали блакитними стихарями,
Піснеспіви юначі у храмі тремтять з вогнями.

І Вітчизна нам родиться, в камені сходить легенда
Словом Сонця, і сніг іде на вечірній берег.
Між каміння одна пропливає незрима десниця.
Пальми гíлля – секретні ключі від воріт таємниці.

І немає у неба барв, небо – сяйво, як золото.
В зеленавих сутінках ріки стенáються солодко,
Від небесної тверді вітри на човнах відчалюють,
Поки стигне емаллю високе зорі мовчання.

Безголосому голос дарує розквітле вугілля,
Погляд твій – мов та пташка, що в рідне гніздо злетіла,
І впокорює пристрасть, і ніжно тамує жагу.
Наречений пресвітлий і білий віслюк на шляху.

Ти – оплот каяття, порятунок слабких і недужих.
Перед Дівою стань і прийми все, що є, як заслугу.
Цьому місту в офіру дароване сонця ягня…
І м’який оксамит вкриє рану криваву дня…


***

В полум’ї неба знáйдуть притулок
Коні в польоті зі смертю на грудях,
Сонцем олюблену кров не остудить
Довга дорога, що час перетнула.

З хмар старовинної гемми на шпúлі
Витре золу сонце багряне,
Ледве відчує, як лань при надії
Рогом блискучим небо зрáнить.


***

Камінь, пломінь свіч, теплий стайні дух –
В білу гриву разком нанизано.
Ще не знати, кого з хреста знімуть –
Лиш натомлений стигне сонця диск.
І уламки блідого променя
В Отрочаточка на блідих щокáх.
І табун свиней чорні омути
Перевéртає в чорних черевах.
Розметалися перли з бісером.
Сонце – в око рогом гранáтовим.
Я знайду тебе, лиш поклич мене
На шлюб духа і плоті негаданий.
Зимне сонце перли розсипало –
Ці не ламлють промінь, як той кришталь.
Отроча в плащаниці – семи лиш літ.
І хранить зима каламáр.
 

***

Першим болем своїм відмежуйся від всіх уподібнень,
Коли пуп’янком світ розів’ється з твоєї зіниці.
Срібним дзвоном святóчним скінчúвся Різдвяний піст.
Аромати солодкі винá, меду, лавру, гвоздики
Розтривожили сонну і теплу бджолу Едему,
Тиха думка про смерть берегла незайманість барви.
Принеси свою душу, ласкаву і рідну, в офіру,
Ясне небо розбий об свою пелену холодну,
Щоб, вознесений ввись на шести крилáх серафима,
Час невловний творив прозорі глибúни світла.
Твоя зрушилась сукня з принадної тіні мережив –
Мов схилилась над прірвою біла тендітна квітка.
Ічкерія

Дзенькне над скронею дзвоник – сполохає пташку,
Сокіл умить стрепенеться, стрімкий і високий,
Храм облетить під склепінням, всю душу розкаже,
Зблідла Селена у білім впаде йому в око.
Сонце, мисливцю, легким рухом ніг ти настигнеш,
Стрімко, як вовче іклó, цугамéстебі зблúснуть.
Вічне відчуєш наближення, сонце розíпнеш
І, розпинаючи, стрінеш його воскресіння.
У материнські покої тебе відпроваджу,
О Суламіф, вигин рук твоїх – луки небесні.
Вівці сполохані взяти під ноги не зважаться,
І у гнізді орла первісток в тебе знайдеться.
Многі спили тут безсмертя із глека смерті,
В чорних чохáх мандрували святими місцями,
Тут Шейх Мансур тобі знаки відкриє таємні,
Тут коронує тебе предок з райської брами.
До твоїх ніг припадуть два малих оленятка...
Низка німих молитов – чистих перлів – пов’яже
Рух, непідвладний часý: тільки Неба ти прагнеш,
І в гіркоті Небес Янгол врятує обранця.
    

Ісфаган

Ополуденна спека твій силует видовжує,
Мов у леті свинець. І зринають знакú прийдешнього.
Між коралових пагорбів – білі ягнята вервéчкою…
Прихили мені ясності тої, що дух підносить мій,

Духом квітів звісти мені повнозвучність Імені,
І мене, нехрещéного, перехрести блискавицею.
Хай сповúє мене сад, безплотним світлом засіяний.
Амбра з мускусом гостро вúповнять пазуху сутіні,

І високий завмре мінарет, похилившись вúсоко,
Серце царства обступить аркада, що сорок арок в ній,
І чадрою з плеча сірий вечір спаде сподіваний,
І загасне, мов полум’я, гамір базару великого.


Перська мініатюра

Небо виповнює душу.
В погляд, вітром розвіяний, 
м’яко вплітається тиша
і ховає зіниці за віями.

Мить уві сні застигне.
Місяць в небі – як в келії.
Ніч упаде на коліна
В розсипи квітів пустельних.


Три маджами

***
Павуки розставляють сіті,
Діри в сітях дрібні, як в ситі.
Попадеться здобич – і ситі,
І ні сіяти, ні косити.
Людям важче: вони – у сіті.

***
О життя, подаруй мені крила!
Сонце мокрим рядном накрила
Чорна хмара – мара безкрила.
Понад вечір млинові крила
Зачаїлись. А крилас – на крила!

***
Як же нам солодко слухати мудрі маджáми.
Думка жонглює несхибно яснúми ножами.
Слово до слова – і в них побачимо Джа ми.
Сенсів безодня, множинності їх не межа ми.
Мáбуть, кохана, між нами натхненник маджами.


***

Зі страхý стрепенуться чинари,
Заплете довгі коси жінка,
І душа заблукає у карих
У очах, і вогонь – у прірвах.
Між криштáлю закільчаться змії,
Вдарить грім у голодні гробниці.
Небо, мов немовля, сповите,
І ріллі стопи лоз не зігріти.
Згідним маршем важким відходять
Поїзди, як залізні хмари,
І з убитого Ганді любов’ю
Успадкуєш вечора чари.
Бірюзу нишком викрадеш в липня,
Рука Господа буде водити
Твоїм пензлем. Мені ж насниться
Тихе сонце в тонкій павутині.
Намотай скакуна чорну гриву – 
Біла пíна до губ підступить –
Ближче, ближче до берега пристрасті:
Море спити із перламутру.


Амазонка

Зойком підкошених трав побіжить навперейми
пломінь зелений – і погляд заступить вигнáнцям.
Тут на моє небуття сплели тýтовий перстень,
щоб чоловіча жага цих ночей не загасла.

Раптом спаде із очей пелена непрозора,
і перламутром заблисне веселка з-під хмари,
сонце сяйне, сиві тіні і пасма прогóрне,
перлами всіє рожевий досвітній серпанок.

Море свій комір шовкóвий навстіж розхилить,
вступиться буря і вітер ласкавий підхопить
думку коштовну на крила, і кине на хвилю,
і – де пристане той скарб, рідкісний дар одиноких?..


***

І розпогодилось, море накрилося синім обрýсом,
Перевернуло, мов рибу в тенетах, вжалене серце.
Горе перлині одній-одинокій в зáтишній мушлі,
Втіха дівчатам, що бавляться довгою низкою перлів. 

Той, хто вцілів, відганяє від себе радості хвилю,
І закрадаються сумніви болісні в душу – і душать.
Кисті тонкі – і витоншує довгі пальці зневіра.
Ось вже чотири доби, як від друга – ні слуху ні духу.


Крок (Джакометі)

Крапля схоронить загублені кола,
Твердь оголиться, облизана вітром,
Синява зблисне до виднокола,
Встеле дорогу мокрим графітом.

І неможливі тяжітимуть думи
В новорожденних богів на чолах,
Сповниться чаша кривавим шумом,
Спис безневинне тіло проколе.

Пальці відтворюють кроки плоті,
Зір дожене тих, хто йде за межі.
Звуки, що їх срібні струни зродять,
Десь заночують у позамежжі.


***

Сена. Сени темне лоно.
дотик теплої долоні
Амадео Модільяні
і кав’ярня.
невирáзний óбрис
щось мені зненацька напророчить:
Африка
зміщена кýльша Землі
ненастанний ритм
мов туман – канабісу зимний дим
вранішній лазурит
каяття тінь
друга лице
і
Пер-Лашез.


Капоретто (Кобарід)

Стали – тінями в уніформах.
Час давно відібрав їм лиця.
Їх тепло витікало крізь пори,
Поки газ, мов туман, стелився.

Хтось в снігу прорубав капличку
І молільник боїться зітхнути.
І сухотний юнак відчитує
Злої долі примарні руни.

Небом смерть просвистить, і раптом
Риси ночі окреслить гостріше,
Черкне пам’ять крилом опаленим
І шорсткúм язиком залиже.


Пастуша пісня

О конваліє, дух твій повéрне
В рідну сторону мандрівника,
Розімлілих на сонці ягнят
В холодку прихистять дерева.
Пишну луку затопить ріка –
Плач же, плач, о чорнильноока!
Розпогодиться з нового року,
З-понад хмар шугоне соколя.
Доля звідана – смертний жаль.
А було ж – молоко і меди!
Дуб Скорботи зашелестить,
Чорний біль обілить душа.
Там, де сяяли сльози твої,
Килими розкладе крамар долі
Різнобарв’ям райдужним – долі.
Зблисне усміх – як дар богів.
Ця дорога до гір невидних –
Ніби напнута горем струна.
Покаяння моє – ти одна.
Вічне сонце встає – і блідне.


Плач матері Міндії

О ясносте, світе очей моїх,
Ти звідки, куди ти, Сонце?
Темряву голос зірве з полів.
О Міндо,
Дух аличі, біле вим’я,
Сокола крила блискучі схоплять
Блискавки зібгані стопи…


Міхо Хелашвілі

Крає ніч крило ворона,
Ясен місяць ховає лик.
Чорний в савані чорному
Вже душі не знесе вершник.
Чорний кінь понесе її,
В оці зірки сяйне сльоза,
А на плечі похилені
Враз паде цілий світ навзнáк.
Відчахнули у дуба віть,
Десь і Сонце поділося.
Ангел дуба в журбі стоїть
І туман над вершинами.
Коня серце розкриється,
Щоб на той світ долинув глас,
Міст найтонший не схúбнеться –
Мила косоньку обтяла.
Сперся батько на меч твердий,
Серце туга, як буря, рве.
Смерть Міхó, брата пáндурі,
Мати гірко оплакує…


Піросмані

Під вагою небес погляд долі впаде,
в чорну землю втече від барв.
Ведмежатко біле нап’ється
із глухої ріки серця.
Білий місяць прохýхає в темряві
біле коло Земної кулі
і найскромнішим німбом
задавненому сирітству
тихо його покладе
на сумовиту спину 
чорного ведмежати...


Кішка

Ступить – і оксамитову хвилю
котить м’яко на вістря єдвабні,
шовковистим клубочком диму
ніжно ластиться до порцеляни.

Лінь почує в лопатках і кігті
оголить, потягнувшись солодко,
і двома смарагдами зблисне
на доріжці, всипаній золотом.


***

В небі осінньому 
хмари на попіл зотліли.
Осінь спіткнулась
на жовтому клена вугіллі.


***

Хтось відійшов…
І в пробоїні рими вітер – мій настрій.
З третім ударом щезне світанок.
Тишу Венера сіє у парі з Місяцем сивим.
Хтось відійшов.
Ніч, певно, вгледів за сновидінням.

Переклад - Наталя Трохим

0 коментарів

Залишити коментар

avatar